Алкоголь, рахунки з життям та вбивства: як скоротити небойові втрати армії

Згідно із трагічною статистикою, найпоширенішою причиною небойових втрат є самогубство – 63 випадки. На другому місці, 58 випадків, – смерть унаслідок хвороб. 39 військових загинули від необережного поводження зі зброєю. Десять – від отруєння алкоголем і наркотиками.

Politeka з’ясувала, хто винен у тому, що останнім часом маємо так багато суїцидів серед військових. Що спонукає вояків випивати та вживати наркотики на блокпостах? Як уникнути цих втрат у 2017 році?

Гранати міняють на горілку

Демобілізований боєць Олесь про бойові втрати в АТО знає не з чуток.

«Багато чого довелося побачити на власні очі, – розповідає він. – У добровольчих батальйонах такого бардака не було. 256 бійців, які на фронті померли не в бою, – це цифра лише за рік. За три роки це десь понад 1,5 тисячі. Майже три полки. У нас про небойові втрати намагаються не розказувати. А як тільки починаєш наводити факти, кричать – зрада. Але про це треба говорити. Бо як самі себе перестріляємо, то не буде кому воювати».

Боєць каже, що багато солдатів зловживають алкоголем, бо нема дисципліни. Іноді на спиртне міняють їжу, яку привозять волонтери.

«Ще у 2015 році зловили хлопця, який гранати обмінював на горілку, – також пригадує Олесь. – У магазинах солдатам спиртне не продають. На цьому заробляють місцеві. Перепродують з націнкою горілку, яку купили супермаркеті чи ларьку, або збувають самогон. П’ють бійці як на учебці, так і в зоні АТО і на передовій. Хто боїться домовлятися через місцевих, аби не отруїли, перевдягається у штатське і сам купляє випивку».

Бійці п’ють, щоб залити горе або просто від безпорадності. Деякі випадки шокують кількістю загиблих.

«Був випадок, коли п’ятеро пили в окопі. Двоє вийшли поговорити по телефону. Чують постріли. Спускаються, а один з товаришів перестріляв двох інших і себе застрелив. Через що стався конфлікт, не відомо, – пригадує Олесь. – Їм приписують необережне поводження зі зброєю. Отак маємо три смерті в один день. Або 13 смертей за раз, бо п’яний солдат кинув гранату у буржуйку».

Самогубства

Шокує і статистика самогубств. Хлопці підривають себе або лізуть у петлю.

«Накладають на себе руки від безвиході, доведені до крайнощів, – пояснює Олесь. – Рідні не хочуть вірити у те, що солдат покінчив з життям. Довго сумніваються, називають це убивством. Шукають мотиви. Самогубство не звільняє від відповідальності керівництво бійця. Чому до цього довели? У нас на сусідньому блокпосту стояв хлопець. Рвався воювати, але не дали. Зарплату заримують. Він переживає, бо його дружина в декреті, а двом дітям нема що їсти. А ще треба платити кредит за квартиру. Телефонує жінка. І повідомляє, що банк не тільки не дав його сім’ї кредитні канікули, але й вирішив забрати житло за невеличкий борг. Що може коїтися у його голові, якщо він захищає Батьківщину, але сам позбавлений захисту і підтримки? Він захотів звести рахунки з життям. Рвонув за чеку, а з собою на той світ забрав побратима».

Олесь нагадує про статистику небойових втрат армії США під час операції «Свобода Іраку», що тривала з 2003 по 2010 роки.

«Втрати склали 800 солдат. І це тому, що довелося воювати в умовах пустелі, у спекотному кліматі. А ми стільки ж втратили за два роки», – констатує боєць.

Маємо багато самогубств, бо ніхто не займається морально-етичною атмосферою в колективах. Так вважає Ігор Алєксєєв, волонтер, голова Спілки власників зброї Волині.

«Навіть убогий Радянський Союз займався по-своєму, доволі збочено, душами і внутрішнім світом солдат. Був тоді інститут політруків, – розповідає волонтер. – До радянської армії цю місію виконували священики. Вони заліковували душевні рани воїнів. У нас зараз цей рух на 95 % лежить на добровольцях. Держава це зовсім не підтримує. Людина, промерзши дев’ять годин в окопі, повинна відчувати, для чого вона це робить, чого вона тут, ради кого ризикує своїм життям. А також відчувати, що вона комусь потрібна».

За словами Алєксєєва, в українській армії дотримуються позиції, яку ще відстоював радянський полководець Георгій Жуков.

«Він стверджував, що життя і здоров’я одного бійця нічого не варте. Керівники не вмотивовані зберегти цю країну і життя своїх бійців. Їм абсолютно все рівно, що відбувається на нижчих і середніх ланках в армії, – каже волонтер. – Колишній радянський Статут був як Біблія військова. За його порушення жорстко карали. А в нас такого нема. Ніхто не займається мотивацією особового складу, кожен сам по собі. Якщо колектив об’єднується і самоорганізовується, то там «аватарів» (ті, хто випиває на посту, – ред.) садять на яму, а в іншому колективі випивка стає нормою».

Волонтерсько-капеланський рух, як каже Алєксєєв, також належної підтримки від держави не отримує.

«Хлопці звертаються до волонтерів і просять привезти хоча б палатку для церкви або каплички, – говорить волонтер. – Іноді виникають конфлікти між керівництвом військовим і капеланами. Останнім закидають: чого ви лізете і тут керуєте».

Час ламати радянську систему

Депутат Луцької міської ради Микола Собуцький не раз їздив в АТО із місією «Чорний тюльпан». Йому довелося забирати тіла самогубців.

«Я на власні очі бачив, що таке не бойові втрати, – говорить він. – Причина у нашій недолугій системі мобілізації. Беруть кількістю, а не якістю. Приходять повістки на сільські ради, що треба до війська скільки-то людей. Хто мав гроші – відкупився і порішав. Натомість до війська потрапляють багато хлопців із неблагополучних сімей. Люди геть не підготовлені до війни».

Час зважати на досвід інших держав і змінювати систему призову – не варто сподіватися лише на висновки медкомісії.

«У нормальних арміях світу, наприклад у французькому легіоні, бійці проходять психолога, здають тести і фізпідготовку. А у нас тільки медогляд, – констатує Собуцький. – Є чоловіки, які психологічно не готові до бойових дій, які не здатні тримати в руках автомат. А їх призивають і кидають після місяця учебки на передову. Треба змінювати підходи. Наприклад, призивають  хлопець з вищою технічною освітою. Він хороший інженер, але не боєць. На передку такі люди можуть принести біду, якщо не готові брати участь у бою. Замість мобілізації їх можна брати на танковий завод. Хай у тилу ремонтують техніку або шиють берци і рукавиці».

Можна було б застосувати іншу радянську практику – відновити інститут політруків. Але Юліан Матвійчук, депутат полтавської міськради, колишній боєць полку «Азов» переконаний, що це навряд чи кардинально змінить ситуацію.

«Якби політруки і були, вони б не знали, що розказувати бійцям, – каже він. – Наприклад, у мене посада була «профільний заступник командира батареї з питань особового складу». Це, по суті, щось схоже на політрука. Особовий склад треба постійно підтримувати у бойовій формі. Я читав їм лекції, чому ми тут, навіщо воюємо. Але коли ми стояли на одному місці і не розуміли, чого так відбувається, навіть мені важко було пояснити їм щось. Солдат починає розуміти, що навіть командири не контролюють ситуацію.  Чого тоді вони повинні їх слухатися? Так починається повна анархія в армії».

За словами Матвійчука, з алкоголізмом у кожному колективі борються по- різному. Якщо п’яний боєць стоїть на блокпосту, сержант має поміняти його на тверезого. П’яного відводять у яму або в тюрму. Садять на 4-5 діб на хліб і воду, поки не одумається.

Він також нагадує, що для певного кола бійців незрозуміла наша військова позиція – чи то йде війна, чи АТО.

«Маємо перемир’я, у якому гинуть хлопці. Це сильно впливає на психологічний стан. Я по собі суджу. Коли був в АТО, не витримував там певні моменти. Я був в артилерії. До цього – гранатометником. Коли наші гаубиці відвели від позицій, більше місяця я психологічно знаходитися на базі не міг. Через те, що завдань нема. Сидиш і плюєш у стелю, – згадує Матвійчук. – Усі пишуть про війну, десь хлопці помирають. Що робити, аби вони не помирали, ніхто не знає. Це важкий психологічний момент. Часто таке призводить до самогубств».

Чимало бійців гинуть вже після повернення з фронту, бо втрачають відчуття страху.

«На війні не працюють ні прокуратура, ні суд, ні поліція. Або ти, або тебе. Із такими думками хлопці повертаються на гражданку. Там можуть пограбувати магазин чи їхати на шаленій швидкості і потрапити у ДТП. Не бояться, що будуть покарані правоохоронними органами. Можуть гранату кинути чи вистрелити у когось. Не відчувають відповідальності за свої дії, – говорить колишній боєць. – У результаті, когось саджають за ґрати, хтось помирає. Хворіють часто через стрес. У 2014 році так не хворіли. Хоча у нас навіть не у всіх тоді були берці, термобілизна і аптечки. Але ми знали, що ми робимо».

 Яна Романюк

Фото Finbarr O’Reilly/Reuters