Нова Холодна війна: США і Китай вступили в боротьбу за світове панування

Сторони готуються до протистояння на всіх фронтах: торговому, ідеологічному, дипломатичному та військовому. Зростання мілітаризму і гегемоністські претензії Піднебесної натрапили на прагнення 45-го президента США розмовляти з позиції сили. В повітрі запахло новою Холодною війною

Кінець історії і Pax Americana

Глобальне протистояння соціалістичного блоку проти країн вільного світу закінчилося 25 років тому крахом Радянського Союзу та його сателітів. Америка та її союзники торжествували: ринкові цінності й ліберальна демократія, здавалося б, перемогли у світовому масштабі. Знаменитий американський філософ Френсіс Фукуяма тоді заявив про кінець історії.

«Те, що ми спостерігаємо зараз – не лише закінчення холодної війни, а й кінець історії як такий: кінцевий пункт ідеологічної еволюції людства й універсалізація західної ліберальної демократії як фінальною форми людського розвитку», – писав він.

Водночас «кінець історії» став епохою неподільного політичного, економічного і військового домінування Сполучених Штатів. Разом із лаврами переможця Америка взяла на себе і всю відповідальність за стан справ на планеті. Інфраструктура, створена під час глобального протистояння західного і східного блоків, налічувала тисячі військових баз, які оповили планету півкільцем і сформували «пояс безпеки», що простягнувся через всю Східну півкулю – від Норвегії і Великобританії через Західну Європу, Гібралтар, Туреччину, Перську затоку, Джібуті, базу «Дієго-Гарсія», Малаккську протоку, Філіппіни, Тайвань, Південну Корею до Японії.

У ключових точках – Середземномор’я, Перській затоці та на Далекому Сході – постійну прописку отримали відразу три американських флоти: Шостий в Неаполі, Сьомий – на Філіппінах (база «Субік Бей») і П’ятий – у Бахрейні. Всю цю інфраструктуру з 1991 року використовували переважно для підтримки стабільності на планеті та для забезпечення безпеки та свободи судноплавства. Що дало неймовірно потужний поштовх розвитку світової торгівлі, породивши феномен сучасної глобальної економіки, витягнувши з вічної бідності цілі країни і регіони.

Китайський дракон розправив плечі

Основним бенефіціаром нового світового порядку, який підтримують  американські сили американським же коштом, виявився Китай. Меншою мірою – інші економіки Азіатсько-Тихоокеанського регіону, які швидко зростають. Сполучені Штати пішли на активне зближення з Пекіном іще в 1970-их, у розпал Холодної війни, вбачаючи в КНР ефективний інструмент протидії СРСР. У 80-их унаслідок реформ Ден Сяопіна в Китаї розбудували досить ефективну ринкову економіку, яка дозволила країні скористатися всіма перевагами Pax Americana та світової глобалізації. У підсумку з середини 1980-х і до сьогодні економіка КНР зростає на 8-12% на рік. Із відсталої країни третього світу Китай за одне покоління перетворився на другу за обсягами економіку світу, що володіє неймовірно розвиненою промисловістю, інфраструктурою, військовим і науковим потенціалом, який і надалі зростає.

Розвиток економіки супроводжувався зростанням геоекономічного та геополітичного впливу Піднебесної. У гонитві за джерелами сировини та енергоресурсів Пекін включив у орбіту свого впливу Іран і Пакистан, тихо скупив половину африканських диктаторів, а зараз інвестує значні кошти у видобуток корисних копалин та інфраструктурні проекти в Латинській Америці.

Паралельно з цим китайські лідери прагнуть встановити контроль над шляхами доставки товарів на світові ринки. Для цього Пекін приступив до створення гігантських сухопутних трансконтинентальних транспортних коридорів. У наземні залізничні магістралі, які покликані поєднати КНР з Європою, Близьким Сходом та Північною Африкою, вкладають сотні мільярдів доларів.

Стрімке зростання економіки і технологічний прогрес дозволили докорінно  переозброїти і без того найбільшу на планеті Народно-визвольну армію Китаю, а також розгорнути масштабне будівництво флоту. Практично щомісяця надходить інформація про спуск на воду чергового китайського військового корабля. За сукупною водотоннажністю і вогневою міццю флот КНР уже перевершує військово-морські сили всіх країн регіону разом.

При цьому військовий флот Піднебесної, який стрімко зростає, закупорений у двох відносно невеликих акваторіях: Східно-Китайському і Південно-Китайському морях. Гряди островів, на яких лежать союзні Сполученим Штатам держави – Японія, Тайвань, Філіппіни – закривають китайським ВМС вихід на простори Тихого океану.

Посилення китайської армії і флоту створювали фундамент для агресивнішої зовнішньої політики. Посилилася напруга навколо спірних з Японією островів Сенкаку. У 2012 році китайці «віджали» у Філіппін багате рибою мілководдя Скарборо. Щоправда, тепер Пекін обіцяє їх повернути, намагаючись втягнути в орбіту свого впливу несамовитого філіппінського диктатора Родріго Дутерте. Але основне – китайці почали створювати штучний архіпелаг Спартлі в Південно-Китайському морі.

Створення такого архіпелагу має як мінімум дві мети. По-перше, він слугуватиме базою для військово-морських сил країни, нарешті випустить китайський флот на океанські простори. Але важливіше – архіпелаг практично «закриє» Південно-Китайське море, перетворивши головну транспортну артерію планети (а вже зараз через акваторію ПКМ проходить більше вантажів, ніж через Панамський і Суецький канали разом) на внутрішнє море Піднебесної.

Така політика спочатку зустріла жорстку реакцію з боку Сполучених Штатів, наріжним каменем політики яких є свобода судноплавства. Втім, на мляві протести адміністрації Барака Обами в Пекіні практично не реагували, надалі насипаючи штучні острови в прискореному темпі. Тим паче американцям було трохи не до того: янкі по вуха загрузли на Близькому Сході, витрачаючи там трильйони доларів і тисячі життів своїх солдатів.

Відповідь Вашингтона

Зачатки стратегії стримування Китаю у Вашингтона з’явилися тільки до 2012 року, коли президент Обама проголосив «розворот до Азії» (pivot to Asia) – континенту, де, за його словами, вирішуватиметься доля XXI століття. Ідея була проста: Америка мала стати центром тяжіння, насамперед економічного, для всіх країн регіону, наляканих зростанням китайської потужності й дуже войовничою риторикою офіційного Пекіна.

Системна робота завершилася підписанням у лютому 2016 року угоди про створення Транстихоокеанського партнерства (Trans-Pacific Partnership) – найбільшої зони вільної торгівлі у світовій історії, що об’єднує 12 провідних економік по обидва боки Тихого океану: США, Японію, Канаду, Мексику, Чилі, Перу, Австралію, Нову Зеландію, В’єтнам, Малайзію, Сінгапур і Бруней. На   учасників угоди припадало 40% світового ВВП. Ба більше – про намір долучитися до ТТП заявили Індонезія, Філіппіни, Таїланд, Тайвань, Південна Корея, Камбоджа, Колумбія, Коста-Ріка і навіть Індія.

Здавалося б, справу зроблено, Китай опинився в щільному кільці заклятих друзів, повністю орієнтованих на Дядька Сема. Але проблема в тому, що на чолі Сполучених Штатів несподівано опинився Дональд Трамп, тобто людина, яка переконана: глобалізація – це погано, бо завдяки світовому розподілу праці мільйони робочих місць виїхали до країн із дешевою робочою силою, і його, Трампа, завдання – повернути до Америки перенесені в Мексику і Китай низькотехнологічні виробництва.

Другим, після початку процедури скасування Obamacare, рішенням нового глави Білого дому був указ про вихід країни з Транстихоокеанського партнерства. В момент підписання такої угоди, яка ліквідувала (ТТП без Сполучених Штатів нежиттєздатне) найважливіший інструмент стримування Китаю, в Пекіні напевно відкривали шампанське і запускали петарди.

Водночас Дональд Трамп сповнений рішучості приборкати Китай. Просто процес «приборкання дракона» він бачить дещо по-своєму. По-перше, Трамп засумнівався у політиці єдиного Китаю, мило поговоривши з президентом Тайваню Цай Инвенем. Нагадаємо, що КНР вважає острів своєю бунтівною провінцією. По-друге, нова адміністрація має намір запровадити драконівські ввізні мита та інші обмежувальні заходи для товарів із країн, які «крадуть» робочі місця американців. Можна не сумніватися, що КНР у цьому списку   виділять почесне перше місце. А розмір мит цілком може залишити без основного ринку збуту цілі сектори китайської економіки. У разі реалізації такого сценарію економічний розвиток Піднебесної ризикує повернутися назад. З другого боку, жертвами такої політики стануть 300 мільйонів американських споживачів, яким доведеться купувати звичні товари за вищими цінами.

Нарешті, нова адміністрація, вустами держсекретаря Рекса Тіллерсона, заявила, що американський флот готовий, у разі необхідності, заблокувати рукотворний архіпелаг Спартлі, який виникає, що Вашингтон не вважає це островами, а відповідно, не готовий розглядати їх як територію Китаю. У Пекіні, навпаки, й надалі наполягають на тому, що острівці, виниклі казна-звідки (так само, як і 18-мильна морська зона навколо них) – священна китайська земля. Яку Піднебесна готова захищати будь-якою ціною. Так, після заяви Тіллерсона Міноборони КНР оперативно перекинуло міжконтинентальні балістичні ракети з розщеплюваними боєголовками і дальністю польоту до 14 тис. км на північний схід країни, звідки вони здатні вразити практично всю територію США.

Ескалація напруги навколо архіпелагу може спричинити широкомасштабну війну між двома наддержавами. Зараз така війна здається більшості аналітиків чимось немислимим. Проте сірий кардинал Білого дому, всесильний радник президента Трампа Стівен Беннон вважає прийдешній збройний конфлікт майже вирішеною справою.

За найближчі п’ять-десять років ми вступимо у війну з Китаєм через острови, які вони насипають у Південно-Китайському морі. У цьому немає жодних сумнівів, – заявив Беннон у грудні минулого року.

Навряд чи така війна матиме ядерний характер: у такому разі два гіганти просто знищать один одного, а за компанію – і всю нашу планету. А ось в неядерному локальному протистоянні в акваторії Південно-Китайського моря шанси Пекіна поки що близькі до нуля. Американський флот, як і раніше, неподільно панує на всіх морях і океанах. Достатньо сказати, що в складі ВМС США десять атомних авіаносців водотоннажністю від 90 до 100 тисяч тонн кожен, здатних нести до ста бойових літаків. У складі флоту КНР – один авіаносний крейсер «Ляонін», близький за своїми характеристиками до свого російського побратима «Адмірала Кузнєцова», що продемонстрував цілковиту недієздатність під час сирійської кампанії. За іншими типами кораблів кількісний розрив дещо нижчий (хоча залишається питання якості). У будь-якому разі, якщо буде наказ, військово-морські сили США встановлять контроль над спірною акваторією буквально за кілька днів, якщо не годин.

Поки про можливість збройного протистояння міркують лише окремі гарячі голови і військові експерти, холодна війна триває. На противагу адміністрації Трампа, що тяжіє до протекціонізму, Пекін виступив поборником глобальної торгівлі без бар’єрів та ліберальної економіки. За оцінками аналітиків The Brookings Institution, саме КНР може виступити гарантом стабільності та чинного світового порядку.

Дипломатичні маневри

Низка традиційних союзників Вашингтона, які незадоволені ізоляціоністською політикою Дональда Трампа і почуваються покинутими новою адміністрацією, вже зондують можливість перейти на бік Пекіна. Йдеться, зокрема, про Малайзію і Таїланд, які анонсували нові закупівлі китайської озброєння, а також про Філіппіни – «непотоплюваний авіаносець» Сьомого флоту США, чий лідер Родріго Дутерте під час свого осіннього візиту в Пекін анонсував розворот його країни до КНР.

Але далі за всіх пішла Австралія: прем’єр-міністр країни Малкольм Тернбулл запропонував, щоб Китай вступив у Транстихоокенське партнерство, чим врятував би організацію. Через кілька днів Дональд Трамп кинув слухавку під час розмови з австралійським лідером, назвавши розмову «найгіршою з усіх».

Можливо, усвідомивши, що один необережний рух штовхнув значну частину планети прямо в обійми стратегічного конкурента, Вашингтон почав спішно рятувати те, що ще можна врятувати. Спочатку в турне країнами регіону вирушив глава Пентагону Джеймс Меттіс, який підтвердив союзницькі зобов’язання США щодо Японії і Південної Кореї. Трохи пізніше з офіційним візитом до Америки прибув глава японського уряду Сіндзо Абе, якому влаштували неймовірно теплий прийом. Буквально кілька  днів тому в Білому домі не менш тепло прийняли прем’єра Канади Джастіна Трюдо, незважаючи на ідеологічні розбіжності останнього з нинішнім господарем Овального кабінету.

Схоже, у подальшій політиці стримування Китаю Вашингтон покладатиметься на країни регіону, налякані зростанням китайської потужності: Японію, Південну Корею та В’єтнам. Пекін же має намір працювати з усіма опонентами 45-го президента США: від Мексики до Ірану, від Куби до Філіппін. Нова холодна війна пройде по всіх фронтах, а от до масштабного зіткнення навряд чи дійде, як би того не бажали окремі гарячі голови: американці та китайці завжди славилися своїм прагматизмом. І ні ті, ні інші практично ніколи в світовій історії не лізли на рожен першими.

Максим Вікулов