Блокадні хмари над прем’єр-міністром

Політаналітики — теж не теорема Ферма. Ось нескладний рецепт успішності.

Перше: читати/дивитися/слухати якомога більше інформації про суспільно-політичні процеси, зокрема, у світі. Накопичувати, так би мовити, базу даних. Зрозуміло, що 99,9% цих даних — пропаганда, вигадки, ділетанщина і просто марення божевільних ідіотів, від якого в нормальних людей сверблять зуби і пітніють мозкові звивини. Але це вже недоліки професії.

Друге: особисто знати максимальну кількість цих самих суспільно-політичних діячів, щоб розуміти їхній психотип, мотивацію та генезис публічних і закулісних дій. Причому навіть тоді, коли вони самі не цілком їх розуміють.

Третє: твердо, як ПІН-код своєї кредитки, пам’ятати, що українська владна політика — це серіал «Негідник і ще підлі». Чесність, щирість, моральність тут належать до ознак профнепридатності. Відповідно, у найпатріотичнішому пориві, як правило, виявляється якийсь «шкурняк», «договірняк» та інший «тухляк».

Четверте: звертати увагу на начебто дрібниці. Якщо образно, на те, що у кредитних договорах друкується мікроскопічним шрифтом. Там і приховані найважливіші нюанси, які можуть відразу перетворити вас на валютного вкладника-безхатька. У політиці — те ж саме. Лише ще гірше.

Якраз такою значущою деталлю є нетривіальна поведінка Президента Петра Порошенка щодо блокади ОРДЛО.

Судіть самі: організатори блокади Донбасу зазіхають на найсвятіше для Петра Олексійовича. Ні, не на його бізнес. Якраз він безпосередньо в торгівлі з окупованими територіями не мажеться. Але блокада зазіхає на ексклюзивність його влади і право на насильство. Адже в нас, хто має право щось не дозволяти або не пропускати, той і є реальною владою.

І зазвичай Порошенко в таких випадках реагує з різкістю скривдженого скунса. А тут — лише прохідна заява на прохідному ж святковому заході і мляве рішення РНБОУ.

Як учив нас інтуїтивний політолог Вінні-Пух: «Це ж-ж-ж недарма». І його відсутність теж.

Тобто зовсім не випадково все розгрібання вкрай вибухонебезпечною ситуації із блокадою торгівлі на крові покладено на Кабінет міністрів, читай — прем’єр-міністра Володимира Гройсмана. І першого дня весни уряд, відчайдушно заплющивши очі, прийняв постанову про порядок переміщення товарів і вантажів в ОРДЛО і назад.

У ньому Кабмін письмово продовжує наполягати, що в нас немає ні війни, ні окупації, а є лише незрозуміло з якого дива — музикою навіяло? — «тимчасово неконтрольовані» Києвом території. Причому це послідовна позиція, що геть збігається з єзуїтською риторикою Кремля, яка категорично заперечує свою роль агресора і окупанта. Досить згадати іншу скандальну постанову Кабміну від 11.01.2017 року щодо «реінтеграції» «ДНР»-«ЛНР» в Україні, де бойовиків планується утихомирювати концертами і культмасовими заходами.

У свіжому рішенні наші міністри, зрозуміло, дозволили перевезення вугілля, з наркотичною залежністю від якого вони так і не розібралися за три роки бойових дій. Але цього їм здалося мало, і вони дали «добро» на переміщення деяких «об’єктів критичної інфраструктури».

Це, вибачте, що? А це, дико перепрошую, — усе!

Від лісу для окупантських шахт до боєприпасів для самих окупантів. Адже без зброї вся їхня «інфраструктура» впаде за два дні, а значить, патрони в ОРДЛО критично необхідні… Утрирую, звичайно, але ж формулювання демонстративно розпливчасте. А вже як уміють трактувати на свою користь наші бізнес-мародери, навіть замислюватися не хочеться, щоб карму не псувати.

Тепер наступний аналітичний крок.

Згадаймо, що в нашого прем’єр-міністра свободи волі не більше, ніж у напівздохлого кота Шредінгера у відомому уявному експерименті. Тому з публічних рішень він змушений цілком слідувати в кільватері Адміністрації президента.

У Володимира Борисовича — мінімум політичної плавучості: ні своєї партії, ні парламентської фракції, ні західного «даху». А вже про суспільну підтримку прем’єра можна написати повість. Трагічну. Пам’ятайте: «Немає повісті сумнішої на світі…» Тут за народної нелюбові Володимир Борисович навіть Арсенія Петровича затьмарив, що складно.

Поділюся інсайдом: коли «стратегічна вісімка» обговорювала кандидатуру на заміну Арсенію Яценюку, то основним аргументом на користь Гройсмана був його мерський досвід: мовляв, господарник, точно наведе лад в українській економіці. Коли він зажадав своїх вінницьких призначенців міністрами соціальної сфери і окупованих територій, то Порошенко спочатку встав на диби, але потім погодився. Знову-таки, у надії, що бажаний лад буде наведено саме в найчутливіших для електорату напрямках.

Але в результаті трапилася натуральна біда: у соціальній сфері стрімке падіння життєвого рівня громадян, а на окупованих територіях — відверте підігравання агресору.

Але на цьому провальному тлі у прем’єра раптом прорізався неадекватний апетит до фінансових потоків. Причому він намагається запускати пустотливі ручки в ті сфери, де ніхто його бачити не бажає — наприклад, у транспорт, в IT-індустрію. Зрозуміло, що в оточенні Президента невдоволення зашкалює.

А тепер аналітичні висновки. Або прогнози — кому що цікавіше.

Прем’єра, який займається самодіяльністю, Президент терпіти не у змозі — Петро Олексійович уміє ділитися лише проблемами. Його і від Яценюка пересмикувало до непристойності, але в того хоча б є найбільша фракція, західне лобі і пристойна англійська. А тут свій вихованець, можна сказати…

Те, що Президент нагинає прем’єра до таких потрібних йому в рамках «мінського процесу», але які не сприймаються суспільством, рішень, каже, що на повітряній кулі влади знову настав час скидати баласт. І мішком із піском повинен виступити саме непопулярний голова уряду, котрий потягнув на себе занадто багато.

Адже якщо, не дай боже, проти блокувальників застосують силу, то політичну відповідальність доведеться нести саме прем’єру, бо силовики діятимуть виключно на виконання постанови Кабміну. І понесе, куди подінеться.

Навряд чи схему запустять раніше квітня, щоб для педантичного Заходу формально дотримати річну недоторканність уряду після затвердження його програми. Але якщо відбудуться резонансні події на Донбасі, то зі скиданням баласту тягнути не стануть. Тим паче, що Володимира Борисовича цілком можна виставити прихованим посібником Кремля — ​​підстав достатньо. І публіка — як найнята, так і наївна — аплодуватиме Президентові-патріоту.

До того ж при цьому найважливішим критерієм запуску схеми залишається не видимість законності, а вирішення питання про наступника голови уряду, а остання влаштовує Президента. Але для цього потрібна стійка коаліція у Верховній Раді.

Бо якщо без більшості, то з колишніми регіоналами на тлі нинішніх прикрощів Ріната Ахметова Президент може і не сторгуватися. І тоді — дострокові вибори в Раду, і добридень, Юліє Володимирівно, яка зміцнилася! А цього Порошенко хоче куди менше, ніж позбутися «невдячного» Гройсмана.

І тут якраз — треба ж, збіг який! — до парламентської більшості вирішив повернутися блудний син із голодними очима й іржавими вилами за пазухою.

Наостанок головний постулат політаналітиків: Україна — країна, де можливо все. Ось лишень нескінченно користуватися терпінням і толерантністю українців не вдається нікому. Що лишає надію.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, для Politeka