Хроніки олігархії: «сліпий траст» із булавою

За базовим ознаками – великий капітал, що функціонує шляхом близькості до влади через політику і ЗМІ – Порошенко олігарх еталонний, підходить для юридичних монографій. Хоча претендує на підручник у розділі «Рятівник України».

Одразу після тріумфальної перемоги, увесь такий натхнений, Петро Олексійович у близькому колі сформулював три епохальні цілі свого президентства, які заслуговують на той самий підручник: він зупинить війну, приведе Україну до Європейського Союзу, створить Помісну православну церкву.

Дорогою цілі спіткали усушка й утрясання. Світ замінився «мінськом», членство в ЄС – утішним «безвізом», а Помісна церква – кримінальною справою проти Вадима Новинського.

Власне, про президента майже все. А розмова про олігарха з булавою лише починається.

Характерна риса: ПОП єдиний з олігархату, хто спирався на сімейний капітал. Тобто не переміг у первинній сутичці бізнесового молодняку ​​шляхом міцних щелеп і хутких лап, а діяв «від імені й за дорученням». Хоча про свій студентський кооператив розповідає охоче.

Не підтримую тих, хто малює з Порошенка-старшого такого собі «цеховика», який сколотив статок при «совку». І вже зовсім не вірю в легенду, що із сепаратистського Придністров’я він виїхав, нібито прихопивши «общак» місцевих уголовників, який і став основою бізнес-імперії. Ніхто б «общак» Порошенку-старшому не довірив – при всіх вигинах біографії калібр не той.

Насправді важливо, що батько майбутнього президента був людиною з підприємницькою жилкою, хорошими зв’язками і, скажімо так, без забобонів щодо джерел доходу.

Ще важливіше, що Петро Олексійович виріс в атмосфері авторитарного голови сім’ї, який був незадоволений його «м’якотілістю». І ставив йому за приклад старшого брата. І в ПОПа сформувалася манера лукавити, приховувати прорахунки, щоб не нариватися на батьківський гнів, і випинати досягнення.

З віком лицемірство плюс самовиправдання стали домінантними.

Якраз звідси його модель поведінки із «сильними світу», на кшталт Барака Обами або Володимира Путіна, коли ПОП прикрашає і прогинається в надії, що воно якось складеться. Відчайдушно трусить, але рапортує про видатні успіхи (упізнаєте Іловайськ, Дебальцеве?).

Захисницею маленького Петра виступала його матір. Що в підсумку породило надмірну повагу до «сильних мудрих жінок». І, як наслідок, надмірний пієтет президента Порошенка до Ангели Меркель і його вкрай необачна ставка на Гілларі Клінтон.

У ранні роки сформувалася і бізнес-модель олігарха Порошенка.

З тими, хто сильніший, він готовий співпрацювати. Але лише доти, поки цей сильний не ослабне, щоб з лишком поквитатися за своє приниження. Так було з Леонідом Кучмою і Віктором Януковичем.

З рівними інтригує, прагнучи «розвести по-максимуму». Класичний приклад – торгівля з Юлією Тимошенко в 2005 році. Тоді ПОП втирав ЮВТ, що прем’єр – це невдячна робота, плоскостопість на всю голову, але Порошенко на неї готовий, бо не прагне до політичної кар’єри. А ось посада секретаря РНБОУ – це, мовляв, чистісінька синекура: усім керувати, ні за що не відповідати, ідеально для перспективного політика ЮВТ.

І начебто Тимошенко перейнялася красномовством. І заявила, що Петро Олексійович її переконав. І вона ладна зробити все, щоб така цінна і розхвалена посада секретаря РНБОУ дісталася… саме йому. І зробила.

Згодом він заслав «обратку», прокрутивши Катерині Ющенко прослуховування близьких до Тимошенко людей, де вони зубоскалять на тему, скільки ще протягне Віктор Андрійович. Скандал вийшов термоядерним, хоча і непублічним.

Зате про відповідь у вигляді корупційного скандалу, озвученого Олександром Зінченком, знають усі.

А ось зі слабкими Порошенко не церемониться. Він до них не сходить, доручаючи «віджимання» і поглинання своїм менеджерам. Думаю, Микола Мартиненко, Роман Насіров і багато інших можуть розповісти про це в деталях. І не лише ЗМІ.

Початковий – аграрний період – становлення бізнес-імперії Петра Порошенка відбувся під керівництвом його батька. Це символічно закріплено в тому, що він є керівником фонду «Прайм Ессетс Кепітал», що керує активами сім’ї.

А в 1998 році Петро Олексійович подався в політику. До того ж свідомо ставлячи за мету розширення бізнесу. Почав співпрацювати з Володимиром Литвином, заступником голови АП Леоніда Кучми. У результаті з’явилася «Партія солідарності України». Литвин звів Порошенка з Миколою Азаровим. Тоді Петро Олексійович і став співзасновником Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України». З корявої назви випинається саме бізнесовий, а не електоральний підхід.

З цього моменту Порошенко-середній фактично очолював сімейний бізнес. Схема була примітивною, як вантуз, але настільки ж ефективною. Обиралися привабливі активи, на кшталт автозаводу «Богдан» або суднобудівного заводу «Ленінська кузня». Потім, використовуючи кінці у владі, актив скупався за мінімальною ціною. Після, через ту ж владу, власність завантажувалася замовленнями. Або, як зараз із «Рошен», лобіювалося розширення мережі збуту. Порошенко жодної будки не збудував, він вдало прикупив побудоване.

Згодом була співпраця з «динамівцями» Віктора Медведчука, «Нашою Україною» Віктора Ющенка, знову «регіоналами» – завжди з тими, хто був силою саме зараз.

І проявилися ще дві особливості олігарха. Перша: він вважає себе найрозумнішим, тому втручається в усі дрібниці. Схоже на Ігоря Коломойського, але без його готовності до широкого жесту й іронічно-філософського погляду на життя. Тому з Коломойським працюють головні, а з Порошенком – знані.

Друга: скупість. Той же Коломойський ладен викласти дурні гроші за близький по духу «95 квартал». Рінат Ахметов не шкодує коштів для улюбленого футболу. Віктор Пінчук – для ностальгічних акцій на кшталт концерту Пола Маккартні. Навіть Дмитро Фірташ – і той витрачається на баскетбол.

Чи був шанс на переродження Петра Порошенка на посаді президента? Мінімальний, але був. Революція гідності, Небесна Сотня, війна за незалежність – стимулів для катарсису доволі. Але вийшло, на жаль, навпаки.

І сьогодні в Україні править фарисейство. У політиці. У президентстві. Тотальне фарисейство, коли виголошуються цілі, які поділяє суспільство. А робиться те, що примножує особистий статок і зміцнює владу, як гарантію безпеки.

З конформістом Ахметовим у Порошенка – співпраця, що переходить у спільний бізнес. Можна сказати, Марина Порошенко веде програму на своєму телеканалі «Україна».

З Фірташем-Льовочкіним – зафіксоване ще у Відні взаєморозуміння, що система влади повинна зберегтися, а добробати і волонтери – приручені/знищені, як такі, що підривають олігархічний консенсус. І це взаєморозуміння прихильно сприйнято у Кремлі.

З Пінчуком, який загубився, – нейтралітет, бо в того є опора на зовнішні сили: Джордж Сорос та інші. Але це нейтралітет на користь Порошенка, у будь-якому разі в пінчуківському медіа-холдингу.

З Коломойським – протистояння, але ІВК змушений діяти обачно, щоб ненароком не підіграти Кремлю і не підставитися під роздратування світових єврейських кіл, яких він і так напряг невибірковою активністю.

Підозрілий і недовірливий Петро Олексійович цілодобово на роботі й контролює всіх. Не існує жодних Кононенка, Луценка, Муженка, Грицака та інших. Це – пальці Порошенка. Які часом і складаються в непристойну фігуру.

У бюджеті акумульовано кошти для проведення будь-яких виборів – хоч чергових, хоч дострокових. Є договорняки про майбутнє зі всякими ротшильдами і євробюрократами. Регулярні консультації із Кремлем.

І все-таки Петро Порошенко відчайдушно боїться. До страшних снів. Бо відчуває, як наростає невдоволення ім.

Зовнішнє невдоволення хронічною брехнею і нестаранність, що проявляється Європою і Росією. А особливо США, де задумалися, що ситуацію в Україні оздоровить лише термінова зміна влади.

Невдоволення внутрішнє – з боку патріотичної частини суспільства. І з боку «братів по крові». Той же Арсен Аваков робить те, що говорить, а в диктаторських виразах і намірах не соромиться – це подобається зневіреним людям.

Тому президент Порошенко піде абсолютно на все, що допоможе зберегти владу і уникнути відповідальності.

Як там щодо того, що робить нас сильнішими? Якщо Україна переживе теперішні конвульсії олігархічного консенсусу, то жодна недоімперія нам буде не страшна. Ми і європейцям нагадаємо про велику Київську Русь. А не переживе, то у прийдешніх підручниках історії поряд із Михайлом Грушевським, Петром Скоропадським та іншими лузерами буде записаний не «сліпий траст», а конкретний Петро Порошенко, олігарх і президент.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka