Чорногорський проліт Кремля: російське мистецтво створювати ворогів

Чорногорія Міло Джукановича

Останні без лишку тридцять років – із моменту розпаду сербсько-югославської міні-імперії на західних Балканах – крихітна Чорногорія вмудрялася залишатися осторонь від великої політики в балканському розумінні цього слова.

Відсутність у чорногорців як великодержавних комплексів (як у сербів), так і явного прагнення до незалежності за будь-яку ціну (як у хорватів, словенців, босняків і албанців) послужили республіці добру службу: край кристальних пляжів і величних гір залишався єдиним місцем, який не зачепили нескінченні югославські війни.

Водночас чорногорська еліта на чолі з беззмінним із 1991 року прем’єр-міністром Міло Джукановичем, демонструючи лояльність Белграду, узяла курс на побудову в республіці де-факто незалежної держави, підлаштовуючись, коли ж можна буде почати процес цивілізованого розлучення з Сербією. Стартувати з «розставанням» вийшло відразу ж після скинення сербського диктатора-націоналіста Слободана Мілошевича: у 2003 році федеративна республіка Мала Югославія була реорганізована в конфедерацію двох суверенних держав – Сербії та Чорногорії; а три роки по тому Чорногорія оголосила про свою цілковиту незалежність. Утім, ще на самому початку 2000-х Подгориця відгородилася від своєї сусідки по спільному проживанню митним і валютним бар’єром, односторонньо перейшовши на євро.

Приголомшливої ​​краси природа, найчистіше Адріатичне море, чимало пам’яток архітектури вкупі з добрим і гостинним характером населення зробили Чорногорію популярним туристичним місцем. Водночас розслабленість і неквапливість місцевих жителів, небажання занадто наполегливо працювати (м’яко кажучи), а також високий рівень толерантності до корупції – пороки, характерні для більшості жителів європейського Середземномор’я (а Балкан – так особливо: нумо згадаймо фільми Кустуриці!) – робили неможливим також проведення швидких реформ і побудову ефективної економіки.

Ще більшою проблемою можна назвати аполітичність чорногорців. У країні відсутні консенсуси з основних напрямів зовнішньої політики: кількість прихильників європейської та євроатлантичної інтеграції приблизно можна порівняти з кількістю тих, хто ратував за поглиблені відносини із «братньою» православною Сербією і лише трохи менше «братньою» Росією. Утім, тут чорногорці не унікальні: ту ж ситуацію ми спостерігали і в Україні року так до 2014-го. Хоча на відміну від нас, жителі Чорногорії не особливо ламали списи навколо складнощів геополітичного вибору; в їхньому разі йшлося не про глибокий поділ і поляризацію, а, швидше, про тотальний пофігізм.

Щодо політико-економічної моделі, то гаряче чорногорське сонце останні 26 років незмінно обертається навколо фігури колишнього функціонера югославської компартії Міло Джукановича. З 1991 року він поперемінно обіймає посаду то президента, то прем’єра, то когось із ключових міністрів; до того ж у всіх випадках його вплив на процеси, що відбуваються, є визначальним. Зайве говорити, що вся бюрократична еліта і переважна частина великого бізнесу складається з людей, яких голова республіки або підібрав і призначив, або «посприяв» у веденні справ.

У результаті трьох десятків років «стабільності по-чорногорські» країна, зрозуміло, не стала регіональним лідером реформ, інновацій, побудови цифрової економіки та громадянського суспільства. Але і негативними її показники не назвеш.

За рівнем ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності країна посідає 74 місце, поступаючись Хорватії, але обійшовши Македонію, Сербію і Боснію. В Індексі економічної свободи Чорногорія – на 65 місці, обійшовши всі країни регіону, крім Македонії. А в Індексі сприйняття корупції республіка займає 64 рядок, поступившись зі своїх сусідів знову ж таки лише Хорватії.

Очолюючи країну, населення якої не мало чітких зовнішньополітичних пріоритетів, Міло Джуканович і сформована ним еліта здійснювали політику нейтралітету і багатовекторності. Рухаючись у бік Заходу, країна водночас привертала особливу увагу російських інвесторів, покупців курортної нерухомості, та й просто туристів.

На 600 з лишком тисяч жителів Чорногорії припадало близько 300 тисяч російських туристів на рік. РФ – найбільший інвестор в економіку Чорногорії, росіянам належить, за різними оцінками, до 40% курортної нерухомості. Близько 7000 російських громадян зареєстровані в Чорногорії як постійні жителі.

Провал луб’янських стратегів

У 2013 році Москва запропонувала використовувати порт військово-морських сил Чорногорії в місті Бар на Адріатиці для базування російських військових судів. Така можливість дала б російському флоту прямий вихід до акваторії північного Середземномор’я, яке майже геть контролюється державами-членами НАТО. Між іншим, від чорногорського узбережжя і до Неаполя – основної бази і штаб-квартири Шостого флоту США – як палицею докинути.

Тоді Подгориця відповіла відмовою, заодно чітко визначившись із зовнішньополітичним вибором: країна прямує в НАТО. Оскаженілий Кремль відповів у своєму фірмовому стилі – почав готувати державний переворот. На дискредитацію режиму Джукановича і його євроатлантичного вибору надавалися значні кошти. Паралельно розкручувалася проросійська і просербська опозиція – зокрема, партія «Демократичний фронт». Заплановані на жовтень 2016 роки вибори в Народну Скупщини (парламенту Чорногорії) по суті перетворилися на референдум про вступ країни в НАТО. Спостерігачі відзначали необмеженість фінансових ресурсів опозиції і дуже високу, нехарактерну для Чорногорії, якість телевізійних і поліграфічних агітматеріалів.

Офіційна Москва також не соромилася вести кампанію проти приєднання Чорногорії до Альянсу. На торішньому пітерському форумі російський лідер Володимир Путін особисто дивувався: мовляв, не розумію, «що ж загрожує Чорногорії?».

Відповідь на це запитання надійшла буквально кількома місяцями пізніше – і дав її сам Володимир Володимирович. За кілька днів до виборів чорногорські правоохоронці заарештували десятки змовників, які планували після закриття виборчих дільниць спровокувати заворушення, захопити будівлі парламенту і Кабміну, убити Міло Джукановича і його найближчих соратників та повалити чинний режим, зануривши країну в хаос. Кістяк «революціонерів» становили сербські націоналісти і колишні співробітники спецслужб, а також їхні місцеві чорногорські прихвосні.

Після цього політсила Джукановича «Демократична партія соціалістів Чорногорії» виграла вибори (не допомогли російські ролики), набравши 41,42% і сформувавши новий уряд на чолі з колишнім керівником розвідки, переконаним прихильником західного курсу Душко Марковичем. Джуканович уперше з 1991 року формально залишився ні при справах, обмежившись скромним титулом керівника правлячої партії.

Відтоді іноземні спецслужби не припинили свою підривну діяльність. Так, у березні цьогоріч запобігли спробі вбивства прокурора, який розслідує невдалий переворот. Цікаво, що інформацію про підготовлюване повалення влади, так само як і відомості про спроби замаху на прокурора, чорногорські правоохоронці отримали від іноземних спецслужб, включаючи американські і британські.

Прагнення Москви впливати методами індивідуального терору, окрім істеричного бажання кремлівських керівників покарати «молодших братів», які «зрадили» слов’янсько-православних «старших братів», може мати ще одну, цього разу – раціональну, причину. У квітні 2008 року в Бухаресті, подейкують, Путін кинув тодішньому голові Білого дому Джорджу Бушу фразу: «Україна – це навіть не держава». Ризикнемо припустити, що приблизно так само господар Кремля може сумніватися у спроможності Чорногорії як держави. Можливо, у Москві увірували, що державні інституції цієї країни тримаються, що називається, на чесному слові. І варто прибрати з рівняння самого Джукановича, як створений ним режим (а разом із ним – і держава як силовий апарат) розсиплеться на порох. На щастя, правоту домислів кремлівсько-луб’янских стратегів на практиці перевіряти не довелося.

В ім’я слов’янського братства: паскудити по-дрібному

А буквально перед самою формальною зустріччю Чорногорії в НАТО росіяни, як вони це полюбляють, опустилися до безсилого потрясання кулаками. Так, увечері 28 травня в аеропорту «Домодєдово» був затриманий, а потім висланий депутат Скупщини від правлячої партії Міодраг Вукович, який летів через Москву на засідання Центральноєвропейської ініціативи в Мінську.

Як буває майже завжди, росіян не збентежив ні дипломатичний статус затриманого, ні його стан здоров’я (парламентарій змушений регулярно приймати ліки, яких він волею російських прикордонників на цілу ніч виявився позбавлений. Утім, як і води і туалету).

Трохи пізніше чорногорські ЗМІ написали, що всього в російському чорному списку – 70 прізвищ, включаючи самого Міло Джукановича, чинного прем’єра Душко Марковича, спікера парламенту Івана Брайовіч, усіх міністрів і 46 депутатів. У відповідь чорногорці не розгубилися і не почали виправдовуватися, а вчинили так, як і слід нормальній державі, яка себе поважає: заборонили в’їзд до країни 149 росіянам і їхнім українським посіпакам, причетним до анексії Криму та конфлікту на Донбасі.

Під парасолькою НАТО

5 червня Чорногорія у святковій обстановці у Вашингтоні офіційно стала 29-м членом НАТО. Голова МЗС цієї країни Срджан Дармановіч передав депозитарію ратифікаційні грамоти про вступ його країни до альянсу.

У першій промові як керівника країни-члена НАТО голова уряду Душко Маркович заявив, що членство в альянсі вкрай потрібно Чорногорії, щоб зберегти свою державність. «Ми вибрали своє право на вільне життя», – заявив прем’єр, додавши під оплески: «Більше ніколи не трапиться такого, що хтось визначатиме наше майбутнє замість нас і за нашою спиною».

Було б верхом наївності припускати, що парасолька безпеки, котра розкинулася над крихітною країною, змусить Москву заспокоїтися. Потенційна заборона російським туристам на відвідування Чорногорії здатна завдати дуже болючий удар по економіці країни, в якій доходи від туризму перевищують 20% ВВП. Заходи, спрямовані на продаж росіянами чорногорських квартир і вілл, цілком можуть обрушити ринок комерційної нерухомості країни. Заборона на імпорт до РФ чорногорських вин здатна дуже серйозно підкосити виноробство – ще один наріжний камінь економіки балканської республіки. І до того ж зовсім не факт, що спецслужби викрили всі диверсійні осередки іноземних держав.

Разом із тим Чорногорія зробила величезний крок уперед у справі забезпечення власної безпеки. У можливості самій визначати своє майбутнє. У бік західної цивілізації. І геть від російського варварства. З чим ми всіх жителів цієї країни і вітаємо.

Максим Вікулов