Макрон-тріумфатор: наполеонівські плани та карт-бланш для президента

Опозицію представлятимуть партія «Республіканці» з 113 депутатами, Соціалістична партія, що отримала 29 місць, політичний рух «Непокорна Франція» Жан-Люка Меланшона з 17 представниками, з комуністами у них буде 30 місць, «Союз демократів і незалежних» із 18 мандатами.

Національний фронт Марін Ле Пен зазнав нищівної поразки й отримав лише вісім мандатів. Вони навіть не зможуть утворити фракцію або групу. Хоча сама лідер ультраправих виграла вибори в окрузі Енен-Бомон на півночі країни і вперше стала депутатом парламенту. Хоча як поглянути. У минулому скликанні національних зборів у партії Ле Пен було лише 2 місця. Зростання представництва в чотири рази. Можна за особливого бажання вважати це перемогою.

Потрібні швидкі успіхи

Уже результати першого туру 11 червня показали успіх партії президента Макрона. Залишалося дочекатися підсумків другого туру, щоб визначити, наскільки він зможе контролювати парламент. Тепер така можливість у нього є, в принципі, обіцяним реформам нічого в Національних зборах не має стати заваді.

За негласною політичною традицією, після виборів уряд подає у відставку. Така норма в законодавстві не прописана, але її чітко дотримуються. І цього разу кабінет Едуарда Філіппа подав у відставку, яка називається технічною. Новий уряд буде сформовано найближчим часом. Істотних змін не очікується, прем’єр-міністром залишиться його нинішній глава.

Нинішній французький виборчий цикл, спочатку президентський, а потім парламентський, проходив, за місцевими поняттями, досить бурхливо. Руйнувалися старі уявлення і давно відомі політичні конструкції. Кампанія показала високий суспільний запит на відмову від двопозиційної системи “праві-ліві” і на нових діячів, бажано молодих. Якщо не за віком, то за перебуванням у політиці.

Із другого боку, голосування показали посилення апатії виборців. Кожного туру кількість тих, хто брав участь у виборах, зменшувалася, і 18 червня був встановлений своєрідний антирекорд: лише близько 43% виборців висловили свою волю. Хоча не останню роль могла відіграти спека.

Як відзначають багато оглядачів, французи просто втомилися від виборів, політичного галасу. Ця обставина отруює смак переможного вина. Усі опитування пророкували перемогу Макрона та його кандидатів, що позбавляло сенсу прихильникам інших партій іти й голосувати.

Тепер уже не так важливо, чому більше ніж половина французів не голосували. Ця обставина з технічної перетворюється на політичну. Судячи з усього, лідери руху Макрона це розуміють.

«Низька явка — це завжди погано для демократії, – цитує прем’єра Едуара Філіппа Euronews. – У низької явки безліч причин, кожна з яких повинна бути проаналізована. Для уряду це означає необхідність домогтися успіху. Довіру виборців потрібно завоювати бездоганною роботою, відданістю справі та конкретними результатами».

Тут Макрона і його колег очікують дві небезпеки.

По-перше. В його команді та в парламентській фракції багато новачків, які не мають політичного досвіду. Це, звісно, відповідає на суспільний запит, але вже очевидно, що будуть проблеми з фракційною дисципліною, внутрішніми конфліктами і навіть виходом із фракції. Треба враховувати можливість втрати трьох-п’яти депутатів. Страшного нічого немає, запас міцності достатній, але важливі тенденції.

По-друге. Від Макрона і його кабінету чекають реформ. Так вийшло, що лівацькі загини соціалістів призвели до складного економічного стану країни. Соціальне навантаження на бюджет стає настільки великим, що він його витримати не в змозі.

Економіка потребує повного перезавантаження і проведення ліберальних реформ, звільнення бізнесу від тиску держави і її бюрократії. Франція програє в економічному розвитку не лише сусідній Німеччині, а й Великобританії. Усі розуміють, що необхідні глибокі й комплексні реформи, але ніхто не готовий жертвувати досягнутим добробутом заради цього.

Не можна сказати, що попередники Макрона не намагалися щось робити. Однак пасували перед громадським невдоволенням, яке часто виходило на вулиці у досить бурхливих і драматичних формах.

Пропоноване президентом скорочення державного апарату і відмова від низки соціальних бюджетних благ навряд чи сподобається тим, хто на паризьких вулицях змусив президента Олланда відмовитися від таких планів. Наскільки твердим буде Макрон, не дуже зрозуміло.

Іще одна серйозна проблема — трудові відносини. Бізнес давно незадоволений занадто великими правами найманих працівників, складністю процесу скорочення персоналу і необхідністю виплати значних вихідних допомог.

Усі розуміють, що в цьому аспекті французькі підприємства програють своїм європейським і американським конкурентам, не кажучи вже про китайських. Проте профспілки, традиційно сильні у Франції, категорично виступають проти. Вони закликають із протестами на вулиці вийти сотні тисяч людей. Таке вже було не раз. Іноді навіть генерал де Голль поступався.

Проте переконлива більшість у парламенті може дати Макрону та прем’єру Філіппу досить міцний тил. Навіть загальні страйки, на які французькі профспілки йдуть вельми охоче, не означають їхню безумовну перемогу. Тут можливі різні варіанти, багато чого залежатиме від мистецтва президента досягати компромісу.

Поки не зрозуміло, чи вистачить у нього політичної гнучкості у пошуках балансу між необхідністю зменшити державні соціальні витрати, знизити податки, полегшити процедуру скорочення персоналу й отримати згоду профспілок на відносно короткий термін на зниження доходів людей, які працюють за наймом.

Макрон не може відмовитися, як Олланд, від проведення реформ. Ба більше – вони, при всій їхній складності та хворобливості, повинні дати ефект протягом першої половини президентського терміну. В такому разі у нього з’явиться, по-перше, перспектива отримати мандат на другий термін, а по-друге, приступити до триваліших і складніших реформ.

Перше, як кажуть німці, Kraftprobe — випробування сил буде ближче до осені. Президенту доведеться витримати облогу з боку лівих, правих і профспілок. Практично з боку всіх. Результат надовго визначить внутрішньополітичний тренд Франції. Генерал де Голль свого часу проявив твердість, і йому вдалося вивести країну з глибокої кризи. У Макрона це ще попереду.

ЄС, оборона, безпека

За нинішніх внутрішньополітичних складнощів Макрон значно краще почувається в зовнішній політиці. При цьому її економічна та фінансова складові також мають зовнішньополітичний вимір. Передовсім це стосується ЄС.

Французький президент — переконаний глобаліст. Найперше це стосується його бажання максимально посилювати доцентрові процеси в ЄС.

Стрижнем цієї політики будуть тісні стосунки з Німеччиною. Сильна позиція Парижа в інтересах Берліна. З виходом Великобританії з єдиної Європи Франція залишається єдиною країною в Союзі, яка має ядерну зброю.

Французька армія показала свою боєздатність у закордонних операціях. Зокрема, в Сирії та Малі. Судячи з усього, Німеччина не проти сприяти просуванню Франції на перші позиції в забезпеченні безпеки Європи, а собі залишити провідну економічну і технологічну роль.

Друга важлива складова, в якій Берлін не проти поступитися першістю Парижу — це вибудовування відносин із США нарівні, а не з позиції молодшого партнера.

Якщо у Вашингтоні запанують ізоляціоністські настрої, що поки малоймовірно, то вакуум, що утворився, за підтримки Німеччини із задоволенням заповнить Франція. Не випадково ще під час президентської кампанії Макрон говорив, що європейські країни повинні брати участь у фінансуванні переозброєння і подальшого навчання французької армії, яка готова стати гарантом військової безпеки ЄС і НАТО.

Зустріч Макрона з Путіним наприкінці травня також продемонструвала, що Франція посилює активність не лише в центральній частині Африки, а й у північній частині континенту. Лівія не була предметом переговорів, але російські наміри збільшити свою присутність у цій країні викликали досить негативну реакцію не лише в Парижі, а й у Римі. Останнє для Москви особливо неприємно. Схоже, що саме з цим пов’язане зникнення лівійської проблеми з московського центру уваги.

Хоча під час переговорів Путіна і Макрона декларувалося досягнення певного порозуміння щодо Сирії, далі слів справа не пішла. Очевидно, Москва втратила всяку надію, тому згас інтерес домогтися чогось підходящого для Білокам’яної від Парижа. Як сказав Путін, російсько-французька співпраця щодо Сирії закінчилося, не розпочавшись.

Є ще одна сфера, як це з’ясувалося на згаданих переговорах із Путіним, цікава для французької дипломатії — це політика ЄС у Східній Європі. Зокрема, в Україні та Молдові.

Тут також Париж може розраховувати на підтримку Берліна у висуненні на перші ролі. У німецькій столиці втомилися від незмінності російської позиції щодо Донбасу і готові бути на крок позаду французів. Це не дуже порадувало Москву, тому там не хочуть відновлення «нормандського формату». Ба більше – Кремль найближчим часом спробує влаштувати інший формат: Вашингтон-Москва-Київ. Тут Путін покладає надії на бажання Трампа врегулювати конфлікт на Донбасі та записати це собі в актив за умов розгортання загострення внутрішньополітичної ситуації.

Carte blanche, отриманий Макроном від виборців, означає наявність необмежених повноважень. Зараз має місце значне громадське піднесення, але в разі зволікання з виконанням обіцянок воно швидко поступиться місцем розчаруванню і зростанню радикальних настроїв.

Президент, його кабінет і партія La Republique En Marche! повинні здійснити політичний марш-кидок і показати свої реформаторські можливості. Інакше отриманий білий чистий аркуш не виконає своєї ролі.

Юрій Райхель