Острів здорового глузду: як Австралія поборола нелегальну міграцію

Міграційна криза в Європі

Концепція «держави загального добробуту» (welfare state), яку наполегливо вибудовують у Європі, та антиколоніалізм і мультикультуралізм, що перемогли, сформували основи вельми специфічної міграційної політики. Думали, що колишні колоніальні держави Старого континенту в неоплатному боргу перед населенням своїх колоній. А отже – просто зобов’язані не лише створювати їм пільгові умови для в’їзду на власну територію, а й забезпечувати всім необхідним, часто на шкоду інтересам власних жителів.

Поступово перелік «боржників» поширився на всі країни Європи та Північної Америки, багато з яких (наприклад Австрія, Скандинавські країни, США, Канада, Греція) ніколи не мали колоній. До списку знедолених, яким усі винні, включили населення всієї Африки, Близького Сходу й південної Азії.

Зрозуміло, наданими можливостями скористалися не лише економічно активні, працьовиті й законослухняні люди (насправді Заходу, що старішає, це було лише на користь). Але, крім них, ринули до Європи мільйони любителів гарного життя, які не бажають вчити мову, інтегруватися та займатися хоча б чимось корисним; переконані, що їм усі винні. Цю переконаність активно підтримували чиновники, ліберальні ЗМІ, правозахисники і всілякі організації із захисту мігрантів.

Якщо до останнього часу країни ЄС іще якось перетравлювали потік охочих перебратися на ситий Захід, то з 2015 року потік неконтрольованої міграції набув відверто загрозливого характеру. На тлі війни в Сирії канцлер ФРН Ангела Меркель заявила, що її країна «прийме всіх біженців», які дістануться до Німеччини. Зрозуміло, мільйони і мільйони сирійців, а також усіх, хто вирішив під шумок прикинутися такими, вирушили в дорогу.

Першими усвідомили масштаби катастрофи Угорщина та інші країни Східної Європи, які почали будувати паркани і зміцнювати кордони іншими способами. Трохи пізніше жахнулися й уряди західноєвропейських держав. Щоправда, замість того щоб відмовитися від своїх нереальних обіцянок (а обіцянка «прийняти всіх» – свідомо нездійсненна), країни старої Європи почали «спихати» мігрантів на своїх східних сусідів, що вже призвело до наростання напруги між Брюсселем, Берліном і Парижем з одного боку та Варшавою, Прагою та Будапештом – із другого. Крім того, Євросоюз уклав угоду з Анкарою (основний потік мігрантів йшов через Туреччину й Егейське море до Греції і далі на північ), що передбачає повернення мігрантів, які дісталися до Греції, назад до Туреччини.

На певний час це врятувало ситуацію, але вже з весни цього року охочі потрапити до Європи активно освоїли «лівійський маршрут», який раніше вважався занадто дорогим і небезпечним. Тепер не вважається: мігрантам надалі не треба плисти через все або хоча б частину Середземного моря до берегів омріяної Європи. Тепер судна всіляких гуманітарних організацій нишпорять біля самих берегів Лівії, підбираючи любителів європейського рівня життя буквально за 30-50 кілометрів від лівійського берега та з вітерцем доставляючи прямо до Італії.

Прибуття до Європи мільйонів нових жителів, які не хочуть сповідувати європейські цінності й воліють селитися осібно, призвело до появи цілих етнічних гетто, справжнім бичем яких стали злочинність, наркоманія і поширення радикальних екстремістських настроїв.

Так, нещодавно громадськість сколихнули події в англійському містечку Ротерем, де за 16 років банди пакистанців зґвалтували понад 1400 білих дівчаток-підлітків. Як з’ясувалося, поліцейські та місцева влада прекрасно знали про те, що відбувається, але відмовлялися щось робити, щоб не уславитися неполіткоректними. Ба більше – поліція нерідко заарештовувала батьків, які намагалися самостійно захистити своїх дочок, за звинуваченням у расизмі.

Швеція, яка прийняла в ЄС найбільше мігрантів на душу населення, взагалі стала лідером за кількістю випадків сексуального насильства на старому континенті. З 1975 року, коли шведський парламент проголосив концепцію мультикультуралізму і політику відкритих дверей, кількість лише зареєстрованих зґвалтувань зросла з 421 до 6600 – практично в п’ятнадцять разів. У січні цього року троє мігрантів із Близького Сходу дійшли до того, що через Facebook транслювали групове зґвалтування в прямому ефірі.

Та й масові напади на жінок новорічної ночі в німецькому Кельні занадто свіжі в пам’яті, щоб про них нагадувати. Тоді постраждали близько тисячі німкень.

Повідомлення про численні теракти у Великобританії, Франції, Бельгії, Швеції, Німеччині та інших країнах старої Європи вже стали тлом інформаційних зведень – на кшталт прогнозу погоди. Варто сказати, що розгул терору є наслідком не лише безконтрольної міграції, а й цілковитої безтурботності влади, яка пускає до своїх країн усіх без винятку, навіть незважаючи на інформацію про радикальні погляди потенційних шукачів притулку. Крім того, практично не було випадків, щоб західні країни видворяли іноземців, які ведуть пряму екстремістську діяльність.

Зазначені проблеми характерні для всіх країн Західної Європи (певною мірою – крім Італії, яка серйозно ставиться до питань безпеки, і Данії, яка провадить дещо адекватнішу міграційну політику) і дещо менше – для Сполучених Штатів. Хоча і в Новому світі проблеми, породжені міграційними потоками, дають про себе знати: достатньо сказати, що бостонські терористи брати Царнаєви приїхали до США саме як біженці. При цьому боязкі спроби адміністрації президента Дональда Трампа обмежити міграцію з країн із високим ступенем терористичної загрози нещадно блокує місцевий (!) суд штату Гаваї.

При цьому проблеми тероризму, злочинності та довічного перебування на соцзабезпеченні абсолютно не знайомі країнам, що провадять розумну міграційну політику. До Сінгапуру, В’єтнаму, Таїланду, Японії та Об’єднаних Арабськіх Еміратів приїздить достатньо іноземців – на роботу, з метою навчання, ведення бізнесу або придбання нерухомості. При цьому ми жодного разу не чули, щоб іноземний інженер у Дубаї, науковець у Сінгапурі чи дауншифтер у Таїланді щось підірвав.

«Тихоокеанське рішення»: коли замість Австралії потрапляєш до Науру

Однак мало хто знає, що є одна типово західна (ба більше – англосаксонська) країна, що провадить повністю осудну й адекватну міграційну політику. Щоправда, вона від Європи й Америки доволі далеко. Йдеться про Зелений континент – Австралію.

Заснована мігрантами, країна кенгуру й евкаліптів завжди хотіла сама визначати, кого вона хоче бачити на своїй землі, а кого – ні. Наприклад, іще на початку XX століття уряд Австралії масово депортував сотні тисяч меланезійців і китайців, яких раніше завозили для роботи на цукрових плантаціях провінції Квінсленд та які були напіврабами – приблизно як на Гаваях або на Карибських островах.

Наприкінці минулого століття Австралія зіткнулася з тією самою проблемою, що й європейські країни. Тисячі й тисячі шукачів кращого життя на примітивних суднах кинулися до північних берегів Зеленого континенту. Варто сказати, що фінальний відрізок шляху для потенційних біженців значно коротший, ніж із Туреччини до Греції або з Лівії до Італії: відстань від найбільш східних Зондських островів, що належать Індонезії, до крайньої точки Австралії – близько 400 кілометрів; з Папуа-Нової Гвінеї – ще менше.

До кінця 1990-х рр. уряд зрозумів, що проблема зайшла занадто далеко і вимагає негайної реакції. У 2001 році тодішній прем’єр-міністр Австралії ліберал Джон Говард анонсував політику, що одержала назву «Тихоокеанське рішення». Австралійський флот посилив патрулювання морських кордонів, але всі виявлені човни з людьми доставляли не до Австралії, а прямо до сусідніх Папуа-Нової Гвінеї та Науру, з якими Канберра підписала договори про відкриття таборів тимчасового утримання біженців.

Оскільки мігранти, зрозуміло, прагнули до квітучої Австралії, а не до жебрацьких держав Тихого океану, то потік біженців різко впав: із 5,5 тисяч у 2001 році до 1,5 сотень у 2007.

Водночас всілякі гуманітарні організації і правозахисники буквально робили з Австралії відбивну котлету: мовляв, така практика – кричуще порушення прав біженців, умови перебування в таборах недостатньо комфортні, медицина жахлива, та й взагалі – швидше пустіть нещасних (ну, хоча б дітей) на Зелений континент, адже саме туди вони й хотіли. На що австралійська влада резонно відповідала: якщо зробити виняток хоча б для однієї дитини, батьки відправлятимуть дітей у подорож поодинці, серйозно ризикуючи їхніми життями. Не кажучи про те, що самі біженці, за їхніми словами, тікають від війни, геноциду та голоду в себе на батьківщині. А якщо так, незрозуміло, чим вони взагалі незадоволені: в таборах у Науру немає ні війни, ні екстремізму, забезпечують харчування та якийсь медичний догляд.

«Суверенні кордони»: як припинити нелегальну міграцію 

Проте тиск не спадав, і 2008 році лейбористи, що перемогли, на чолі з прем’єр-міністром Джулією Гіллард урочисто відмовилися від «Тихоокеанського рішення». Однак потік нелегалів, які прознали про послаблення, відразу попрямував до берегів Зеленого континенту з новою силою, сягнувши в 2010 році 7 тисяч осіб.

Влада спробувала обмежитися напівзаходами, уклавши угоду про розміщення прохачів у Малайзії (логіка така: все одно біженці на шляху до Австралії минають абсолютно безпечну Малайзію – от нехай там і залишаються). А вже в 2013 році ліберали, які повернулися до влади, на чолі з Тоні Ебботтом анонсували відновлення «Тихоокеанського рішення». А також дали старт іще масштабнішому плану під назвою «Суверенні кордони».

«Відтепер будь-який шукач притулку, який прибуде до Австралії на човні, не матиме жодного шансу влаштуватися в нашій країні. Якщо він справді виявиться вимушеним переселенцем, йому дозволять оселитися в Папуа-Новій Гвінеї», – так прокоментував прем’єр-міністр початок нової операції.

Керівником «Суверенних кордонів» призначили генерал-лейтенанта Енгус Кемпбелла. Урядові агенти викуповували у рибалок старі човни, щоб їх не могли використати для перевезення нелегалів, і платили інформаторам за відомості про контрабандистів і біженців. У індонезійських селах, які слугували для мігрантів і контрабандистів перевалочними базами, проводили роз’яснювальні кампанії, які інформували потенційних шукачів кращої долі про безперспективність їхніх спроб.

Ролик, перекладений багатьма мовами, гласив: «Якщо ви припливли до нас морем, то притулку і візи вам не бачити. Навіть якщо ви зробите це з дітьми. Навіть якщо ви — дитина. Це правило не має винятків. Не вірте контрабандистам – вони брешуть. Вони крадуть ваші гроші та ризикують вашими життями». «Австралійський флот припинятиме спроби будь-яких судів нелегально пройти до Австралії і відправлятиме їх у зворотному напрямку», – йшлося в посланні.

У разі виявлення судна з нелегалами поблизу Зеленого континенту австралійські військові брали його на буксир і транспортували назад до берегів Індонезії — що часто робили з порушенням національного суверенітету цієї країни. Ба більше – персонал ВМФ навіть позбавили від формального обов’язку виявляти «належну обачність» при транспортуванні мігрантів назад.

Якщо ж непрохані гості все ж таки діставалися до берегової лінії, їх садили в надувні човни і відправляли назад – у бік Індонезії або Шрі-Ланки. Водночас оголосили, що навіть у разі надання нелегалам притулку ті не зможуть в’їхати до Австралії, а залишаться в Науру або на новогвінейському острові Манус – хіба що за межами табору і з правом працювати на цих територіях. Утім, таких одиниці, на практиці вони просто переселяються з одного табору в інший. Річ у тім, що дармовим житлом, харчуванням і допомогою ніхто шукачів кращої долі коштом австралійських платників податків не забезпечує, тому їм доводиться перебувати у таборі, в якому все ж таки є кімнатка та регулярне харчування.

Утім, деякі все ж таки йдуть на роботу. Наприклад, можна влаштуватися портовим вантажником, заробляючи приблизно 3 американських долари на годину. При цьому гнів правозахисників не має меж: вони обурені розміром платні, якої вистачає лише на мінімум найнеобхідніших продуктів». Тут можна лише прикинути, що 3 долари на годину – це 24 долари на день (восьмигодинний робочий день), або близько 500 доларів на місяць. Не знаю, за якими стандартами живуть представники гуманітарних організацій, але в Україні, наприклад, абсолютна більшість населення про такі заробітки може лише мріяти.

Такі рішучі заходи негайно дали результат. Уже протягом перших тижнів проведення операції «Суверенні кордони» кількість човнів із нелегалами помітно скоротилася. А через 100 днів моряки взагалі перестали їх виявляти. Міжнародна громадськість, зрозуміло, продовжувала обурюватися, але кордони країни для непроханих гостей виявилися щільно закритими. Країна кенгуру і дінго успішно впоралася з міграційною кризою, обрубавши її при корені.

Зараз у таборах на Манусі та Науру перебувають приблизно півтори тисячі осіб. Скаржачись на нестерпні умови, час від часу відмовляючись від вживання їжі, зашиваючи собі роти, ковтаючи бритвені леза і бунтуючи, нелегали не прагнуть повертатися на свою історичну батьківщину. До речі, 1250-х із них пообіцяв забрати до Сполучених Штатів екс-президент Барак Обама. Але нинішній глава Білого дому Дональд Трамп навідріз відмовився виконувати обіцянки попередника та навіть, подейкують, кинув слухавку, коли глава австралійського уряду Малкольм Тернбулл нагадав йому про це.

А наприкінці травня цього року австралійська влада встановила чіткі терміни приблизно семи тисячам нелегалів, які потрапили до країни до 2013 року і перебувають безпосередньо на території Австралії. Їм дали час до жовтня, щоб довести своє право на отримання притулку. В іншому разі мігрантів депортують.

«Якщо люди думають, що зможуть обібрати австралійського платника податків (…), то вибачте, гра закінчена», – підсумував тоді міністр із питань імміграції Пітер Даттон.

Що характерно – Австралія при цьому зовсім не є расистською чи ксенофобською країною, в чому її не втомлюються звинувачувати представники «прогресивної» громадськості. Приблизно чверть із 24-мільйонного населення країни народилися за її межами, щорічно до країни прибувають понад 170 тисяч людей з усіх куточків землі. Тобто Австралія боролася за право самостійно встановлювати критерії відбору і приймати тих, кого забажає, а не тих, на кого вкаже міжнародна бюрократія і ЗМІ.

Якщо в Європі, Сполучених Штатах і Канаді проти неконтрольованої міграції борються преважно ультраправі (а за сумісництвом – друзі Кремля), то в країні кенгуру – ні: проти нелегалів виступають як правоцентристська коаліція лібералів і Національної партії, так і лівоцентристи–лейбористи. Нещодавно загальнонаціональний консенсус із цього питання підтвердили на референдумі (який, щоправда, має рекомендаційний характер). За пом’якшення режиму виступають лише ультраліві маргінали з Партії зелених, які мають одне-єдине місце в парламенті.

А ультраправих у політичній системі Австралії немає зовсім – оскільки міграційна загроза відсутня, для них просто немає поживного ґрунту. Офіційна Канберра є одним із найпослідовніших критиків кремлівської агресії проти нашої країни, а попередній прем’єр Тоні Ебботт (той самий, що прийняв рішення про «Суверенні кордони») взагалі не хотів пускати Володимира Путіна на саміт G20 у Брісбені в 2014 році. Втім, тоді російський лідер опинився в ситуації цілковитого ігнорування і залишив зустріч за день до її завершення – нібито хотів виспатися.

Досвід Австралії з боротьби з нелегальною міграцією наочно демонструє: навести лад – простіше простого. Для цього потрібна лише політична воля, готовність до непопулярних рішень і просте усвідомлення того факту, що передовсім державний діяч повинен керуватися інтересами своєї країни і свого народу.

А не світової бюрократії, відірваних від реалій гуманітарних організацій і засобів масової інформації – якими красномовними вони не були б. Такий досвід ідеально підійшов би для країн Європи та Північної Америки. Було би бажання.

Максим Вікулов