(Початок інтерв’ю читайте тут).

– Туреччина-Україна. Як будуть розвиватися наші стосунки найближчим часом і в перспективі?

– Під час зустрічі Петра Порошенка з Реджепом Ердоганом у березні 2016-го, було домовлено про збільшення товарообігу між двома країнами до 20 мільярдів доларів. Тобто: і ми відриваємося від Кремля, і турки розуміють, що потрібно відкараскатися від Росії економічно.

Другий напрямок співпраці – військовий. Все залежить від України, насамперед. У перспективі дві країни мають думати про Крим. Бо Росія робить із нього військову базу. І, зрозуміло, що вона буде націлена не лише проти України, а й проти Туреччини.  Важливою є стратегія довкола Сирії та Донбасу. Наші країни можуть збалансовувати свої дії.

Кремль знижує градус протистояння з Україною: сирійське продовження кримської диверсії

Третє – повоноцінно задіяти кримськотатарські зв’язки і зв’язки Туреччини з тюркським світом у самій Росії. Це перспектива, хай і далека. Скажімо, Казахстан виступав посередником в останньому примиренні між Росією і Туреччиною.

Ну, українська дипломатія має думати про те, як цей Казахстан переключити в інше русло. Про те, що зараз робити в Узбекистані. Зрештою, необхідно створити великий корпус підготовлених дипломатів і потрясати євразійською політикою.

– Що з Константинопольським Патріархатом? Цей чинник також можна якось задіяти на українську користь?

– Абсолютно! Під час нашої революції ніхто не звернув уваги на моє інтерв’ю з Вселенським Патріархом Варфоломеєм Першим, архієпископом Константинополя – Нового Риму. Він відповів у електронному режимі, давши чіткі посили українському народу – що він його підтримує. Ніхто на слова Патріарха не звернув увагу.

Насправді, Фанар (район Стамбула, де розташована резиденція Вселенського або Константинопольського патріарха, – ред.) мріє про українську паству. Бо виходить парадоксальна ситуація: Константинопольський патріархат, який претендує на першу роль у православному світі, зараз практично – без пастви. А ось паства в нього під боком! Жива, величезна, всього за 500-600 км через Чорне море. Одна з найбільших у православному світі.

– То визнання канонічності Української Православної церкви Київського патріархату – справа найближчого часу?

– Тут треба українцям зрозуміти, до чого ведуть їхні «патріарші» амбіції. Якщо ми зараз підемо у Фанар як «митрополія», а Фанар до цього готовий, то – перше: отримаємо, нарешті, оце омріяне визнання. Це означає моментальну ліквідацію в Україні п’ятої колони. Бо навіть у Києві сидить російське запілля, 10 – 20%  – мінімум.

Якщо це вдасться зламати – це унікальний удар по Росії. Гадаю, зараз нам варто ввійти у формат Митрополії, а здобуття власного незалежного Патріархату розглядати як перспективу.

– А що, є варіант стати Митрополією Константинопольського патріархату?

– Звісно, ще ж при Вікторові Ющенку ішли перемовини про це. Фанар пропонував: відмовтесь від Патріархії та станьте нашою Митрополією. На даний період ми від цього отримуємо основну перевагу – страшний удар по п’ятій колоні. Тоді відразу бери Печерську й Почаївську лаври, ніхто нічого не скаже. Все законно, ніхто вже не вчепиться ні за які канони.

Паства Київського патріархату переграла МП без шансу

Друге – українське священство отримує якісну грецьку релігійну освіту. І третя перевага – одразу стосунки між Україною і Туреччиною ввійдуть у тісне антиросійське русло. Моментально. То що нам важливіше: патріарші амбіції – чи реальна й корисна справа?

– Олесю, ти в турецьких архівах знайшов якісь сенсаційні документи, які стосуються передачі Константинопольським Патріархатом у 1686-му році Київської митрополії Москві.  

– Наразі хочу подякувати російському науковцю Васілію Лур’є і Вєрі Ченцовій із Франції, які теж досліджували цю тему, за схвальні відгуки. За сприяння турецьких істориків мені вдалося знайти три нові джерела. Одне – безпосередньо архівне, друге – літописне, і третє – західноєвропейське. Вони ставлять під сумнів легальність передачі Митрополії в 1686 році.

Вони розходяться з тим, що нам було досі відомо із російських джерел. Абсолютно розходяться. Наразі ми маємо три версії. Перша: передачі не відбулося, як такої. Друга – справа є дуже затемнена. І третя: існують закриті матеріали з цієї справи. Наскільки ми зрозуміли, вони зберігаються у Фанарі та в тій-таки Москві.

Памук

Наша з моїм науковим керівником Омером Кулом стаття щодо цих документів уже вийшла в Туреччині влітку цього року в журналі тюркологічних студій, Стамбул. А у вересні, нарешті, виходить в українському «Історичному журналі». Чому я так зацікавився цією темою? Бо вона кидає сумнів на всю легальність перебування нашої церкви під Москвою.

– Ти спілкуєшся з турецькими літераторами, багатьох перекладаєш. Зокрема, й найвідомішого турецького письменника Орхана Памука.

– Орхан Памук зараз мешкає в Америці, оскільки на нього був замах. Власне, не на нього, а на його приятеля Гранта Дінка (головний редактор турецько-вірменської газети «Агос», один з лідерів вірменської діаспори в Туреччині. Був убитий турецьким націоналістом, – ред). Це у 2007-му.

Відтоді Памук виїхав до США. Скажемо так, він відчуває загрозу своєму життю в Туреччині. Він взагалі жорстко критикує різні сторони турецького життя. Разом із українською колегою я перекладав його роман «Музей невинності», що в українській версії вийшов одним із перших у світі, одночасно із німецьким перекладом. Також я переклав романи «Нове життя», «Чорна книга», «Сніг» і «Мене називають червоний». Коротко зустрічався з Орханом Памуком у Києві, 2003 року.

– Ще з кимось співпрацюєш?

Не можна закручувати гайки безкінечно: відомі люди про події в Туреччині

– Зараз переклав Маріо Леві, турецького письменника єврейського походження. Його роман «Стамбульська казка», виданий у «Фоліо», презентувався на Львівському форумі цьогоріч, хоча, на жаль, сам Маріо не зміг приїхати в Україну. Можливо, приїде наступного року, якщо буде перекладена друга його книжка, вже в іншому видавництві й іншим перекладачем. У «Стамбульській казці» йдеться про життя єврейської родини, кількох її поколінь.

Всі ці зміни, трансфмормації, перипетії. Дуже глибоко розкривається мотив роздвоєності, де є й любов до країни, і відчуття вічної відчуженості.

Розмовляв Павло Вольвач