Три тижні Макрона

Здобувши тріумфальну перемогу на виборах президента Франції 7 травня, молодий, енергійний і амбітний Еммануель Макрон усю свою увагу зосередив на тому, щоб його політична сила отримала гідний результат на виборах до Національних зборів.

Лівий ворог диктатури: як зміниться Південна Корея при новому президентові

Наявність власної політичної сили у стінах французького парламенту стала для Макрона питанням політичного виживання, оскільки новообраний президент не належить ні до консерваторів, ні до соціалістів, ні до будь-якої іншої із традиційних політичних сил. Відповідно, парламентаріїв, на яких можна покластися у вищому законодавчому органі, у нього немає взагалі. У принципі, навіть не маючи власної фракції, Макрон міг би активно співпрацювати з однією або декількома парламентськими групами, намагаючись проводити через них свою політику. Або ж співіснувати з опозиційною йому парламентською більшістю і, отже, з опозиційним урядом. Зрозуміло, обидва варіанти були, скажімо м’яко, не надто бажані для честолюбного президента, який зробив усе, щоб створений ним рух La République en Marche («Республіка на марші») зміг повторити його, Макрона, успіх.

З моменту інавгурації Еммануель Макрон продемонстрував неймовірну енергійність і натиск – те, чого так бракувало його попереднику Франсуа Олланду. Обраний темп виявився цілковитою несподіванкою для досить статечної і вальяжної Франції. Уже на наступний день після офіційного вступу на посаду, Макрон призначив нового голову уряду, яким виявився досі маловідомий мер міста Гавр, консерватор Едуар Філіп (до речі, сподвижник екс-прем’єра Алена Жюппе, якому ще восени минулого року пророкували перемогу в битві за Єлисейський палац). Було оперативно сформовано кабінет міністрів.

Не меншу активність проявив новообраний голова французької держави на міжнародній арені. Того ж дня, 15 травня, він зробив свій перший закордонний візит до Німеччини, де обговорив із канцлером Ангелою Меркель ключові європейські і світові проблеми, підтвердивши свою прихильність ідеї сильної Європи і провідну роль франко-німецького тандему. А вже десять днів по тому Макрон зустрівся разом практично з усіма лідерами вільного світу – спочатку на міні-саміті НАТО у Брюсселі, а потім на саміті «Великої сімки» в сицилійському Таорміні.

Усіх особливо цікавило, як же складуться відносини президента Франції зі своїм ідеологічним антиподом – головою Білого дому Дональдом Трампом. Уже перше рукостискання двох чоловіків продемонструвало: перед нами – надзвичайно сильні люди, які відстоюватимуть свої позиції до кінця.

Вслед за Берлином: Франция возмущена американским санкциям

До речі, сам Макрон назвав рукостискання «моментом істини». Трамп від коментарів утримався. Хоча очевидно: 45-й президент Сполучених Штатів, який щиро поважає силу і зневажає слабкість, має перше враження про людину за силою рукостискання, не міг не віддати належне новому господареві Єлисейського палацу. До речі, трохи пізніше, коли Білий дім вирішив вийти з Паризької угоди щодо клімату, саме Еммануель Макрон став одним із головних критиків такого кроку. А також зробив усе, щоб запевнити світову громадськість: з Америкою або без неї, кліматична угода жива і виконуватиметься. І, зрозуміло, гаряче підтримав Ангелу Меркель, яка проголосила політику опори ЄС на власні сили.

Найфеєричнішим кроком Макрона в міжнародних відносинах стало запрошення російського лідера Володимира Путіна до Парижа. Складні і жорсткі, наскільки можна судити, перемовини за зачиненими дверима закінчилися спільною прес-конференцією, на якій господар Єлисейського палацу буквально топче у бруд імідж Путіна, публічно назвавши російських «журналістів» із Russia Today тими, ким вони і є – провокаторами і агентами впливу, що поширюють дезінформацію. Показово, що «крутий мачо» Володимир Путін не знайшовся з відповіддю і стояв зі скорботним виразом обличчя, як школяр, котрий нашкодив, – напевно, уперше в його політичній кар’єрі.

путин_макрон

У зовнішній політиці Еммануель Макрон уже встиг проявити себе талановитим дипломатом, принциповим лідером і жорстким парламентером, здобувши симпатії та французької, і світової громадськості, добившись визнання лідерів демократичних країн, поваги Дональда Трампа і вказавши господареві Кремля на його справжнє місце і роль Росії в міжнародних відносинах. І, що найголовніше, продемонструвавши французам, що вони не помилилися зі своїм вибором.

«Республіка на марші»: кампанія та успіхи

Не менш активно вела свою парламентську кампанію і партія Макрона – «Республіка на марші». Ще раніше у штаб партії надійшло близько 15 тисяч анкет охочих стати кандидатами від нової політсили до Національних зборів.

Чорногорський проліт Кремля: російське мистецтво створювати ворогів

Критерії відбору сформулював сам Еммануель Макрон, хоча він безпосередньо й не втручався у процес. Ставку було зроблено на суттєве оновлення політичного класу (спочатку подавати заявки могли лише ті, хто жодного разу не балотувався до Національних зборів; пізніше цей критерій дещо пом’якшили). Також від потенційних кандидатів, які раніше брали участь у політичному житті, вимагали цілковитого розриву з їхніми колишніми партіями. Обов’язковою умовою також була відсутність судимості та будь-якого компрометувального бекграунду.

У результаті відібрані кандидати стали таким собі «ковтками свіжого повітря», що було прихильно зустрінуто виборцями.

«Проблемою Франції було те, що ми десятиліттями маємо одних і тих же парламентаріїв, які вже геть відірвалися від реальності і проблем простих людей», – розповідає п’ятдесятирічний виборець Амазіан Шерфу, який голосував до цього за ліві та «зелені» партії. Цього разу мсьє Шерфу має намір дати шанс «новим обличчям» Макрона.

З 577 виборчих округів «Республіка на марші» виставила кандидатів у 526. З них 266 – жінки. Понад половини номінантів молодші за 46 років. Серед претендентів народних симпатій – колишній пілот винищувача, екс-тореадор, відомий математик, представники малого та середнього бізнесу.

До речі, після першого туру президентських виборів низка топових політиків як зліва, так і справа, встали під прапори переможця. Зокрема, про свою цілковиту підтримку Макрона заявив один зі стовпів Соціалістичної партії Мануель Вальс.

вальс_макрон

Зі знакових консерваторів до Макрона перейшли екс-прем’єр Домінік де Вільпен, а також уже згадуваний Едуар Філіп.


Серед перших законів, які обіцяє ухвалити політична сила Еммануеля Макрона – акт «Про повернення довіри до демократичного життя», який заборонив би парламентаріям і держслужбовцям наймати на роботу родичів, поєднувати парламентську роботу з будь-чим іншим, поширив вимоги декларування доходів на членів сімей політиків і заборонив би обіймати виборні посади особам, які мають судимість у справах про корупцію.


Така ініціатива стала реакцією на скандал із кандидатом від консерваторів Франсуа Фійоном, який під час перебування депутатом працевлаштував помічником власну дружину, що з’являлася на роботі хіба що в день зарплатні. Та й взагалі, політичний клас у Франції досить корумпований, так що з цим давно час щось робити.

Серед інших законодавчих ініціатив соратників чинного президента – посилення боротьби з тероризмом і лібералізація надмірно зарегульованого трудового законодавства.

Про що свідчать цифри

Особистий авторитет і харизма нового президента, його рішучі кроки всередині Франції і на світовій арені; широке залучення нових осіб; новаторські методи ведення передвиборчої кампанії; підтримка президента і його команди провідними політиками «старих партій»; адекватні ситуації, законодавчі ініціативи призвели до того, що «ефект Макрона» поширився і на його партію.

За останніми соціологічними опитуваннями групи Ipsos на замовлення видання Le Monde, «Республіці на марші» ладні віддати свої голоси 29,5% виборців. З урахуванням специфіки французької виборчої системи у два тури, це дозволить прихильникам президента завоювати від 395 до 425 депутатських мандатів із 577, тобто значно більше за дві третини голосів!

Такої парламентської підтримки не мав жоден господар Єлисейського палацу з часів легендарного генерала Шарля де Голля (у 1968 році партії, що підтримують генерала, завоювали 394 місця з тодішніх 485). Цікаво, що тижнем раніше рівень підтримки макроністів був навіть вище – 31%. Позначився скандал із близьким соратником президента Рішаром Ферраном, якого підозрюють у махінаціях із нерухомістю кілька років тому.

А ось згідно з опитуванням Ifop і Cecop, «Республіка на марші» отримає дещо менше – від 350 до 380 мандатів. Хоча в обох випадках кількість прогнозованих місць значно перевищує абсолютну більшість у 289 депутатів.

Традиційним консерваторам із голлістського руху «Республіканці» соціологи пророкують, за різними оцінками, від 105 до 153 депутатських крісел. Нині правлячі соціалісти претендують на 25-35 місць, ультралівий троцькіст Жан-Люк Меланшон зі своїм рухом «Нескорена Франція» отримає 12-22 депутатів. А подружка російського лідера Марін Ле Пен претендує аж на 5-15 «багнетів».

До речі, попередньо викладки соціологів підтвердилися результатами голосування, що відбулося 3-4 червня в закордонних округах. З 11 округів представники партії Макрона перемогли в десяти. Що симптоматично – в одному з таких округів, який об’єднує французьких виборців Азії, Австралії і Океанії, балотувався найбільший французький друг Путіна, ключовий організатор візитів євродепутатів до окупованого Криму Тьєррі Маріані. Так ось, мсьє Маріані пролетів, як фанера над.. Москвою, отримавши 18,8% голосів. Його суперницю від «Республіки на марші» Анн Женет підтримало 54,4%.

Новий де Голль або Наполеон

У разі виправдання таких прогнозів і тріумфу сподвижників Еммануеля Макрона на виборах до Національних зборів, новообраний президент отримає практично абсолютну владу, сповна контролюючи Єлисейський палац, парламент і уряд.

Антиросійські санкції Молдови: дипломати нон ґрата та страхи Придністров’я

Маючи величезний мандат народної довіри, будучи фантастично популярним у Франції і за її межами, завоювавши довіру і повагу ключових іноземних лідерів, налагодивши чудові відносини із засобами масової інформації та представниками громадськості по обидва боки Атлантики, Макрон зможе здобути владу, вплив і шану, які французькі лідери не мали від часів Наполеона I Бонапарта, Наполеона III і генерала де Голля.

Що, зі свого боку, обіцяє для Франції куди більший вплив на європейській і світовій аренах; у перспективі – відродження статусу Франції як провідної світової держави. Не забуватимемо: роль особистості в історії Франції завжди була неймовірно висока. Періоди розквіту і піднесення цієї країни завжди обумовлювалися діями видатних людей: Хлодвіг і Карл Великий, Жанна д’Арк і кардинал Рішельє, Людовик XIV і Наполеон Бонапарт, Наполеон III і Шарль де Голль забезпечували Франції справжню велич.

Невідомо, чи є в Еммануеля Макрона шанси зайняти місце в цьому пантеоні (ми вважаємо, що є). Але одне безперечно: Франція Макрона точно не задовольнятиметься роллю статиста на світовій шахівниці. Країна, яка подарувала людству лібералізм, світськість та ідеї гуманістів, повертається на геополітичну авансцену. І це можна і потрібно лише вітати.

Максим Вікулов