Лівий ворог диктатури: як зміниться Південна Корея при новому президентові

Дійшло до того, що до берегів Корейського півострова було скеровано ​​американську авіаносну групу з недвозначними погрозами від Вашингтона застосувати силу в разі переходу режимом Кім Чен Ина відомої червоної межі.

Раптом здалося, що північнокорейський режим залишився в гордій самоті. Навіть Пекін почав застосовувати до нього торговельні та інші санкції. Однак тут же підметушилась Москва, яка спробувала проникнути в вакуум, що утворився. Відбулися зустрічі російських і північнокорейських дипломатів, від чого в Пхеньяні дещо піднеслися духом. Усе це тією чи іншою мірою позначилося на перевагах південнокорейських виборців. Усе сплелося в тугий вузол. Консерватори багато втратили на імпічменті Пак Кин Хе, відповідно ліві і їхні противники в центрі скористалися можливістю, що виникла.

Що обіцяв переможець

Ще до офіційного початку виборчої кампанії і навіть до того як головні кандидати заявили про своє висунення, опитування соціологічної служби Realmeter показували, що Мун Чже Ін випереджав найближчого конкурента більш ніж удвічі — 37% проти 15%.

У Південній Кореї досить противників не те що війни з північчю, але навіть жорсткого протистояння з ним. Попередні президенти Кім Де Чжун і Но Му Хен здійснювали політику «сонячного тепла», тобто діалогу і співпраці з Пхеньяном у надії на можливе розм’якшення позиції останнього. Ця політика всіляко підтримувалася Пекіном і в якомусь сенсі Токіо. У Вашингтоні за Обами якщо не підтримували, то і не заперечували.

Якихось результатів домогтися вдалося. У будь-якому разі видима напруженість зменшилася, ба більше, з’явилися ознаки розрядки.

Усе змінилося із приходом до влади консервативної Пак Кин Хе. Жорстка позиція Сеула натрапила на таку ж відповідь Пхеньяна, і почалося прогресивне зростання напруженості. Аж до загрози застосування сили у відповідь на ядерно-ракетні вправи Північної Кореї.

Під час передвиборчої кампанії Мун Чже Ін обіцяв зробити для розрядки напруженості дві речі. По-перше, зустрітися з головою Північної Кореї Кім Чен Ином і, по-друге, відмовитися від розміщення на території країни протиракетних комплексів THAAD. Для чого вести перемовини зі США і Китаєм.

Як і передбачалося, Мун Чже Ін під час виборів набрав 41,1%, значно випередивши консервативного кандидата з «Корейської партії свободи» Хон Чжун Пхе, котрий зайняв друге місце. Останнього підтримали, за даними Національної виборчої комісії (NEC), 24,03% виборців.

Батьки нового керівника країни — біженці з Північної Кореї. Сам Мун прославився як студентський активіст. Його двічі ув’язнювали за те, що він організував демонстрації проти диктатора Пак Чжон Хі, батька Пак Кин Хе. Потім Мун став адвокатом, який захищав права людини. Президент Но Му Хен призначив його головою своєї адміністрації. На минулих президентських виборах Мун поступився Пак Кин Хе всього кількома відсотками, набравши близько 48%.

Особливістю внутрішньої ситуації в Південній Кореї є те, що, попри масові протести проти Пак Кин Хе, її фактично довели до імпічменту друзі-консерватори. І перед новим президентом постають такі ж внутрішні проблеми, які якось намагалася вирішити його попередниця. Показово, що саме в цих питаннях програма Муна має розпливчастий і неконкретний характер. Багато обіцянок загального характеру на кшталт гасел.

Перед оголошенням офіційних результатів, але коли вже було зрозуміло, що перемога в кишені, Мун Чже Ін заявив, що «побудує нову націю, велику Корею, горду Корею». «І я буду гордим президентом гордої нації». Красиво, але, як цього досягти, абсолютно незрозуміло.

Під час кампанії Мун обіцяв реформувати великі концерни. Вони створюють 55% ВВП країни, але на їхніх підприємствах зайнято лише 5% робочої сили. Друга обіцянка — боротьба з корупцією і хабарництвом. «Я приходжу до влади з чистими руками і піду з чистими руками». Цікаво, що подібні обіцянки неодноразово давали багато президентів, але нічого суттєвого їм зробити не вдалося.

Немає нічого дивного в тому, що проводячи політику «сонячного тепла» при президенті Но Му Хене Мун спробує відновити її в якомусь вигляді. Він охарактеризував північнокорейський режим як безжалісний і диктаторський. Проте народ Південної Кореї має «обійнятися з північнокорейським народом, щоб якось досягти мирного возз’єднання». Для цього потрібно визнати Кім Чен Ина як їхнього правителя і партнера по діалогу. Новий голова Південної Кореї також сказав, що готовий вирушити до Північної Кореї, але тоді, коли для цього будуть умови. Залишається відкритим питання, коли це буде. Перспектива якось не проглядається.

Можна багато говорити про потребу розрядки, але так само незрозуміло як її досягти, якщо для противника саме напруженість є, як кажуть французи, raison d’etre — сенсом існування. Якщо на півдні зникне ворог, то для північнокорейського режиму настануть важкі часи. Звідси принципова неможливість домогтися суттєвої розрядки. Від Пхеньяна можна за суттєві дивіденди отримати імітацію пом’якшення напруженості і виграш часу для подальшого масштабнішого розгортання останнім своєї ракетної і ядерної програми.

Що переможець зможе зробити

Щодо будівництва великої і гордої Кореї вже очевидно, що для цього доведеться йти на вкрай непопулярні заходи економічного фінансового характеру. Навряд чи це вкладалося в те, чого хоче робити новий президент.

До того ж є перешкоди об’єктивного характеру, зокрема, законодавчого.

Тривала і важка боротьба з диктатурою, а потім авторитарним правлінням призвела до того, що конституцією запроваджено термін президентського мандата на п’ять років без права переобрання. Звідси випливає, що, попри супервеликі повноваження, південнокорейський президент вельми обмежений у часі. Ухвалення та реалізація стратегічних рішень вимагає значного часового проміжку, а його якраз і немає.

Налаштування системи під нового голову держави, ухвалення найважливіших кадрових рішення — на це йде мінімум рік, а то й півтора. Віднімемо останній рік, коли президент стає «кульгавою качкою» і йому просто не до стратегії, одне бажання дотягнути термін до кінця без скандалів і потрясінь. На перетворення залишається два з половиною, у кращому разі три роки. За такий обмежений час багато чого встигнути просто неможливо з урахуванням крайньої інерційності економічної і фінансової системи.

Наступний важливий фактор. Перемога Муна відносна, його противники — Хон Чжун Пхе і Ан Чхоль Су від лівоцентристської Народної партії в сумі набрали більше голосів — 45,43%. Іншими словами, ліберал Мун не має переважної електоральної бази і навіть через цей фактор не може проводити політику різких зрушень і стрибків. Як усередині країни, так і поза нею.

Про те, що домовлятися з північнокорейським лідером буде, м’яко кажучи, непросто всім очевидно. Однак не тут президента Муна підстерігають головні проблеми. Вони перебувають у трикутнику Пекін-Вашингтон-Токіо.

Звичайно, китайське керівництво лише вітає зміну векторів у Сеулі. Однак далі нічого не робитиме. Покращиться атмосфера у взаємній торгівлі, будуть поступово зняті обмеження та ембарго. Цього для успіху вкрай мало, але на більше Пекін не піде. Не та економічна ситуація в Китаї, аби відкривати двері перед серйозним економічним конкурентом. На хороші слова в Піднебесній не поскупилися, але реального результату чекати не доводиться.

Аналогічно щодо впливу на Пхеньян. Попри свій великий вплив на Північну Корею, китайські керівники чудово усвідомлюють його межі. Занадто сильно тиснути на Кім Чен Ина і тим самим сприяти падінню режиму не в їхніх інтересах. Зі свого боку, північнокорейський лідер це чудово розуміє і продовжує небезпечну гру в ракетні випробування.

Поліпшивши відносини з Пекіном, президент Мун отримає якісь торгові вигоди, але політично виграш не буде значним.

Найбільші труднощі на нього чекають у відносинах із Вашингтоном. Щодо торгівлі, то Сеул також не може знехтувати американським ринком. Президент Трамп заявив про потребу перегляду угоди про вільну торгівлю, і тут же почалася серія антидемпінгових розслідувань щодо південнокорейських фірм.

Попри гучні і неодноразові обіцянки відмовитися від розміщення комплексів THAAD, зробити це Муну буде дуже непросто, а практично навряд чи можливо.

До того ж це не буде зустрінуто однозначно всередині країни. Війни з північчю ніхто не хоче, але побоювання щодо його агресивності на півдні відчувають практично всі, й оборонні заходи, а розміщення THAAD належить саме до таких, усе-таки підтримуються.

З іншого боку, Вашингтон навряд чи захоче відступати від зайнятих позицій. Політична залежність Південної Кореї від США набагато більша ніж економічна від Китаю. Просто так йти на загострення відносин із головним союзником і захисником президент Мун при всьому бажанні не може. Є ще й фактор непередбачуваності північнокорейського лідера Кім Чен Ина. Навіть невеликі шорсткості у відносинах Південної Кореї і США можуть бути ним використані невідомо як, аж до військових провокацій. Залишитися наодинці проти агресивного північного сусіда не може собі дозволити жоден президент у Сеулі. Так що давати обіцянки — це одне, але зовсім інше домогтися їхнього виконання. До того ж ефект від відмови від системи THAAD зовсім неоднозначний.

З Токіо теж проблеми. В японській столиці також не схвалять відмову від розміщення THAAD. Навпаки, там серйозно подумують або про розміщення такої системи на японській території, або про розроблення власної протиракетної техніки. У цьому сенсі в Токіо не надто надихаються різким поворотом південнокорейської політики та черговим виданням «сонячного тепла». Так що розмова в Муна з японським керівництвом теж не обіцяє бути простою. До того ж торгові проблеми відходять на другий план.

Попри обіцянки, новий президент Південної Кореї не зможе серйозно змінити політичний курс. Йому доведеться маневрувати і на це піде вся його реформаторська енергія. Як завжди, кожен південнокорейський президент починав під гучні галаси, що нарешті все буде по-новому. На кінець його терміну припадали гучні розмови, що йде найгірший президент в історії країни.

Чи зуміє Мун Чже Ін змінити цю не дуже хорошу традицію?. Відповіді поки немає.

Юрій Райхель