Антиутопія авторського права: «7029» як «1984»

Чому Законопроект №7029 здатен вбити авторське право в Україні?

В Верховну Раду внесено одразу три законопроекти, покликані навести лад в системі авторського права України. Зокрема, припинити існування безконтрольних організацій колективного управління (ОКУ), що займаються збором і розподілом роялті, в більшості своїй діючи за принципом «кому я винен – всім прощаю».

Найбільш гучною видалася презентація Законопроекту №7029 «Про колективне управління майновими авторськими та суміжними правами», внесеного зокрема і в.о. Комітету ВР з євроінтеграції. Зосередитись на ньому варто хоча б тому, що якщо Законопроект і здатен щось змінити в авторському праві України, так це зробити йому контрольний постріл у голову.

Автори Законопроекту №7029 позиціонують його як «європейський» і «підпорядкований принципам прозорості». Одначе попри красиві заяви «7029» має вирішальну ваду: насправді, в ньому немає нічого європейського. Більш того, ми досі не мали настільки «антиєвропейського» проекту закону у авторський сфері.

За останні роки відбулися спроби узаконення «махновщини» в системі колективного управління. Інші законопроекти наближали Україну до «азіатчини» з єдиною монопольною на всю країну ОКУ для всіх видів прав. Натомість Законопроект №7029 можна характеризувати як «інтелектуальну антиутопію». Адже цей амбіційний проект має в собі норми, котрі перетворюють автора на раба медійної системи.

Протягом багатьох років Європа і світ, котрому набридла анархія в авторському праві України, вимагають розібратися з безпрецедентно великою кількістю ОКУ, що отримали реєстрації від Державної служби інтелектуальної власності (творець цього хаосу – міністр часів Януковича Дмитро Табачник) . В своїх листах до уряду України CISAC (Світова конфедерація товариств авторів і композиторів) називає ці ОКУ «фейковими». Торговий представник США в Україні своїм звітом прямо визначив частину з цих 19 (!) організацій як «шахрайські».

80% цих ОКУ накинулись на збір роялті за публічне виконання музики (те, що ви чуєте в кафе, ресторанах чи по радіо), демпінгуючи і ганяючи мізерні авторські кошти по організаціям-«прокладкам». Як виявилось, Україна це не Польща, де лише в сфері публічного виконання можуть збирати на рік більш як 90 млн. дол. – завдяки єдиній ОКУ в даній сфері. Про мільярдні збори в Німеччині і Франції варто взагалі промовчати. Ефективність наших 19 організацій в піковий момент дозволила їм зібрати за рік… 70 млн. грн. (при тому, що 50 з них припадають на одну державну організацію УААСП).

Вирішення цієї сумної ситуації Всесвітня організація інтелектуальної власності (WIPO) вбачає в скороченні кількості ОКУ і розподілі їх по видам прав – публічного виконання, суміжних прав, права слідування на твори живопису і т.д. Власне, це не винайдений наново велосипед – за таким принципом працює вся європейська система авторського права. І саме на таку ліквідацію фейковості і шахрайства направлений законопроект, за погодженням з WIPO і МЕРТ написаний для України одним з батьків колективного управління правами на теренах ЄС Міхалі Фічором (цей Законопроект вже теж внесений до ВР, але до нього ми повернемось згодом).

Натомість «європейський» Законопроект №7029 не тільки зберігає всі існуючи ОКУ, а й дозволяє створення необмеженої кількості подібних організацій. Так, згідно перехідних положень Законопроекту, в зареєстрованих ОКУ відкликаються свідоцтва про реєстрацію, проте лише на півроку. Далі ці свідоцтва будуть поновлені за достатньо простих умов – наявності рахунку в банку, персоналу, каталогу, який можна створити силами лише кількох правовласників.

На перший погляд, заспокоює, що №7029 за кожною сферою прав закріплює лише одну «уповноважену» ОКУ, хоча разом з тим – необмежену кількість невповноважених.  Але в ньому існує пастка, яка дозволяє групі зацікавлених правовласників, залежних від медіагруп (таких правовласників, особливо популярних в Росії, в нас вистачає), заснувати власну ОКУ, яка логічно підпише ліцензійні договори саме з цими медіагрупами, що включають в себе десятки радіостанцій. Відтак, медіагрупи перераховуватимуть роялті самі собі, а автори не отримають майже нічого. До речі, такий сумнівний «сервіс» кругового обігу роялті без участі авторів і видавців радіостанціям вже надала одна з 19 вітчизняних ОКУ. І він, на жаль, ризикує стати типовим саме завдяки Законопроекту 7029.

Тут треба торкнутися розповсюдженого міфу щодо виплати авторської винагороди. «Які роялті, допоки народ на межі зубожіння!» – лунають в соцмережах обурені коментарі. Але найбільшими неплатниками роялті в Україні є зовсім не бабці-пенсіонерки і не бідні студенти. Злісними порушниками авторського права є телеканали і радіостанції, котрі належать великому бізнесу.

Але мовлення на багатотисячні аудиторії не заважає вітчизняним радіостанціям виплачувати роялті… лише в кілька тисяч гривень на рік. Відповідно, автор за одну трансляцію свого треку отримує в Україні копійку. Ні, не «трудову копійку» – без жодних метафор, а саме одну копійку роялті. За весь 2016 спадкоємці Кузьми Скрябіна, одного з найпопулярніших авторів на теренах України, і певно найбільш затребуваного в радіоефірах, від всіх (!) вітчизняних радіо отримали суму роялті, що не дотягує і до 10 тисяч грн..  Тобто озвучена минулоріч скандальна сума роялті для Кузьми в 38 грн. за місяць від одного мережевого радіо – цілком достовірна! Для порівняння, аналогічний підрахунок роялті за трансляцію для німецького радіо дає приблизно 1 євро за одну ротацію.

Позиція радіо в цьому питанні, як бачимо, дуже зручна, зважаючи на те, що навіть Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення фактично розписалася в своєму безсиллі домогтися від радіостанцій і телеканалів виплачувати авторам належну винагороду. І от з цього моменту й починається наша національна антиутопія.

Норми Законопроекту 7029 передбачають, що саме медіагрупи через «кишенькові» ОКУ самостійно і на свою користь визначатимуть долю роялті в Україні, уникнувши тиску з боку авторських спільнот і ОКУ. І автори позбавляться у якості роялті навіть сучасних копійок. Таким чином, за кілька років саме поняття «авторської винагороди» в Україні буде цілковито знищено, як вираз-анахронізм все в тому ж «1984». Особливо після того, як кожна медіагрупа заведе «ручну» ОКУ, а інші організації ліцензуватимуть музику в кафе і барах скажімо за 10 гривень в місяць.

Реальність такої перспективи підкріплюється положеннями Законопроекту:

– за статтею 16 користувач (в нашому випадку – радіостанція) не зобов’язаний звітувати перед ОКУ за використання репертуару «у випадку досягнення ним відповідних домовленостей з цією організацією, за умов, якщо організація колективного управління візьме на себе відповідальність за здійснення справедливого розподілу зібраної винагороди»;

– статті 7, 8, 9 Законопроекту передбачають передачу повноважень на розширене управління від акредитованої організації до добровільної. Таким чином, «радійна» ОКУ шляхом нескладних маніпуляцій зможе отримати повноваження на збір роялті не тільки за репертуар своїх авторів, але й закордонних, чия частка в українських ефірах, як і раніше, залишається вирішальною. І котрі за свої ротації в середньому отримують від наших радіостанцій все ту ж блюзнірську копійку.

Крім того, Законопроект №7029 містить в собі надлишок формулювань і положень з інших сфер авторського права, котрі не мають права зватися «європейськими» виключно через те, що не мають аналогів в європейській практиці. Так, в статті 7 спеціалісти можуть помітити безпрецедентне намагання підвести один вид прав одразу під два види управління (наприклад – розширене і одночасно обов’язкове, або ж розширене і в той же час добровільне). Такій підхід виглядає як намагання «намалювати сім червоних ліній, дві з котрих зелені, а три – прозорі», адже жодна країна ЄС не змішує між собою види управління для одного твору просто в силу того, що така система не придатна до практичного застосування.

Небувале визначення дане статтею 19 і стосовно «управління щодо репрографічного відтворення творів», котре зводиться лише до нового митного збору за імпорт копіювальної техніки. Відзначимо, що в «7029» присутня спроба відстояти права українських художників, про котрих національна система авторського права не згадувала останні 25 років. Лише за тією обмовкою, що суто технічно запропонований Законопроектом спосіб захисту прав живописців поки не випробуваний ніде в світі, і з великою ймовірністю є чисто декларативним.

Можна констатувати, що «європейськість» Законопроекту №7029 лише в тому, що в нього абзацами вставлені вирвані з контексту витримки з проекту закону «Твіннінг» і згаданого раніше «закону Фічора». Одначе це ніяк не слугує головній меті, котру ставила перед Україною Європа – систематизації роботи ОКУ і забезпеченню отримання українськими і іноземними авторами справедливої винагороди. І вже якщо «7029» називають європейським, то певно мова йде про середньовічну феодальну, але не про ту сучасну чесну Європу, частиною якої ми хочемо бачити Україну.

Олександр Ніконов, юридичний консультант