Якщо злодій і бандит робить чесні очі і запевняє оточуючих в найчистіших помислах, він або вже щось вкрав, або як раз збирається. А може одночасно і перше, і друге. Тому, коли Путін раптом каже про повагу до суверенітету України і її право на самостійну політику, варто уважніше стежити за своїми кишенями і кордонами. Не той це персонаж, щоб йому вірити. Україну в спокої він не залишить, тут справа не в логіці і не в справедливості – суцільні рефлекси. Зжерти якщо ти сильніший і втекти, якщо тобі страшно. Просто зараз ці інстинкти в одній конкретній людині суперечать один одному. Ось і летять до нас «з-за порєбріку» снаряди і добрі слова впереміж.

Отже, на пленарному засіданні Держдуми РФ під час призначення Медведєва главою уряду Путін несподівано вибухнув зовсім антиімперською промовою. Ні тобі «русского мира», ні «захисту російськомовного населення в Україні від страшних радикалів», взагалі нічого з минулої методички. Навпаки – країни, що в минулому входили до складу СРСР, в тому числі Україна, Молдавія і Вірменія, мають право проводити власну політику, потрібно ставитися до цього з повагою, інакше не вийде вибудувати двосторонні відносини.

Герой відомої книжки Кіт на ім’я Бегемот відреагував би відразу своєю класичною фразою: «Це був той самий випадок так званої брехні» або якось в цьому роді. І був би, безумовно, правий.

Поки в Донбасі залишаються російські війська, пропагандисти на росТВ вивертаються навиворіт в своїх фантазіях про жахи в Україні, говорити про повагу до наших прав – дійсно брехня.

І ми поки не бачимо, як навантажені награбованим добром з Донбасу йдуть російські війська. Так що брехун залишився брехуном, навіть перемігши на президентських виборах. Але що стоїть за його брехнею? А ось це питання набагато цікавіше.

Їжаку зрозуміло, що від намірів отримати контроль над Україною Кремль не відмовляється. І справа навіть не в їхньому беззмінному президенті, більшість росіян розглядають нас саме в якості своєї провінції, а ніяк не самостійної держави. Фантомні болі вмираючої імперії, тут чиста медицина, ніякої філософії. Рефлекс крокодила – схопити здобич і потягти, якщо тільки є можливість. Які переговори?

Їх логіка не змінилася, просто перти «в лоб» вже не виходить.

Це на самому початку 2014 року розвалена за двадцять років до заснування і нашпигована ворожою агентурою українська армія була не готова до війни. У 2018 по цьому самому лобові створена з нуля нова українська армія лупить досить відчутно. Так, що навіть через дуже товсту лобову кістку до маленького мозку рептилії доходить, що все непросто. Плюс, інші гравці б’ють по іншим чутливим місцям в тій же Сирії. А ще санкції повільно, але впевнено випалюють дірочки в м’якому животику. І всі ці складності потрібно якось пояснити своєму електорату, який не виходить з чадного стану «діди воювали» і «можемо повторити». Незатишно крокодильчику. Значить, потрібно йти в обхід.

Так що риторика, безумовно, зміниться. Своїм Путін буде пояснювати, що Кремль поважає незалежність України і не втручається в наші внутрішні справи. Наполягаючи, що «іхтамнєт», а в Донбасі нібито йде громадянська війна. Але це знову внутрішні справи України і втручатися вони не будуть. Ту ж метрову локшину будуть активно вішати Заходу за підтримки корумпованих Росією політиків, ЗМІ та громадських організацій. Путін навіть готовий спровокувати загострення на Донбасі, щоб українські війська перейшли в наступ і швидко забрати своїх, кинувши бойовиків напризволяще і на милість українського правосуддя.

Не дарма на телеканалі Росія-1 недавно показали кіно «Російська весна» з абсолютно новою концепцією. Ніяких російських прапорів, ніякого русского мира або Новоросії. Там просто боротьба окремого регіону за федералізацію в складі України. Ось така нова концепція.

Природно, що боротьба не припиниться, просто упор буде зроблений вже не на військову силу, а на політичні важелі і пропаганду. Благо, до президентських виборів в Україні менше року, а там слідом і парламентські. Всі сили Кремль кине на вирішення двох завдань.

Чому це не працює?

Перше – провести у владу нехай не більшість, але як можна більше представників лояльних до РФ політичних сил. І при цьому максимально роздробити проукраїнські партії – нехай їх буде багато, але різних, щоб не могли домовитися і потребували підтримки «п’ятої колони». А пропаганда буде максимально розгойдувати реальні і вигадані «зради», щоб викликати у патріотів розчарування вже не в конкретних політиках, а в Україні, як проекті. Патріотів, звичайно, не переконають, але зібрати великий урожай на полі «тих, хто сумнівається» цілком реально.

Друге завдання традиційне – через Мінські домовленості повернути Донбас Україні на своїх умовах. Може, не на сто відсотків забезпечивши підконтрольний Кремлю регіон з особливим статусом у складі України, але отримати свою точку входу і впливу на українську політику. З можливістю в будь-який момент зробити цю точку «гарячою». Так що зміна риторики Путіна зовсім не говорить, що війна закінчується. Вона переходить в іншу форму, а цілі і завдання залишаються старими.

Тут як в старому анекдоті про місіонера, який раптом наткнувся в пустелі на голодного лева. Проповідник впав на коліна і почав благати Господа, щоб той навчив лева прямо зараз християнським почуттям. Лев уважно подивився на небо, потім на місіонера, потім знову на небо. Сів, склав передні лапи і з почуттям промовив: «Господи, благослови трапезу, яку я зараз буду їсти». Просто тому що навіть звернений в релігію лев сприймає людину виключно, як їжу. І Путін, що заговорив про повагу до незалежності України, нічим від нього не відрізняється.

Кирило Сазонов, політолог