Хочеш вступити в НАТО? Тисни лайк. Тебе дістала корупція? Швидко став лайк. Тобі не подобається вирубка карпатських лісів? Негайно тисни лайк…
А головне – повір, любий наш лошок, що кожен твій лайк наближає рішення всіх цих і тисяч інших проблем. Повір, мовчи і тупо чекай… Хочеш більше і більш ситно їсти? Тобі все ще потрібен безвіз для щотижневих поїздок у Віденську оперу? Ти шукаєш високооплачувану роботу? Хочеш мати влітку гарячу воду в столичних квартирах?
Відтепер усе в твоїх руках і в твоїх лайках. Став лайки і тільки лайки. І нічого крім лайків. Став і… повзи назад у барліг.
Усі соціальні мережі під зав’язку забиті усміхненими фізіономіями великих і малих політиків (зрозуміло, відфотошоплених, щоб із кожної фізіономії зняти по двадцятці років і по десятці кілограмів), які дурними рекламними мікропостиками буквально вимолюють лайки.
Шалена нова політична мода. Гра в ідіота називається. Або – якщо висловитися витончено – «прискорена побудова першої лайкократії». Коли реальність уже не має значення, а має значення кількість лайків під портретом політика з банальною фразою.
Судячи з усього, ми таки генії. Поки дурні європейці копошаться в суперечках про те, як на практиці вирішити ту чи іншу проблему і скільки це буде коштувати, ми відкрили ідеальну модель дурнів. Будь-яке питання вирішується надзвичайно просто, достатньо лайкнути політичне тіло.
Так, ми швидко виростили нескінченне «поле лайків». І навіть зрозуміли нову істину, що лише його величність лайк вирішує нині все.
Поставив свій вагомий лайк під портретиком Тимошенко/Гриценка/Порошенка/Ляшка – і все, дерева власним ходом повернулися в Карпати, митниця перестала сама у себе красти сотку мільярдів, умовне НАТО стоїть на колінах із благаннями про приєднання до нього, а рівень життя повернув усіх назад із польських полуничних полів.
І не відмовиш же нашим топ-політикам в ідеальному розумінні часу і місця, де їм накрили «поляну з наївних мрій обивателів». Навіщо пахати? Ми, нарешті, знайшли свій унікальний шлях – наполегливо будуємо лайкократію. Цілком, до речі, шлях.
Політики роблять платні сторінки в соцмережах: хто зібрав більше лайків, той і чемпіон. Лайки накручують? Ну нічого. Можна ввести суперлайки…
На жаль, очевидна віртуалізація життя вказує на тотальне виродження політики як такої. Жодних серйозних платформ та дискусій. Адже опонент збере значно більше лайків, поки ти серйозно обговорюєш методику роботи галузі. Невигідно. І дорого…
А СММщиків нині валом, коштують вони мало. Який узагалі сенс вкладати в роботу? Навіть у передвиборчу? Навіщо формувати реальні команди, розробляти логістики, готувати пакетні реформи, конкурувати ідейно? Тупа трата грошей і часу. «Тисни лайк» – і отримаєш, милий наш Іванко-дурник, свою солодку золоту рибку, яка замість тебе все зробить…
Михайло Подоляк, політтехнолог
