Почнемо з візиту Володимира Зеленського в Брюссель. Який традиційно має на увазі входження чергового українського лідера в як би дружну європейську сім’ю, а насправді – в складне, заплутане співтовариство, яке розтягується конкурентами ззовні і розривається від протиріч зсередини.
Оглядини вийшли прийнятними, хоча, зрозуміло, не бездоганними.
Європа і НАТО в особі своїх топ-менеджерів світилися привітністю. І навидавали Зеленському масу авансів, хоч на груди чіпляй – мовляв, членство і в ЄС, і в НАТО можливі ще в період нинішнього президентства. Аби Україна не тільки декларувала, а й діяла в своєму цивілізаційному прагненні.
Але треба розуміти, що це зовсім не Володимир Зеленський заслужив ці аванси, оскільки він себе поки на міжнародній арені ніяк не проявив. Європейсько-натівські аванси отримали всі ми – українці, дивним для демократичних виборів відсотком підтримавши на виборах позасистемного кандидата і відправивши на політичне узбіччя колишнього правителя, від необов’язковості і марнослів’я якого якого давно нудило навіть бувалих брюссельських бюрократів.
Але тепер на нас, на більшість українців, покладається і контроль за новою владою, щоб її справи не були діаметрально протилежні словами. І цей контроль повинен реалізуватися вже на розгортаючихся парламентських виборах.
Тепер про шорсткості.
Справа не в слабкому володінні Володимиром Зеленським дипломатичним матеріалом, що особливо проявляється у вільному спілкуванні. І вже зовсім не в горезвісному «плагіаті».
Хай буде відомо всім антиплагіатчикам, що в публічній політиці копірайту не існує, це я як член Українського агентства з авторських і суміжних прав стверджую. Тому що якщо політики підхоплюють чиєсь вдале гасло, то це йде на користь суспільству. Хоча, звичайно, кожен політик прагне до ексклюзиву, тому що вторинний продукт виборців не чіпляє.
Хочете всерйоз боротися з плагіатом – пройдіться по дисертаціях наших політиків, ось вже де неосяжна цілина для справедливих нарікань!
Проблема в іншому.
Зрозуміло, що ніякої «диверсії» в переписуванні абзаців від Петра Порошенка до Зеленського не було. Просто людина, якій доручили, тому що вона раніше ліпила тексти для ПОПа, вирішила, а чого добру пропадати?
Але якщо цей абсолютно декларативний, порожній, як піонерський барабан, абзац – це, на думку невідомого спічрайтера-багатостаночника і є настільки найкраще, що його не гріх скопіпастити, то мені сумно і страшно. І за МЗС, і за Зе-команду, і взагалі за інтелектуально-креативний рівень нашої зовнішньої політики.
І ще одне міркування з цього приводу.
Точно знаю, що в Зе-команді є люди, які професійно розбираються в міжнародних питаннях і вміють яскраво формулювати. Але вони, скажімо так, тяжіють до глави адміністрації Андрія Богдана. І в підготовці візиту Зеленського в Брюссель, судячи з результату, їх не задіяли.
Виходить, що займалася змістовною частиною візиту служба першого помічника Сергія Шефіра, яка, не мудруючи лукаво, звернулася в МЗС. Цей висновок підтверджує і те, що службове розслідування з приводу фраз, що кочують з промови в промову, ініціював саме перший заступник глави адміністрації Кирило Тимошенко.
А хтось співав, що в Зе-команді не буде протистояння між главою АП і першим помічником… Ну-ну…
Ще про справи зовнішні.
Повернення Леоніда Кучми в мінську переговорну групу – розумію: єдина людина, думку якого Володимир Путін не те щоб поважає, але чує. А ось оголошені ініціативи зі зняття блокади і заборони на стрілянину – зрозуміти не можу. Нам явно чогось не договорюють.
Власне, усі товари першої необхідності давно поставляються в ДНР-ЛНР з Росії. З України йде контрабанда спиртного, сигарет і подібних товарів – у нашого краща якість. Ще туди «городами» поставляється ліс для шахтного кріплення, до нас йде вугілля на теплоелектростанції Рината Ахметова, хоча офіційно він іменується імпортним.
Так що, узаконимо ці поставки в вугільну сферу і назад? А грабіжницький тариф «Роттердам+», буде прибраний або так і повисне каменем на наших шиях?
З поставками води теж каламутна історія. Начебто Україна з гуманітарних міркувань не відмовлялася від таких поставок, але вимагала платити за нашими тарифами. А колаборанти з цим не згодні, тому не платять взагалі або дуже іноді.
Так чого нам чекати від зняття блокади з Донбасу? Повернення наших полонених і зниження наших комунальних тарифів? Або повернення захоплених підприємств Ахметову і подальшого зростання його прибутків в партнерстві з Петром Порошенком?
Головне: що ми вагомого отримаємо натомість? Тому що односторонні поступки тим боком будуть сприйняті як слабкість – донбаський менталітет. І приведуть до шантажу. Безпосередньо це стосується і припинення вогню у відповідь. Якщо не відповідати по цивільних об’єктах – одна справа, а якщо зовсім не відповідати, то це – самогубство.
Маю велику надію, що прозвучали лише деякі ідеї. А остаточні домовленості, якщо вони будуть, виявляться збалансованими, двосторонніми і здійсненними. Інакше – біда.
І до нашої внутрішньої пропагандистської війни, в яку у нас неодмінно перетворюються будь-які вибори.
У країнах з усталеною демократією зазвичай блокуються ідеологічно близькі партії – щоб не дробити електорат і полегшити вибір виборцям. У нас же об’єднуються партії, яким чогось не вистачає: або ресурсів, або яскравих лідерів, або оргструктур на місцях. Або немає нічого перерахованого вище, зате присутнє непереборне бажання залишитися при владі або як-небудь туди заповзти.
Класичний приклад – «Удар» Віталія Кличка. Столичний мер розуміє, що в нинішні неспокійні часи без серйозної підтримки в парламенті його просто з’їдять – що нова влада, що залишки старої, якій потрібен столичний плацдарм для плеканого реваншу. Але самостійно Кличковська партія в Раду не проходить. У подібній ситуації нарфоронтовці взагалі вирішили на вибори не висовуватися і намагаються торпедувати їх через Конституційний Суд. А Кличко шукає партнерів. Тому що у нього є ресурси.
Він намагався домовитися з Петром Порошенком, але там і своїх токсичних персонажів дівати нікуди. Потім з Юлією Тимошенко – теж не вийшло. Потім з Ігорем Смешко – з тим же результатом. Кажуть, що «Удар» навіть намагався заголосити разом зі Святославом Вакарчуком, але чи то слуху не вистачило, чи то камертон у них виявився не тієї системи…
І ось майже склалося з Міхеїлом Саакашвілі, якому Володимир Зеленський повернув громадянство, а ось відняту партію «Рух нових сил» ніхто повертати не поспішає. Саакашвілі навіть фоточки разом з Кличком на тому самому скандальному мосту запостив!
Але тут встало на диби найближче оточення МНС, яке вважає Кличка тим же Порошенком, тільки лайтовим. І Міхеїл Ніколозович почав потихеньку сповзати з теми, для пристойності запустивши опитування серед своїх прихильників.
Хоча все ще може бути. Але поки впевнено рухаємо до монобільшості «Слуги народу» в майбутній Раді.
Тема блокування цікава тим, що взагалі неясно, а навіщо Саакашвілі ця сама Рада? Йому потрібні грандіозні завдання, загальна увага і великий успіх. Так чому б йому, який так симпатизує Володимиру Зеленському, не взятися за реалізацію близької їм обом актуальнійшої концепції, яку ВАЗ називає «державою в смартфоні», а МНС – «прямим народовладдям»?
І всі будуть щасливі, включаючи рядових українців.
А так те, що відбувається сьогодні в політиці, ерудовані співгромадяни і гуглящі співвітчизники, нагадує мені давню рецензію на скрипковий концерт: «Той, хто повинен був грати на скрипці, грав на роялі. Той, хто повинен був грати на роялі, перегортав ноти. А той, хто повинен був перегортати ноти, чомусь грав на скрипці»…
Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для «Політеки»
Нагадаємо, Зеленський притиснув Ахметова до стінки: грандіозна афера добігає кінця, «давно пора».
Як повідомляла Politeka, Зеленський висловився про дефолт: «продумані акції».
Також Politeka писала, що Мосійчук накинувся на Ляшка, сліди бійки вже не приховати: з’явилися подробиці і фото.
