– Ви 17 вересня у соцмережах виклали фото, де президент Леонід Кучма і генпрокурор Юрій Луценко тиснуть один одному руки. Хто вас у цій ситуації більше здивував?

Роман Скрыпин
– Двоє. Бо це треш. Як здорова людина, не знаю, яку надати цензурну характеристику. Нецензурну я там дав.

– Ті, кому за тридцять, пам’ятають, як Луценко стояв у футболці з написом «Україна без Кучми». Зараз Луценко – влада, Кучма – у тристоронній контактній групі. На вашу думку, чи мають політики домовлятись?

– Політики завжди мають домовлятись, якщо ви не в стані війни і не в стані революції. Треба домовлятися до Майдану. Треба сідати і говорити. Мало того, політики мають говорити з народом. Те, що ми бачимо на прикладі Кучми і Луценка – це один з елементів відтворення системи. Те, за що стояв Майдан – поміняти систему. А ми бачимо її відтворення. Причому знаки – це й позбавлення громадянства Саакашвілі. Це також елемент. Суд у Чорноморську, який відпустив організаторів подій 2 травня в Одесі – це теж відтворення системи.


Ми бачимо, що політики у нас узагалі безпринципні. І це теж система, яка піднімає голову. Якщо хтось думав, що буде реванш Партії регіонів, приїде на віслюку Віктор Янукович із Ростова, то ні. Необов’язково навіть бути Опозиційним блоком. Система – це всі ті люди, які зараз у політиці.


Вони якісних змін не хочуть. Усі зміни, які вони роблять у державі, робляться під зовнішнім тиском – Євросоюзу та США. Це є поганою ознакою, бо свідчить про те, що Майдан був не останній.

– Чи є зараз журналісти четвертою владою? Чи можуть вони впливати на це?

Олексій Савченко про зарплату держслужбовця та важливість флоту

– Вони всі кастровані – яка це четверта влада.

– Чому так?

– Бо це знову відтворення системи: над медіа встановлено контроль. Вільних медіа практично немає. Свобода лишається в інтернеті.

– Ви виступали у ВР іще за президентства Кучми і говорили, що немає свободи слова. Як змінились ситуація?

– Це був 2003 рік. Це було давно, не було соцмереж. Мало хто знає, що за Кучми медіа були жорстко контрольовані, були темники, я тоді втратив роботу на каналі СТБ. У мене були дві програми: «Вікна опівночі» та «Медіа-клуб». Так-от, «Медіа-клуб» був першою жертвою, бо це якраз була річниця зникнення Гонгадзе, іншої теми не могло бути. Приходить до мене редактор і каже: «А давай поміняємо тему». А як ви собі уявляєте, про що ми 16 вересня говоритимемо? Почали перебирати гостів. Нам забороняли цього, цього, і в результаті я сказав, що треба закривати програму, бо я не хочу вдавати з себе ідіота, а якщо ви забороняєте гостей, то це є цензура. Потім уже і «Вікна опівночі». Мені сказали: «Давай, на вихід». Бо про Кучму можна було, як про небіжчика: або добре, або нічого.

На все це сумно дивитись. Над медіа у нас встановлено м’який контроль із боку влади, зокрема з боку президента. Вони всі, тоїєю чи іншою мірою, контрольовані. Хтось висить на гачку, хтось поміняв власників.

– Hromadske теж?

– Це ж все рейдерство, яке відбулось для того, щоб воно не було незалежним. Скільки там на сьогодні глядачів? 12-35 дивляться онлайн? Бо воно не дає необхідної інформації. Є там вдалі проекти, є талановиті люди, але воно втратило свою функцію з оперативного інформування.

– Може, люди вже не хочуть отримувати політичну інформацію?

– Як це “не хочуть”? Якщо на своєму прикладі: ми поїхали робити польовий ефір про повернення Саакашвілі. 600 тисяч переглядів за один день. Що значить “не хочуть”? Просто ніхто їм не давав цієї інформації – ні Суспільне, ні Громадське.

Новини – це важливо. Не треба плутати з девальвованим поняттям ток-шоу. Подякуємо Савіку Шустеру. Де Шустер, щоб запитати у нього, хто тепер відповідатиме за практиковані ним собачі бої і продажні студії?

– Я можу сперечатися з вами про продажні студії, бо я там працювала. Але не хочу.

– Ви хочете сказати, що не було продажних студій і не приходили учасники за гроші?

– Наскільки я знаю – ні.

– А я знаю інше. І прайс усім відомий був.

– Завжди кажуть, що хтось щось знає, але не мають доказів. Не хочу зараз із вами сперечатись.

Сергій Джердж про НАТО, референдум та витрати на українську армію

– Бо ніхто не заповнював електронні декларації. Те, що був так званий пакет лояльності… Чомусь одні не вилазили з цієї студії, а інші туди не потрапляли.

– 16 вересня була річниця зникнення Гонгадзе, минуло 17 років. Мені здається, що під час акції на Майдані знімальних груп було більше, ніж людей, які прийшли.

– Це теж елемент відтворення системи, бо всі, хто мав бути на Майдані, побігли до Пінчука на захід YES – Ялтинська європейська стратегія – на Бесарабці.

– Ви принципово туди не ходите?

– Ні, я не колгоспник. Я не люблю масових заходів.

Ось Мирослава Гонгадзе записала відео. Це значно чесніше, ніж стояти на Майдані. Там же практично нікого не було. Соратники з того видання, в шапці якого записано, що засновником є Георгій Гонгадзе, чомусь туди не прийшли. Що я там робитиму?

Я був знайомий із Георгієм, але це не підстава, щоб ходити на політичні шоу з цього приводу. Бо в мене до цього критичне ставлення. Тепер іще й змішали до однієї кучі й Шеремета, і Гонгадзе.

– Ви вважаєте, що це несправедливо?

– Це неправильно, бо це різні люди. В мене просто є питання: чи був Шеремет працівником російських спецслужб? Воно лишається відкритим. Якщо ви кажете, що доказів нема, але ми можемо пофантазувати. Погратися в конспірологію.

– Ви працювали на багатьох телеканалах. Де ви почувалися вільним?

– Я зараз почуваюся вільним на своєму каналі, на YouTube.

– Лише зараз?

– Це ж найвищій ступінь свободи, коли в тебе немає дяді або тьоті, які починають розказувати, що треба показувати.

Якщо віддати належне професіоналізму, то, напевно, було найцікавіше на ТВі, коли Микола Леонідович Княжицький не втручався в інформаційну політику, а моїм начальником був Євген Кисельов. Але ж там була команда, яка колись працювала на НТВ. У принципі, в нас із ними була дуже проста бесіда: ось бюджет, ти керуєш редакцією (офіційно я був заступником Кисельова) і нам потрібні цифри – рейтинги. Все. До мене ніхто жодного разу не підійшов, нічого не сказав. Але потім були всі ці пертурбації, з’явилась пані Катеринчук, українці, як завжди, все зіпсували. Рейтингів досягали, але потім приходила Наталя Катеринчук і розказувала, що і як треба робити. Це стало причиною звільнення.

– Коли ви були одним із ініціаторів того, щоб зробити «5 канал», то, звісно, працювали з Петром Порошенком. Той Порошенко і нинішній президент – це різні особи?

Катерина Вайдич про мрії дітей Донбасу, агресію Кремля та «віденський формат»

– Ні, це одна й та сама людина. Нічого нового я не бачу. В принципі, у Петра Олексійовича був шанс, ставши реформатором і провівши економічні реформи, ефективні в цій державі, увійти в історію. Але цього не спостерігаємо.

Тож для мене це взагалі не новина. Ви не знаєте, що багато що на «5 каналі» було за кадром.

– А що було за кадром?

– Бесіди з Петром Олексійовичем – зокрема. Але, треба віддати йому належне, він своїми руками нічого не робить. У нас була домовленість про невтручання у редакційну політику. Він, як власник, особисто не давав вказівок. Але приходив той самий Юрій Стець, Владислав Лясовський (на той час голова правління «5 каналу», – ред.), які починали говорити, що ось так би показати цю подію. На що ми казали, де вихід, ось документ – був запобіжник у вигляді публічного документу, який ми тоді підписали.

– Як довго можна було показувати цей запобіжник?

– До звільнення. Потім була зміна самої процедури ухвалення рішень, із тобою вже ніхто не хотів рахуватись. Треба було або йти, або лишатись. Знаєте, як у куточку колись ставили червоний прапор. Він там пилом припадав. Не хотілося бути цим прапором у піонерському куточку.

Петро Олексійович сказав, що ні, ні, ні, нікого звільняти не буде. А сенс там сидіти, якщо люди, які мають стосунок до «5 каналу», сказали: «Скільки тобі треба грошей, щоб ти мовчав і нічого не робив?» Дивне було питання.

– Для багатьох – ні.

– Для мене це не вимірюється грошами.

– Чи є сума, отримавши яку ви ніколи не займалися б журналістикою?

– Що означає “не займатися журналістикою”? Ти живеш цим. Не займатися журналістикою не вийде. А сума… Та не в грошах же щастя.

– Вам пропонували якісь списки, щоб війти у ВР?

– Було кілька разів. Але ні, в Раді дуже незручні стільці, я вам скажу. Бо я там колись сидів у 2003 році. Я там просто не хотів би працювати. Та й не треба мішати грішне з праведним. Ми бачимо, що журналісти, бува, йдуть у політику, але назад ніхто не вертався.

– Але вони посилюють наш парламент?

Ігор Романенко про навчання «Захід-2017» та міжнародну ізоляцію Росії

– Ні. Треба зрозуміти самокритично, що журналісти здебільшого невігласи. У нас немає сильної журналістської школи. Вона поступово виникає, але люди, які з’являються на екрані, кайф від цього отримують, як наркотик, і думають, що вже схопили Бога за бороду. Виходить таке марнославство.

Якщо ви мені зараз назвете журналіста, який би наполегливо пішов у політику і наполягає на змінах у цій державі, то ок. Я не бачу такого. Принциповість, напевно, притаманна Єгору Соболєву. Йому респект за ту декларацію, яку він зробив у вигляді інфографіки, в якій він розписав, де брав гроші на нерухомість, на відміну від інших колег-журналістів, які ніяк не можуть придумати, де вони взяли гроші на квартиру.

– Вас іноді називають журналістом-тролем. Ви телефонували у «ДНР» і хотіли поговорити з бойовиком. Після таких викрутасів вам не погрожують?

– Ні. Хтось може написати якусь дурню на Facebook. Це поширене питання. Але хто мені погрожуватиме? Олійник за палець чи Тетяна Чорновол? Вона досить спокійно після ефіру сказала «До побачення». Градус одразу впав.

Кожен розуміє свою функцію. Я ж не розслідувач, який викриває якісь страшні схеми. Коли справжні журналісти-розслідувачі беруть якусь гарячу тему, можуть бути загрози життю. Я ж не розкриваю гарячих тем.

– Є гість, який би вам запам’ятався більше за інших?

– Ось останній ефір – Валера Ананьєв, який пройшов 1800 км. Насправді не політики цікаві гості.

– Це боєць АТО?

– Так, який воював у АТО, який розповідав про Гіркіна всяке для Гіркіна неприємне. Ця людина глибша за політиків.

Політики – це здебільшого клоуни. Вони брешуть заради свого рейтингу. Вони ж правду не скажуть. Бо якщо почнуть говорити, як вони насправді сприймають життя, то вони бояться, що втратять електоральну підтримку. Тому мені цікавіші просто люди.

– Якщо у вас була б можливість узяти інтерв’ю у будь-кого, навіть у того, хто вже помер – Гітлера, Шевченка, Мерілін Монро, чи у Путіна, кого ви обрали б?

– Напевно, Івана Франка, заважаючи на його творчість. Решта – це вже якась конспірологія. Ні.

Із Кучмою ж інтерв’ю не було жодного разу. В мене так і не було можливості з ним поговорити. З Януковичем не було інтерв’ю і не було можливості поговорити. Але після бібісішного інтерв’ю Януковича – там, де про страусів оце все – це найвищий пілотаж і справжній тролінг. Ви кажете, що я троль, а що журналіст ВВС витворяв.

– А з Порошенком буде інтерв’ю?

– Та в мене до нього лише одне питання. Але я вам не скажу. Бо тоді його хтось інший поставить. Як я прийшов в Адміністрацію президента до Святослава Цеголка, кажу: «Інтерв’ю хотіли б записати». Він каже: «А яке питання ти поставиш?» Я кажу: «Ну, Свят, це ж непрофесійно». Ви ж мені не показували запитання, які будете ставити. Це непрофесійно – показувати перелік питань, а потім у тебе буде мегарозумний співрозмовник.

У журналіста яка функція? Бути комунікатором. Тож із Порошенком я хотів би записати інтерв’ю.