Вадим Міський про нечесних суддів, конкурс реформаторів і відповідальність президента

– Минулого пленарного тижня народні депутати розглядали законопроект у рамках судової реформи і, мабуть, вже з наступного тижня продовжать це розглядати. Як зазначили на сайті Комітету виборців України, всі політичні сили безвідповідально поставилися до розгляду цих поправок. Навіть депутати «Самопомочі» та «Батьківщини», які подали найбільше правок, узяли участь лише в половині голосувань. Як ви гадаєте, чому все так відбувалось? Про що це свідчить?

Але з оновленням кодексів зараз так спішать для того, щоб запрацював новий Верховний суд. Це відкладали дуже довго. Зміни до Конституції прийняли минулого року, вони набули чинності рік тому. Можна було цю підготовку оновленого процесуального законодавства робити цілий рік, а її залишили на останній тиждень, перед тим, як конкурс до Верховного суду вже майже закінчився. Ну і, звичайно, багато опозиційних партій подавали свої зауваження і пропозиції.

– Але їх не враховували, ці зауваження.

– Їх не враховували. Бо не було людей в залі. Ми були на одному ефірі з паном Власенком із «Батьківщини» і пані Іриною Геращенко. І вони весь ефір сперечалися про те, що були поправки, за які голосували лише двоє людей. «За» – Власенко, «утрималась» – Геращенко. Тому що в залі було всього двадцять людей і ніхто не був зацікавлений. Це теж спосіб розтягувати цю дискусію і не давати прийняти швидке рішення, і опозиція тут таку тактику зайняла. Але немає правих: ні влада, яка зробила дуже великий законопроект неправильно, фактично, у порушення регламенту, ні опозиція, яка намагається саботувати, звертаючи увагу як на суттєві прогалини в законі, так і на якісь дрібниці. Які можна було б випустити і швидше дозволити прийняти якесь рішення.

Що відбувається насправді: на мій погляд, це є спроба відволікти увагу від значно важливішого фронту судової реформи. Це – обрання нового Верховного суду. Якраз у понеділок Вища рада правосуддя, вже фінальна інстанція у виборі членів нового Верховного суду, закінчила розгляд ста двадцяти кандидатів, які претендують стати суддями нового Верховного суду.

– Скільки там справді нових людей?

– Знаєте, там суддів 85%. Решта – це науковці, адвокати, ті, хто вперше потрапляє у судову систему. До того ж, більше 50% – це судді або нинішнього Верховного суду, або ж ті, хто працює зараз у вищих судах. Тобто, вищі суди і Верховний суд  ліквідовуються, і на базі них створюється новий Верховний суд.

– Тобто старі-нові приходять?

– Половина, можливо, навіть своїх кабінетів і крісел не змінять. Більше того, 25% із 120 є відверто недоброчесними. Був створений спеціальний орган – громадська рада доброчесності, яка передивлялася профайл кожного кандидата, їх було більше тисячі. Переглядали, чи вони відповідають критеріям доброчесності. Зокрема, чи мають прозорі статки, чи не порушували права і свободи людини Це дуже важливо. Бо є низка кандидатів у фіналі конкурсу, рішення яких скасував Європейський суд із прав людини. І ця людина у нас претендує на верхівку судової влади у державі.

Є суддя у списку фіналістів – В’ячеслав Нестадний, який приймав рішення у політичній справі Юрія Луценка. Сьогодні в нас Юрій Луценко – це частина влади, але ми бачимо, що судова влада вирішує продовжувати таку практику покривання своїх. І знову на верхівку проходять люди, які дискредитували себе повністю. Наприклад, є така суддя Лариса Рогач, яка, разом із колегією суддів, приймала рішення про те, щоб визнати законним відчуження заповідних земель для маєтку Юрія Іванющенка – одного із стовпів режиму Віктора Януковича. І таких історій є дуже багато. Є ті, хто забороняли мирні зібрання, є ті, хто мають величезні вілли, при тому що все життя працюють суддями.

– Тоді назвати це реформою ми ніяк не можемо.

– Вся відповідальність зараз на президентові. Але поки що, це тільки сором тих суддів, які цей відбір проводили. Громадськість вказувала – не дослухалися. Дослухалися в окремих випадках, але це плачевний результат. При реформі у найвищу судову інстанцію проходять 25% нечесних людей. Але це може стати соромом президента вже дуже скоро. Бо фінально на підпис всі кандидати попадуть йому.

– Ви не назвали, якою справді має бути судова реформа в Україні. Що для цього потрібно? Інші фахівці, де їх брати? Це молоді люди, звідки їх брати? Чи, може, треба почекати якийсь час, еволюція має відбутися? Як усе це змінити? Бо поки ми бачимо, що нічого не змінюється.

– Судова реформа не відбудеться сама собою. Ми думали, що можна після Революції Гідності одразу прийняти закон про відновлення довіри до судової влади, перезапустити Вищу раду юстиції і дати можливість в кожному конкретному суді, щоб місцеві судді вибирали голову суду. Не щоб Адміністрація президента призначала, а щоб місцеві судді обирали. І що ви думаєте? Буквально на третій місяць після Революції Гідності 80% судів обрали тих самих голів, які були призначені з Адміністрації президента Януковича.

Революція минула, суспільні настрої інші – люди не міняються. А влада нинішня зрозуміла ці настрої, осідлала їх і продовжує використовувати судову систему, як служницю при інших гілках влади. Тому без зміни влади в Україні, без приходу нових людей на різні посади – у парламент, в Уряд, в Адміністрацію президента – в нас не зміниться це ставлення, що судова влада має бути незалежною.

Фактично, зараз не вважає Адміністрація президента, не вважає президентська фракція у Верховній Раді, і інші, що повинна бути незалежна судова влада. Бо кожен, тим чи іншим чином, намагається поставити це на контроль і виправдати, що така в нас країна, що проходять нечесні судді, але ж 75% – чесні. Але реформа відбулася для того, щоб усі були чесними. Я не можу собі уявити, щоб у Верховний суд США кандидувала людина, щодо якої є бодай сумнів, що щось не так у неї за спиною. А в нас такі люди вже у фіналі конкурсу. Зараз президент їх підпише – і все. Ми матимемо пожиттєво суддю, який і далі підриває довіру до судової влади.

– Я правильно розумію, що ви бачите вихід один – змінювати владу, президента, прем’єр-міністра на нових людей?

– Це дуже довгострокові речі, вони не можуть відбутися миттєво. Імовірність дострокових виборів невисока. Але, загалом, що ми можемо і що ми робимо зараз – постійно нагадувати, що ми пильно слідкуємо за тим, що відбувається.

– Щодо кадрової реформи уряду – набирають нових фахівців через конкурси. Наскільки ця реформа спрямована на ефективне впровадження, а не на підвищення заробітних плат обраним?

– Україна успадкувала систему врядування від Радянського Союзу. Яка була головна мета міністерств у радянській Україні? Контролювати галузі промисловості. Всі політичні рішення, вибір між різними альтернативами розвитку, приймалися у Москві. Там – нормальна Вища партійна школа, там – Центральний комітет Комуністичної партії Радянського союзу. Вони аналізували, думали, а на місцях ці рішення виконували і впроваджували. Тому ми успадкували систему, коли не звикли добре аналізувати різні альтернативи розвитку. Просто уряд у нас досі контролює державні підприємства. Ми кожного року говоримо, що це погано, треба приватизувати, що ці підприємства є збитковими. На них виділяються кошти. І це взагалі хибна логіка, що держава повинна володіти якимись підприємствами, окрім стратегічних. Бо завжди приватний власник буде більш ефективним. І податки платитиме, а не лише смоктатиме гроші з держбюджету.

А що покликана зробити ця реформа? Позбавити уряд функцій контролю за державними підприємствами, надання адміністративних послуг тощо. Уряд повинен стати епіцентром розробки альтернативних варіантів державної політики.

– Це так повинно бути в ідеалі. А наскільки реально це може бути? Адже там заробітні плати обіцяють від 40-50 тис. грн. Наскільки справді прозорими будуть конкурси? Хто в складі конкурсної комісії, чи можемо розраховувати, що туди потраплять фахівці, які справді хочуть змінити систему, а не просто чиїсь кум, сват, брат, як це завжди у нас буває?

– На прикладі одного міністерства можна сказати. Візьмемо Міністерство освіти, науки, молоді і спорту. У нього є від 20 до 40 департаментів, і жоден з них конкретно не відповідає ані за освіту, ані за науку, ані за молодь, ані за спорт. Ця реформа покликана створити спроможні центри формування політики в кожній оцій шматинці, яка належить міністерству. Один директорат з питань освіти, один з питань науки і так далі. Я умовно кажу, бо зараз міністерства немає з такою назвою. Але, тим не менше, це дуже важливо, що буде певний суб’єкт в міністерстві, який повністю дійсно відповідає за всю сферу. Здійснює моніторинг того, що відбувається, може запропонувати вивчати міжнародний досвід.

І новий міністр, коли приходить, то не починає нова мітла мести по-новому, не знаючи, що відбувалося досі. А в нас часто так буває, коли змінюється влада і опозиція. Втрачається весь попередній досвід. Так от, міністр зможе обирати серед запропонованих міністерством варіантів. Він не буде придумувати щось недосконале і нашвидкоруч зроблене, а ґрунтовна робота буде зберігатися в міністерствах і завжди її можна буде підняти і обрати найкращих шлях.

– Наскільки справді фахівці зможуть туди потрапити?

– Конкурсні комісії. Те, що зараз робить уряд – вони спростили процедури добору державних службовців. І це дуже добре. Бо люди, які досі не мають досвіду роботи безпосередньо на держслужбі, зможуть вперше себе спробувати – прийти з бізнесу, з академічних кіл чи громадських організацій. Конкурсні комісії створено при кожному міністерстві окремо. Там є люди, які представляють саме міністерство – це керівництво і троє людей залучених. Двоє із них є зовнішніми експертами в сфері, у якій міністерство працює, й один є професійний кадровик, рекомендований Кабінетом міністрів. Європейська комісія спеціально виділила гроші, щоб такі кадровики брали участь у відборі державних службовців. Політичну відповідальність за призначення цих фахівців з питань реформ несуть керівники міністерств і державні секретарі. З них можна буде питати про якість. Потрібно, звичайно слідкувати. Є створений сайт Career.gov.ua, який швидко дозволяє знайти вакансію, яка тобі подобається і податися на сферу, у якій ти працюєш.

Але найголовніше, що треба розуміти, що ці люди приходять уже не очолювати потоки. Вони приходять аналізувати, це передовсім аналітики і дослідники, які повинні знайти з усього, що назбиралося, найкращий варіант розвитку певної сфери. Все, що стосується контролю держпідприємств, передається у спеціалізовані агенції, які будуть створені при міністерствах. Тобто, державний службовець не повинен займатися питанням дерибану грошей. Усе, що стосується надання адміністративних послуг, передають в органи місцевого самоврядування. Тобто, філософія держслужби максимально наближається до того, що є в європейських країнах. Ми переходимо до нормальної практики формування політики.

– Ви є членом наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії. Я так розумію, що, ознайомившись із проектом бюджету на 2018 рік, ви зрозуміли, що на розвиток суспільного мовлення виділяють неналежне фінансування. Це 776 млн грн. Ви вважаєте, що це справді замала сума?

– Прийнятий закон розроблявся за рекомендаціями наших європейських партнерів, Ради Європи, наприклад. І є чітка рекомендована сума, зафіксована у законі, який повинен не дозволяти щороку збільшувати або зменшувати цю суму на власний розсуд. Чому це потрібно? Ви всі звикли, що дивилися раніше УТ-1, слухали радіо «брехунець», і там завжди бачили піар президента, піар губернатора.

– Добре, а сьогодні що змінилося?

– Так відбувалося тому, що президенти і губернатори відповідали напряму за призначення керівництва цих компаній. Звичайно, воно потім було зобов’язане їм звітувати, скільки разів вони були в ефірі.

Незалежність суспільного мовлення ґрунтується на двох стовпах: перше – це кадрова і редакційна незалежність, а друге – фінансова незалежність і стабільність, яка гарантується державою.

Чому це важливо і як це працює в нашому випадку? Кадрова і редакційна незалежність гарантуються наглядовою радою. У ній немає жодного політика, це такий її спосіб формування, виписаний в законі. Більшу частину обирають громадські організації за певними сферами. Громадські організації між собою повинні за законною процедурою визначити і делегувати одну людину в наглядову раду. Таких є більшість. Менша частина делегована парламентськими фракціями і групами. Серед них не може бути жодного депутата або чиновника.

– Це зрозуміло, коли вже з’явиться суспільне мовлення в Україні й скільки грошей на це потрібно?

– Від цього якраз все залежить. Я ще два слова про це скажу. Політики напряму не призначають керівника. Ви не побачите піар президента і прем’єр-міністра, чи будь-кого із чиновників в ефірі UA Першого чи Українського радіо. Це дуже серйозна альтернатива олігархічним каналам, які ми маємо. Ми були, наприклад, свідками, як власник «1+1» дзвонить генеральному директору і говорить: «Давай мочити цього лідера політичної фракції». Це прямий вплив.

– Цього не буде, а що ми побачимо?

– Побачимо чесну, збалансовану, справедливу інформацію про те, що відбувається в Україні та світі. Це – місія суспільного мовника. І, найголовніше, що ми більше не побачимо захист інтересів влади, а побачимо захист інтересів громадян.

– Скільки грошей на це потрібно, щоб із бюджету виділили? Адже 700 млн для вас замало.

– Закон «Про суспільне мовлення» говорить, що видатки повинні обраховуватися за формулою. 0,3 загального фонду видатків держбюджету за попередній рік. Це півтора мільярди. Цю формулу можна збільшувати або зменшувати. Але вона повинна ґрунтуватися на законі. Не можна в ручному режимі зменшувати вдвічі, що зробив зараз уряд. Ми знаємо, чому вони це зробили. Бо їм не подобаються конкретні програми розслідувань, які виходять. Вони зачіпають інтереси людей на самій верхівці влади. Це спроба помсти.

Я вам кажу, до чого це призведе – суспільне мовлення, звичайно, виживе. Не можна нас таким кроком вбити. Але суспільне мовлення – це європейських механізм і стандарт, який повинен бути також запроваджений в Україні. Та не вдасться зробити швидке кадрове оновлення, швидке оновлення техніки і так далі. Техніка останній раз оновлювалася на НСТУ двадцять років тому. В регіонах дуже плачевна ситуація. У нас, фактично, тридцять каналів. UA Перший і Культура в Києві, Українське радіо має три канали загальнонаціональних, це в кожній області – обласний телеканал. І навіть є деякі, які знаходяться не в області, наприклад, є канали у Кривому Розі в Новгороді-Сіверському. Сім тисяч людей працюють. Приблизно стільки ж суддів в Україні.

– А може, скоротити кількість людей? Щоб була не кількість, а якість?

– Звичайно, але це коштує грошей. Скорочення коштує грошей. Чотириста років відпусток назбирано по системі. Якщо б одна людина пішла у відпустку за всю компанію – вона б там сиділа чотириста років. Це оплачуваної щорічної відпустки, яка назбирувалася дуже довго за часів державного мовлення.

Ми тільки цього року стали Суспільним, і ми успадкували ті проблеми, з якими треба розбиратися. Дешевше цих людей утримати, ніж звільнити. Як тільки буде великий бюджет, ми зможемо одразу половину звільнити, оптимізувати цей штат і працювати легко. Ми всі цього хочемо. Але це, на жаль, також коштує грошей. Таке в нас трудове законодавство.