Як і  неможливо уявити сучасне кіновиробництво без режисера Володимира Тихого – автора  проектів «Мудаки. Арабески», «Україно, Goodbye!».  Саме завдяки його старанням на вітчизняних екранах з’явились стрічки «Мийники автомобілів», «Ґудзик», «Зелена кофта». Долучився режисер і до створення об’єднання “Вавилон’13”, учасники якого зняли десятки документальних фільмів про події на Майдані та війну на Донбасі. Недарма Тихого називають «режисером кіноруху громадянського опору».

Про те, які зміни відбуваються в українському кінематографі, перспективи сучасного українського кіно, а також  формування нових культурних кодів  режисер  Володимир Тихий розповів в  інтерв’ю  Politeka.

– Про які здобутки нового українського кінематографа можна говорити уже нині?

– У всіх на слуху успіх українського режисера Мирослава Слабошпицького. Йдеться передовсім  про його фільм «Плем’я» (2014), який здобув три нагороди на Канському кінофестивалі. Також існують великі сподівання щодо фільму, над яким Мирослав працює нині. Це повнометражна стрічка про Чорнобильську зону. Робоча назва «Люксембург», позаяк територія зони співмірна з територією цієї європейської держави.

Коли Сенцов і Кольченко співали гімн України – ми плакали

Слабошпицький довів, що цілком реально видертися із формату «піжонів-лузерів», які здебільшого й займаються в Україні кінематографом. Це успіх цілого покоління. Подальші перемоги інших українських режисерів на міжнародних фестивалях цьому лише підтвердження.

Звісно, це фестивалі ще не рівня Каннського чи Берлінського, ще не «Оскар», але вже бачимо якийсь процес. До речі, наші перемагають  у короткому метрі, або документальному кіно. Тобто там, де можна знімати практично безкоштовно.

Популярні новини зараз

Екстрена госпіталізація Кіркорова: сумний співак в майці та шортах вразив заявою

Якою Ольга Фреймут була до слави, красивими не народжуються: "Криві зуби, товстенька...", невідомі фото

51-річна Дженніфер Лопес розставила ніжки в шкіряному міні: "Відпадна фігура"

Подорослішала дочка Кіркорова потрясла зовнішністю: "Булькаті обидва"

Показати ще

– Але «широкого глядача» все-таки більше цікавлять повнометражні фільми?

– Є зрушення й там. Насамперед, у плані арт-стріму: вже згаданий Слабошпицький,  Віка Трофименко зі стрічкою «Брати. Остання сповідь», котра на Московському кінофестивалі здобула приз кінокритиків. Офігєнний фільм зняв Валентин Васянович, «Рівень чорного», зараз має вийти.

Окремо готується те, що якраз більше всього цікавить широкого глядача – глядацькі фільми. Це «Сторожова застава» режисера Юрія Ковальова, «Моя бабуся Фані Каплан» Олени Дем’яненко та сценариста Дмитра Томашпольського, мультфільм «Микита Кожум’яка» режисера Ніни Василенко, та низка інших стрічок. Більшість із них уже восени вийдуть на екрани кінотеатрів.

– Слід сподіватися, що будуть і їхні україномовні версії?

– Фільми будуть абсолютно українськими. Це вже не намагання бути «для всіх», «на мєждународном язикє», щоб москалі не здогадалися, що це Україна зробила.

Василь Сліпак народний герой України – The Washington Post

До речі, невдовзі на «великий екран» має вийти фільм, якому всі пророкують глядацький успіх – стрічка Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці». Гостросоціальний, психологічний фільм  про українських жінок-заробітчанок уже здобув ґран-прі на цьогорічному Одеському міжнародному кінофестивалі. Там порушена проблема так званого «заробітчанства».

– Тобто, можна вести мову про повний технологічний цикл – українські фільми роблять українські режисери, сценаристи, оператори, актори?

– Звісно. І ці виробничі  моменти дуже важливі. Але найважливіше те, що ці фільми стають потребою українського громадянина. Якщо людина не звикла читати – то їй пофіг, яких там висот досягають українські письменники. У цьому випадку те ж саме: скільки не будуть завойовувати «Канських гілок» наші режисери, масам буде байдуже.  Бо потрібен культурний системний процес.

Нині ця культурна взаємодія  «кінематографісти/глядачі» нарешті починає працювати.

– Два роки революції і війни знайшли якесь втілення в кіно? Чи ще мало часу для кінематографічного осмислення подій?

– Як на мене, часу достатньо. До того ж, завдяки технологіям виробництво кіно стало принципово дешевшим. Ну, й люди прокинулися.

Помаранчева революція була схожа на шоу. Тепер все серйозніше, і кінематограф це відчув. Вийшла велика кількість документальних фільмів. «Українські шерифи» Романа Бондарчука і Дар’ї Аверченко у 2015 році на кінофестивалі IDFA в Амстердамі визнали найкращим повнометражним документальним фільмом. Стрічка «Все палає» дебютанта Олександра Течинського увійшла до лонг-лісту номінантів на Європейський кіноприз-2015.

З ігровим матеріалом теж були спроби. Поки що невдалі.

–  Ви теж працюєте в цьому напрямку?

– Хочемо зробити не епічне полотно, а серіал, який буде складатися з ігрових новелок про трьох бійців. Йдеться про маленькі епізоди фронтового життя. Ми вже зняли три серії, робоча назва «Бліндаж». Зараз будемо їх поширювати.

Ми – це студія «Вавілон-13», команда однодумців. Автор сценарію – молодий поет і сценарист Валерій Пузик. Він півроку воював у ДУК Правого сектора, в Пісках. Актор Діма Тубольцев теж воював у ДУКу. Ще хочемо залучити людей, які є непрофесійними авторами, але яким є що розказати. Стилістика радянських фільмів про війну нам не підходить.

– Притча во язицех, українські телесеріали – так і лишаються на рівні розмов і побажань? 

– Вітчизняні виробники продукували телесеріали для росіян, досягнувши чималих виробничих об’ємів. У звязку з війною ситуація змінилася. Хоча від грошей відмовитися важко.

Нині намагаються робити телесеріали, які б відповідали вже сучасним подіям в Україні. Але паралельно ще знімають універсальні версії, які можна продати в Росію, Білорусь, Казахстан, Прибалтику.

Але вже на дурняк не «прокатиш». Треба занурюватися  в різні аспекти української дійсності – соціальні, психологічні. Спроби такі є. На «1+1» знімають серіал і, здається, два ігрових фільми за сценаріями Андрія Кокотюхи. Знімається серіал за «Чорним вороном» Шкляра, але подробиць не знаю. Варто згадати серіал «Гвардія», який так чи інакше, став першою спробою осмислення Майдану.

Є й негативні зразки, як той же серіал «Не зарікайся» виробництва телеканалу «Україна». Це халтура.

– Де українські режисери беруть гроші на свої проекти? Яке основне джерело?

– Сьогодні найпотужніший гравець у плані грошей – це держава. Зокрема, Міністерство культури. Якщо ти хочеш зробити творчий український фільм, а не будь-що для продажу в Росію, то Мінкульт – твій адресат.

Молоді автори, наприклад, беруть за кордоном якісь ґранти. Діаспора теж допомагає, хоча вона вже втратила амбіції кінематографічні, які були в 90-ті роки, коли фінансували фільми про Бандеру і таке інше. Тепер вони фінасують не ігрове кіно, а якесь патріотично-документальне, пропагандистське.

Український фільм «Народження митця» отримав премію на фестивалі у США

До сих пір у нас дуже потужний гравець Росія, яка зацікавлена в українському кіноринку.

– Нинішній міністр культури професійний актор. Це якось допомагає розвитку кіно?

– Євген Ніщук – наша людина. Він є частиною культурного процесу в Україні. Це принциповий момент. Але сказати, що його попередник В’ячеслав Кириленко був ворогом кіно, теж не можна. Питання не в особистостях. Головне – зміни до законодавства. Кіно варто відокремити взагалі від Міністерства культури. Відповідний закон уже був ухвалений у першому читанні. Всі розраховували, що наступного року все буде «гратися» за іншими правилами. Сподівались, що будуть фінансуватися не просто окремі проекти, а робитимуться певні інвестиції в кіновиробництво.

– Чи можна говорити про конфлікт поколінь в сучасному українському кіно?

– На жаль, поколіннєві  моменти є водорозділами. Група молодих режисерів, які рік тому тільки закінчили інститут, утворили групу «СУК» – сучасне українське кіно. Займаються виробництвом коротких метрів, прокатують їх. У плані стратегії, енергії, рішучості  – молодці.

Але ця енергія, на жаль, у багатьох випадках живиться світоглядом провінційного сноба, котрий намагається мавпувати зразки великого мистецтва. Мовляв, я подивився фільм Ларса фон Трієра (данський кінорежисер, – ред.) і зрозумів, що я маю зробити щось подібне. Мовляв, я- тут, а фон Трієр – там. А ви всі нічого не розумієте. Ну, це я спрощую до анекдоту, але… Це така форма меншовартості.

– А старі режисери вписуються в нові реалії?

– У нас є Роман Балаян, Кіра Муратова, Віктор Гресь. Але вони відіграють, радше, політичну роль. Можуть сприяти певному просуванню якихось законодавчих ініціатив, проектів. Не можу сказати про них, як про творців нового українського кіно.

Дуже змінився склад людей, які сьогодні працюють в кіноіндустрії. Вони іншого вже мислення, світогляду. Зі старшим поколінням вони просто не розуміють одне одного. Хоча, знову ж таки, технології технологіями, але досвід людини, її розуміння драми життя є головнішими за вік, за дуже багато речей.

– Це й акторів стосується?

– Талановиті актори в Україні є. Інша справа, що для них дуже важлива практика. Тому що театральний досвід абсолютно не придатний для кіно. В театрі ти ствоворюєш ситуацію, яка має бути максимально комфортною для твоєї дії. А в кіно ти, скажімо, опиняєшся з голою сракою посеред пустелі. Ти не розумієш, звідки тебе знімають. Тебе підганяють, бо ось уже сонце заходить. Це – максимальний екстрім. Тому тільки практикою набивається рука, розуміння.

Знаменита акторка-українка зіграє в російському фільмі

– Що плануєте ще знімати, крім «Бліндажа»?

– Зараз працюємо над фільмом за п’єсою Павла Ар’є (український драматург, – ред) «На початку та прикінці часів». Повнометражний фільм називатиметься «Брама».

Ось, їжджу – вибираю натуру. Це історія про родину чорнобильських самоселів. Стрічка до певної міри фентезійна, але й соціальна теж. Дуже хороша драматургія, тексти, образи.

Ар’є живе здебільшого в Німеччині. Там він викладає, попри те дуже актуальний український автор. Буде грати Ірма Вітовська, львівський актор Ярослав Федорчук із театру ім. Леся Курбаса,  Віталіна Біблів. Зніматимемо на реальному хуторі в чорнобильській зоні, на кордоні з Білоруссю.

Половину грошей дає держава. Решту 50 змушені вигрібати правдами й неправдами. Вже вигрібаємо.

– Нинішня українська влада розуміє, що кіно й досі є  “найважливішим з усіх мистецтв”?

– На жаль, процес прийняття закону про кінематограф у Верховній Раді загальмувався. Але все одно його продавлять. Ситуація вимагає. Потенції в українського кіно є. Але тут такий момент… Кіно спирається на глядача. Глядач приходить і фінансує. У нашому випадку глядач не може собі цього  дозволити. Люди в Україні поки що бідні.

І що з цим робити? Питання не до кінематографістів.

Павло Вольвач