Євген Головаха – відомий соціолог, заступник директора Інституту соціології НАН України в інтерв’ю Politekа розповів про санкції замість гарантій безпеки і загрозу для всього світу.
– Євгене Івановичу, після Революції гідності минуло три роки. Ціну тоді було заплачено як не є найвищу. Чи виправдано?
– Знаєте, усе, що сталося за ці три роки, настільки фрагментарно і суперечливо, що це не висловити однією формулою. Що я бачу? Бачу дуже і дуже складну картину…
– Опишіть хоча б її контури.
– Ви говорите про високу ціну, яку заплатили три роки тому. Так, це дійсно так, але слід визнати, що ця ситуація була неминуча. Через обставини, які на той момент складалися, цим подіям важко було запобігти. Тому зараз оцінювати ті події з точки зору, треба було чи ні, нераціонально, оскільки такий варіант, мабуть, був неминучий.
– Якщо перегорнути сторінку минулого і подивитися в майбутнє. Що ви, дивлячись на нинішню політичну ситуацію і владну конфігурацію, бачите там?
– Я зараз якраз читаю одного з найвідоміших аналітиків і соціологів Рендала Коллінза. Ось він апелює до власного досвіду, коли в 1980 році він пророкував розпад СРСР, а йому ніхто не вірив. Судячи з його теорії, Росія наближається до того ж варіанту, що і Радянський Союз. РФ фактично повторює той же досвід. Лишень якщо СРСР свого часу вліз до Афганістану, то Росія влізла до України.
– Тепер про сьогодення. На жаль, гірке. Я про Донбас. Як ви вважаєте, це, скажімо так, правильно, з державницької позиції, називати те, що відбувається, АТО? Може, усе ж слід ухвалити відповідний закон і назвати війну війною?
– Якщо ухвалити відповідний закон, то це означатиме геть мобілізаційне суспільство. Ті, хто сьогодні говорить про війну, просто не усвідомлює, що ми отримаємо мобілізаційне суспільство. І ви, перш за все, постраждаєте. Ось ви зараз вільно міркуєте, критикуєте Порошенка, уряд, а потім вам просто закриють рот. Ви просто поїдете на фронт і передаватимете фронтові новини.
Якщо ні, тоді сидітимете вдома, отримуватимете за карткою оселедець і боятиметься бомбардування міста Києва, ось і все. Я не думаю, що такий варіант вас влаштовує.
Ви зрозумійте, що таке суспільство у стані війни. Це суспільство, яке всі ресурси витрачає не на розвиток економіки і духовного світу, а на підтримку армії.
Насправді всі чудово розуміють, що цей конфлікт необхідно закінчувати, оскільки він дуже серйозно підриває безпеку Європи. А, враховуючи, що ядерний потенціал Росії можна порівняти з американським, значить, він становить загрозу і для всього світу.
– Але все-таки, люди ж кажуть, і небезпідставно, що це війна. Чому влада не може? Чому не працює, зрештою, Будапештський меморандум?
– Ви мораліст і переводите питання на морально-емоційну площину. Але якщо відкинути ці нюанси, треба визнати, що санкції Заходу щодо Росії – це як раз реакція на те, що Будапештський меморандум було порушено.
Особливо, зауважте, активні у списку санкцій США і Великобританія, як гаранти, щоб покарати Росію і запобігти подальшій практиці порушення міжнародних зобов’язань. А Україна в цьому сенсі, звичайно ж, розглядається як жертва. Але заради нашої країни весь світ не стоятиме на межі катастрофи.
– Зараз багато розмов, причому в різних колах, про черговий Майдан. Те, що суспільство розчароване у владі – факт. А ви бачите реальну – не награний і не сфокусований політиками ґрунт для народного гніву?
– Я відчуваю велику тривогу і занепокоєння. Кожен наступний Майдан, якщо він буде, буде гіршим, це однозначно. А чи буде? Це не передбачувано. Спроби спровокувати новий Майдан уже були, але безуспішні. Однак повторюся: новий Майдан однозначно буде деструктивнішим. Хоча б тому, що у громадській думці немає політичних сил, з якими пов’язують надії на вихід із нинішньої ситуації. Що це означає? Те, що до влади прийдуть не легітимні політичні сили.
– Ви говорите про деструктив, про те, що навряд чи нинішні політсили виведуть нас із кризової ями тощо. А в чому ваш індивідуальний оптимістичний рецепт?
– Є дві ключові речі. Перша – усвідомлення відповідальності тими, кому довірено владу і відмова від попередніх взаємин влади і суспільства. Я дуже сподіваюся на те, що представники нашої влади хоча б частково проявлять цю відповідальність.
Друга – міжнародний тиск. Хоч як би приндилися і не хоробрилася Росія, збиток вона зазнає неймовірний. І десь усередині РФ уже виникає розуміння того, що доля Радянського Союзу не є неможливою і для Росії, бо він тому й сконав, бо вдерся до іншої країни, загруз у ній, отримав міжнародну ізоляцію, напругу, яке не зміг витримати.
Зараз, якщо відверто, триває перетягування канату, а канатом є Україна. Західний світ тягне в один бік, Росія – в інший. Завдання України в цьому разі – зберігати єдність і консолідацію. Саме в таких війнах важливо зберігати ці критерії. Дуже важливо.
