– З огляду на ті події, які відбуваються навколо України у світі, як ви оцінюєте роботу Міністерства закордонних справ? На відмінно?
У нас є дуже серйозна базисна проблема. Коли у 2014 році почалася агресія Росії проти України, українці проголосували за Петра Порошенка як за президента-миротворця. Він, зокрема, йшов на вибори з обіцянками, що протягом кількох днів Антитерористичну операцію буде завершено. В Україні запанує мир та злагода. До того ж він наголошував, що саме політика дипломатичними засобами, а не військовими, допоможе Україні якнайшвидше відновити мир і територіальну цілісність.
На практиці бачимо, що дипломатію ми не робимо ефективнішою і не реформуємо її. Саме Міністерство закордонних справ перебуває у стані, коли до реформи навіть не вдавалися. Не ухвалено нового закону про дипломатичну службу, який відповідав би реаліям часу й ухваленому торік закону про держслужбу.
– Що це за закон?
– Закон про дипломатичну службу перш за все встановлює статус дипломатичної служби, визначаються її завдання, як саме має відбуватися реалізація кадрової політики, як розподіляються повноваження між політичними рівнями і адміністративними тощо. Без цього закону дипломатична служба, власне, беззбройна.
У нас не змінився закон про основи внутрішньої і зовнішньої політики, немає жодної стратегії зовнішньополітичної діяльності.
Бувши дипломатом, я розумію колег, що важко показати ефективні результати роботи за відсутності бази. Проте це не виправдання, а, навпаки, спосіб задуматися керівництву держави і простим українцям, чому так відбувається. Тут головна відповідальність президента України, бо він керує зовнішньою політикою, й нашого парламенту.
– І це має бути прописано в цьому законі? А що ще?
Сто днів президента Трампа: палацові війни, невдачі та еволюція зовнішньої політики– У нас залишається дуалізм влади. За Конституцією, президент подає кандидатури двох міністрів – закордонних справ і оборони. І вони, попри ухвалення Верховною Радою, залежать від однієї особи – президента – і в будь-який момент може бути звільнений за його рішенням.
Необхідно вносити зміни до Конституції для усунення цього дуалізму. Якщо маємо парламентсько-президентську республіку, то всі члени уряду, зокрема міністри закордонних справ і оборони, мають формуватися коаліцією, фракціями, які становлять більшість. І міністри мають нести відповідальність перш за все перед парламентом. Президент не повинен втручатися в політику на рівні уряду. Його завдання були би зовсім іншими, а саме: гарант Конституції, питання, пов’язані з виробленням стратегічних рішень, церемоніальні функції тощо.
Поки дуалізм існує, міністри закордонних справ ніколи не будуть незалежними, хто б не був президентом. Зараз, зокрема, важливо, щоб в умовах війни, щоб зовнішня політика була цілісною, щоб вона не роздиралася впливами в різні боки.
Коли в нас буде чітка зовнішньополітична стратегія, стратегія напрямку, тоді показуватимемо в рази вищі результати.
– Постійно чуємо про цю стратегію. Про неї говорить і президент, що йдемо в напрямку Євросоюзу. Ось МЗС оцінило візит Павла Клімкіна до США досить позитивним кроком української дипломатії. Яка ваша думка?
– Успіх будь-якого візиту чи зустрічі зі своїми колегами з інших держав вимірюється конкретними домовленостями. А з якими домовленостями приїхав міністр закордонних справ України з Вашингтону? З жодними. Усе, що маємо – загальну світлину Павла Клімкіна з Дональдом Трампом. Говорити про успіхи – недоречно.
Ба більше, чули, що в лютому мав бути візит Петра Порошенка до Білого дому. Зараз травень – візиту не було. Як випливає з прес-релізів після відвідин міністра закордонних справ США, про якісь конкретні дати взагалі не йдеться. Бо президенту України ні з чим їхати. Немає плану, який би можна було реалізувати, немає плану завершення війни між Україною і РФ.
До того ж Вашингтон не має якоїсь ініціативи, яка могла би вже призвести до запровадження миру чи щодо процесу всеосяжного врегулювання ситуації, яка виникла у зв’язку з агресією Росії. Американські колеги йдуть на візит, коли існує конкретика.
Дональд Трамп із 19 до 26 травня розпочинає своє міжнародне турне до Саудівської Аравії, Ізраїлю, Ватикану, саміт НАТО. Бачимо конкретні напрямки. Ми цю ситуацію втрачаємо.
– Чому Дональд Трамп одночасно зустрівся з очільниками українського і російського МЗС?
Йосип Вінський про найслабшу Раду та прізвище наступного президента (відео)– Таке враження, що це – комбінація, яка не була прорахована ні українцями, ні росіянами. Міністр закордонних справ Сергій Лавров мав летіти на Арктичний форум на Аляску. Павло Клімкін перебував у США з 8 травня і брав участь взагалі не в першорядних заходах, не зустрівшись із жодним із керівників держави. І тут раптом після зустрічі Трампа і Лаврова, зранку 11 травня бачимо, що таки українсько-американська зустріч відбулася. Очевидно, у США відчули, що треба чимось збалансувати російсько-американські перемовини.
Не було надіслано необхідного сигналу ні американцям, ні українцям, ні росіянам. Навіть світлини у твітері Трампа показують різну політичну вагу України і Росії, де Лавров – на рівні з американським президентом, а Клімкін мов школяр біля Трампа.
Це доволі тривожний сигнал для нашої держави. Якщо Україна у найближчі тижні не продемонструє, що може бути «привабливою» для США, що можемо принести якісь дивіденди адміністрації Білого дому, то Дональд Трамп втратить інтерес до нас.
– Що конкретно має зробити українське МЗС?
– Питання не у МЗС, дипломати завжди є заручниками внутрішньої політики. Від того, яких результатів вдається досягти всередині країни, залежить і успішність дипломатії.
Наприклад, маємо меморандум із Міжнародним валютним фондом. Співпраця із МВФ великою мірою, на мою думку на 60-70%, залежить від ставлення Вашингтону до України. Протягом квітня-травня-червня ми маємо ухвалити закон про ринок землі, реформу пенсійної системи, надати повноваження НАБУ тощо. Якщо Україна не покаже результатів, то Дональд Трамп не захоче мати з нами справу.
– Тобто це ті кроки, які має зробити Україна, аби бути цікавою, зокрема, США? І відповідно, Павло Клімкін стане вагомішим гостем?
– Ні, тут не так. Це дуже спрощений підхід. По-перше, Україна має продемонструвати, що вона договороздатна і виконує взяті на себе зобов’язання. По-друге, маємо показати американцям, що є зиск у спілкуванні з нашою країною. Бо Україна і Росія – регіональні, рівноправні геополітичні проекти.
А ми маємо величезний рівень корупції, нестабільну ситуацію в банківській системі тощо. Усередині країни треба показати історію успіху, щоб з нами хотіли мати справу. Росіянам є що запропонувати. А нам, таке враження, нічого пропонувати. Українська влада боїться реформ, ув’язнення за корупцію. Американці все чудово знають, хто і скільки бере, куди і що скеровується.
– Росія не хоче сідати з Україною за стіл перемовин. Говорить лише із сильним партнерами.
– Не погоджуся. Є три рівні: локальний – захарченки, плотницькі та решта України, регіональний – європейський, і глобальний. Росіяни намагаються вести справи на глобальному рівні. Росія розташуванням свої збройних сил у Сирії, в Україні, подекуди в Єгипті хоче показати, що вона серйозний геополітичний гравець. Щоб ділити зі США разом світ.
– Наскільки РФ впливає на політику Трампа?
Борис Беспалий: Вибори часто нагадують голосування за кербудів– Довести, що є прямий вплив на вироблення політичних рішень вищим керівництвом США, неможливо. По суті, його прямо і немає. Проте опосередковано і Дональд Трамп, й інші високопосадовці Сполучених Штатів мають приймати рішення з оглядкою, як це сприймуть у Кремлі.
– США відмовилися сідати за стіл перемовин у нормандському форматі. Чому?
– Не зовсім так. Проблема в іншому. Великі держави формують коаліцію, порядки денні. Але ніколи не долучаються до того, що вже є. Вона наразі показала прообраз формату, який може бути, – трикутник США, Україна, Росія.
– А як щодо їхнього наполягання на Мінських угодах?
– Це фіговий папірець, який усі використовують у своїх цілях.
План «А» – виконання Мінських угод, аби не допустити континентальної війни.
План «Б» – якщо Володимиру Путіну буде вигідно підняти ставки ще вище, розпочнеться широкомасштабна війна на території нашої країни, до якої поступово втягнеться решта країн. Перехід до Третьої світової війни. Експерти цей сценарій не відкидають, він досить реалістичний.
Україні перший і другий плани – невигідні. Тоді треба розробити план «В».
– Його тоді має Україна запропонувати.
– Так, у цьому і ключовий момент. Україна має запропонувати план «В», щоб було започатковано процес перемовин у класичному варіанті. А саме, у форматі мирної конференції, де беруть участь усі зацікавлені сторони – країни-підписанти Будапештського меморандуму, Франція, Китай і Росія, як держава-агресор. Плюс до цього – Туреччина з амбіціями в регіоні, Польща, балтійські країни.
При реалізації цього плану є два варіанти. Один – Україна переконує свої партнерів, перш за все США, а потім спільним фронтом пропонує це Росії. Путіну залишається або погодитися і бути рівноправною стороною перемовин, або він не погоджується і перемовини починаються без нього. Через відмову до нього запроваджуються санкції, що призводять до краху економіки, від’єднання від SWIFT та запровадження ембарго на постачання будь-якої сировини з Росії.
Ми маємо переконати колег, що цей план ефективний і такий, що матиме результати. Путіну нікуди буде діватися. Інакше залишиться ізгоєм.
