Уроки Конотопської битви: як українці розгромили московських загарбників

Українці звикли більше оплакувати свої військові поразки, ніж радіти перемогам. У настільки згубній рисі національного характеру немає нічого дивного: багато століть існування під іноземним гнітом, невдалі спроби відновити свою незалежність, що зазнають фіаско через війську перевагу агресивних сусідів, наклали свій негативний відбиток. А колонізатори, як відомо, писали історію під себе, ретельно дискредитуючи відомості про героїчні сторінки нашої історії, применшуючи або ж повністю замовчуючи будь-які згадки про українські успіхи.

У нашу колективну пам’ять глибоко в’їлося розграбування Києва полчищами Андрія Боголюбського в 1169 році та поразка на Калці; спалений російськими військами Батурин і трагедія під Полтавою; знищена Запорізька Січ та поразки у національно-визвольних війнах 1917-21 та 1940-50 років.

Водночас мало хто згадує перемогу в битві на Синіх Водах, славну вікторію початку XVI століття під Оршею, успішні походи козаків Петра Конашевича-Сагайдачного на Москву. І зовсім мало хто знає про україно-російську війну 1657-59 років, апофеозом якої стала блискуча перемога об’єднаного українсько-кримськотатарського війська над полчищами московитів під проводом князя Трубецького, що вдерлися на нашу землю.

Передумови та історичний контекст

Повстання під проводом Богдана Хмельницького докорінно змінило не лише регіональні, а й, як зараз сказали б, геополітичні розклади. За шість років тотальної війни між поляками, українцями та (частково) литовцями за активної участі Кримського ханства, Річ Посполита, одна з найсильніших держав того періоду і ключова мілітарна сила східної Європи, була серйозно дестабілізована й ослаблена. Переяславський договір між Україною та Московією про укладення військового союзу і початок спільних дій проти польської корони взагалі перевернув баланс сил догори ногами. Московити, раніше надійно замкнені Річчю Посполитою та Швецією, вийшли «на оперативний простір» цивілізованої Європи.

Водночас українсько-московський союз (який, до речі, вкрай неоднозначно зустріли в нашій країні – низка членів козацької старшини так і не визнали угоду) став тріщати по швах від самого початку.

По-перше, Чигирин (тодішня столиця гетьманської держави) так і не отримав обіцяної підтримки для продовження війни з Короною. По-друге, на захопленій «союзниками» Білорусі постійно спалахували конфлікти між українськими козаками і московськими воєначальниками – і українці, і московити Білорусь розглядали як частину своєї держави. По-третє, стратегічно завдання коаліціантів різнилися: якщо Богдан Хмельницький планував остаточно «дотиснути» Річ Посполиту, то Кремль прагнув якнайшвидше замиритися з Варшавою, щоб вивільнити ресурси для протистояння зі Швецією. А Чигирин відверто лякало прагнення Москви втручатися у внутрішні справи Гетьманату та нав’язувати молодій республіці власну волю.

Остаточно смерть Переяславського союзу можна датувати жовтнем 1656 року, коли Москва за спиною Чигирина уклала Віленське перемир’я з поляками та почала спільні з Варшавою військові дії проти шведів.

Залишившись один на один із поляками, Хмельницький вступає в антипольську коаліцію у складі Шведської імперії, Трансільванського князівства, маркграфства Бранденбург, Молдовського князівства, Валахії і Великого князівства Литовського. Отже, формальні союзники опинилися по різні боки барикад: Україна-Швеція проти Польщі-Московії.

Уже в січні 1657 року антипольська коаліція ледь не знищила Річ Посполиту, зайнявши значну частину країни, включно з Варшавою і Краковом. Проте тоді Польща вистояла, а військам коаліції довелося повертатися додому.

На жаль, у такий відповідальний момент 6 серпня 1657 року Богдан Хмельницький помирає (є версія, що його отруїв московський посол). А серед козацької старшини гору бере партія остаточного розриву з московитами на чолі з генеральним писарем (канцлером) Іваном Виговським – давнім соратником гетьмана. Показово, що московські агенти впливу, дипломати і пропагандисти одразу ж активували місцеву п’яту колону – промосковську частину старшини на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем і кошовим Запорізької Січі Яковом Барабашем. Під час заколоту Пушкаря-Барабаша та подальшої громадянської війни загинули, за різними оцінками, до 50 тисяч осіб.

Після придушення заколоту Виговський зважується на відкритий розрив із Москвою – у вересні 1658 року гетьман підписує Гадяцький договір про входження України до складу Речі Посполитої на правах рівноправного суб’єкта під назвою «Велике князівство Руське». Водночас Чигирин відновлює союз із Кримським ханством.

Початок українсько-російської війни

На це цар московський Олексій Михайлович видав грамоту, в якій оголосив про початок військових дій проти Гетьманщини. А вже навесні наступного 1659 року до України вдерлося величезне військо князя Олексія Трубецького, що налічує чи то 100, чи то 150 тисяч осіб.

У складі армії вторгнення були елітні частини: «державний полк», частини іноземного автораменту і найманці – ветерани тридцятилітньої війни. Під орудою воєводи перебували також загони кадомських і касимовських татар – васалів Москви, які проживали на нинішній Рязанщині, і донські козаки. Крім того, Трубецькой розраховував дійти до Києва і возз’єднатися з московським гарнізоном, що перебував там, а також вів із собою терміново призначеного в Кремлі «легітимного» гетьмана Безпалого із загоном приблизно з 6 тисяч колаборантів.

На своєму шляху завойовники зруйнували містечка Срібне, Борзна (нинішня Чернігівщина), передмістя Ніжина. Проте заволодіти Конотопом московити так і не змогли – місто відчайдушно обороняли 4,5 тисячі козаків Ніжинського та Чернігівського полків на чолі з енергійним полковником Григорієм Гуляницьким, а також всі дієздатні мешканці.

Сам Виговський спочатку намагався власними силами знищити київський гарнізон московського війська. Однак спроби були безуспішними: московити чудово організували оборону. Тому гетьман вирішив іти на Конотоп, залишивши для блокування київської фортеці загін поляків і надвірну хоругву.

Неподалік від Конотопа військо Виговського (в якому перебували також молдовські, сербські та німецькі найманці) з’єдналося з армією кримського хана Мехмеда Гірея. Трохи пізніше до союзників долучилися нечисленні польські загони. Українсько-татарська армія налічувала приблизно 50 тисяч осіб.

Перебіг битви

Ключовим фактором успіху союзників було те, що князь Трубецькой не знав про прибуття татар. Московський воєвода вирішив, що з Виговським тільки його козаки і що українці відчувають дефіцит кінноти. Щоб не знімати облогу Конотопа і не залишати конотопський гарнізон у себе в тилу, Трубецькой вирішив розбити козаків лише кавалерією.

Уранці 9 липня московські кіннотники під керівництвом князів Ромодановського, Львова і Пожарського атакували легкоозброєні загони українських кіннотників, які відступили ближче до своїх окопів. Зав’язався важкий бій. У один момент козаки побігли, заманивши московитів у вузький яр, який одразу ж і затопили, перекривши річку. Водночас на війська князя Пожарського, який порушив бойові порядки, з усіх боків вдарила татарська кіннота.

Сам Виговський, припинивши обманний відступ, почав контратаку на полк Ромодановського, який поспіхом побіг.

Почувши про розгром своєї кавалерії, Трубецькой вчинив у найкращих традиціях російських командирів – зняв облогу Конотопа та спішно відступив, кинувши своїх воєвод напризволяще.

Козаки і татари ще протягом трьох днів переслідували ворога, що відступав аж до московського кордону, але так і не змогли його повністю знищити: завершальну стадію операції не спланували належно. Сам Олексій Трубецькой дивом вижив, отримавши два важких поранення.

Втрати московитів були колосальними: близько 30 тисяч осіб убитими (деякі дослідники називають і більші цифри), причому йдеться про найбільш боєздатні частини, що становили ядро армії Трубецького. Під час переслідування союзники захопили частину артилерії, бойові знамена, скарбницю й майже увесь обоз. До полону потрапили близько 15 тисяч московитів.

Згідно з попередніми домовленостями, всю здобич і полонених передали татарам; усупереч звичаям, хан наказав негайно стратити всіх захоплених. Також до полону потрапили двоє з п’яти воєначальників Олексія Трубецького – Львов і Пожарський. За словами літописця, поставши перед ханом, Пожарський плюнув йому в обличчя і, за московським звичаєм, облаяв. За що йому одразу ж відрубали голову та послали з полоненим до табору Трубецького.

Наслідки

Після розгрому Московію охопила паніка: влада вважала, що тепер українсько-татарське військо рушить на Білокам’яну. На підступах до столиці поміщики кидали свої володіння і разом із прислугою бігли під захист московських стін. У Москві провадили фортифікаційні роботи, зміцнювали оборонні споруди, формували загони для захисту міста у разі облоги. Ширилися чутки, що цар із родиною в разі облоги має намір тікати за Волгу, в Ярославль, залишивши столицю напризволяще.

«Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не міг вивести в поле таке блискуче військо. В жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, жах охопив Москву…», – описував підсумки баталії російський історик XIX сторіччя Сергій Соловйов.

На жаль, гетьману Івану Виговському не вдалося закріпити успіх. Ні, причина не в перевазі сил Московської держави. А в нашій одвічній біді: відсутності єдності, нездатності забути на час війни про внутрішні протиріччя та сприйнятливості до російської пропаганди. Наступні 2 місяці обернулися цілковитою катастрофою: громадянська війна в нашій країні розгорілася з новою силою. Багато козацьких керівників не могли змиритися з ідеєю союзу з «іновірцями» – поляками і татарами – проти «братнього» православного царя. Інших просто підкупили московські емісари – грішми, маєтками і титулами.

Практично відразу після Конотопа прийшла звістка, що запорізькі козаки (Січ тоді гетьман практично не контролював, вона була автономною) на чолі з отаманом Іваном Сірком напали на татарські поселення, змусивши кримського хана з ордою кинути союзників і поспішити на батьківщину. А в жовтні 1659-го року повстали проти Виговського полковники Золотаренко, Сомко та Цицюра, змусивши гетьмана відмовитися від булави на користь слабкого і неініціативного сина Богдана Хмельницького Юрія.

Він відновив союз із Московією на умовах останньої, підписавши в жовтні 1659 року продиктовані московитами «Переяславські статті». Московське військо увійшло до основних міст нашої країни, Гетьманщина відмовлялася від самостійної зовнішньої політики, основні кадрові призначення затверджували в Москві. Загалом, Україна де-факто перетворювалася на автономію московської держави.

У підсумку блискуча, як неодноразово бувало в нашій історії, перемога обернулася фіаско, поклавши початок 350-річному російському домінуванню в Україні.

Сьогодні нам слід усебічно вивчати досвід україно-російської війни тих років, у жодному разі не припускатися помилок, схожих на помилки 1659 року. Внутрішній розкол і геополітичні хитання створюють багате середовище для діяльності ворожих агентів впливу, здатних спровокувати внутрішні негаразди та обнулити будь-яку перемогу. Наше завдання – не допустити національного розколу, зміцнювати єдність і ніколи не ставити під сумнів власний цивілізаційний вибір.

І, зрозуміло, сьогодні ми маємо всі підстави порадіти за наших предків – українців і кримських татар, які здобули одну з найгучніших перемог XVII століття над сильним і безжальним ворогом.

Максим Вікулов