Неспокійний Карабах: Азербайджан та Вірменія за крок від війни

Загострення там стали систематичними, обстріли тривали дедалі частіше. Як передає агентство АЗЕРТАДЖ, на прес-конференції керівник прес-служби Міністерства оборони Азербайджану Вагіф Даргяхли повідомив, що 4 липня збройні сили Вірменії навмисно обстріляли з 82-мм і 120-мм мінометів та станкових гранатометів мирне населення й цивільні об’єкти села Алханли Фізулінського району Азербайджану.

Унаслідок обстрілу двоє жителів села, зокрема дитина, загинули, один зазнав поранень. Очевидно, що після заходів у відповідь є втрати і на вірменській стороні, про які традиційно не повідомляють.

У Єревані стверджують, що в селі Алханли був штаб азербайджанської армії і що вона використовувала реактивні системи залпового вогню ТР-107 американського виробництва.

Тут є декілька нестиковок. По-перше, азербайджанська армія може розміщувати органи військового управління на своїй території там, де вважатиме за необхідне, і ні в кого не має питати дозволу. Вірменські збройні сили роблять подібне, але це не підстава для обстрілу. По-друге. Систему залпового вогню ТР-107 вироблено в Туреччині, це загальновідомий факт. До того ж азербайджанські військові стверджують, що в цій перестрілці подібні системи не використовували.

Усе це дуже нагадує наш Донбас. Обстріли населених пунктів, застосування великокаліберної зброї, загибель мирних жителів. Це й зрозуміло – сепаратизм і зовнішня агресія завжди схожі. Що в Грузії, з відторгненням частини її території, що в Молдові, з придністровськими сепаратистами, що в Азербайджані та в Україні. Характерно, що за всіма такими сепаратистськими і терористичними утвореннями стоїть Москва. Хоча, мабуть, тепер не лише вона.

Російський форпост

Конфлікт навколо Нагірного Карабаху – найстаріший із перерахованих вище. Він розпочався ще в період, коли СРСР прямував до розпаду, і дехто у Москві вирішив використовувати сепаратизм і довільність встановлених меж у власних інтересах. Завдань було кілька, але зазначимо основні.

Перше. За допомогою регіональних конфліктів намагалися загальмувати процес розпаду імперії або, принаймні, істотно утруднити його. Південний Кавказ видавався найзручнішим регіоном з огляду на накопичені там міжетнічні, етноконфесійні та економічні проблеми. Те, що першим був Нагірний Карабах – випадковий фактор, хоча він послужив моделлю для Південної Осетії, Абхазії і Придністров’я.

Друге. Південний Кавказ – геополітично, економічно та військово-стратегічно дуже важливий регіон. Тут зав’язані інтереси багатьох зовнішніх гравців. Зазначимо також, що питання енергоресурсів, їхніх запасів і можливостей транспортування в зовнішній світ відіграє не останню роль у залученості в регіональну політику. Через Каспійське море близько до Центральної Азії, а це вже територія перетину інтересів Росії та Китаю. Останній, до речі, відродженням шовкового шляху продемонстрував свою зацікавленість у присутності на Південному Кавказі, що ще тугіше затягує тамтешній вузол проблем.

Третє. Як і у випадку Близького Сходу, значну роль у конфліктах на Південному Кавказі відіграють регіональні гравці. Стратегічно найближчим союзником Азербайджану є Туреччина. Тут така кількість зв’язків, зокрема історичних, мовних та інших, що розірвати їх практично неможливо. Хоча це не означає сателітну позицію Баку щодо Анкари. Навпаки, в обох столицях намагаються враховувати інтереси один одного.

Другий регіональний гравець — Іран. Тегеран намагається мати зовні нейтральну позицію, але загалом його підтримку Вірменії важко переоцінити. Адже Росія відокремлена від вірменської території, її торгівля та інша логістика проходить винятково території Грузії. Іран має спільний, хоча й не дуже довгий кордон із Вірменією, він певною мірою вирішує її енергетичні проблеми. У цьому сенсі в Тегерані розраховують зберегти важіль тиску на Баку, а також мати можливість впливати на процес можливого врегулювання конфлікту навколо Нагірного Карабаху.

Для Москви стратегічне значення Південного Кавказу не в останню чергу пов’язане з Північним. Каспійський регіон узагалі вкрай важливий для Росії, оскільки через нього є прямий вихід не лише до Центральної Азії та Північного Кавказу, а й до південного Поволжя і дельти Волги, що навіть не вимагає докладних пояснень.

Ось чому в Білокам’яній завжди приділяли підвищену увагу кавказьким проблем і необхідності збереження там російського впливу через військову присутність.

Так сталося, що після розпаду СРСР в Азербайджані та Грузії  при владі опинилися уряди, не надто дружні до Москви. Єдиним можливим партнером виявилася Вірменія. Зі зрозумілих причин у Єревані вважали, що в протистоянні з Азербайджаном і Туреччиною, що стоїть за ним, із холодним миром із Грузією без зовнішньої допомоги не встояти. Не залишалося нічого іншого – лише включитися у фарватер російської політики і беззаперечно виконувати роль сателіта і вірного зброєносця Москви.

Звісно, Першопрестольній довелося взяти на себе фінансову й економічну, не кажучи про військову, підтримку Вірменії. Конфлікт навколо Нагірного Карабаху став заручником великодержавної політики російського керівництва та можливості зберегти там напругу для вирішення своїх завдань на Південному Кавказі, а також Близькому і Середньому Сході.

Не дивно, що з початком конфлікту на Донбасі та анексії Криму Азербайджан і Грузія підтримують у міжнародних організаціях Україну, а Вірменія йде російською лінією і завжди голосує за московськими вказівками проти резолюцій на підтримку територіальної цілісності нашої країни.

Наближення гарячої фази

Наразі Москва розтягнута між двома гарячими конфліктами — на Донбасі та в Сирії. Вплутуватися в третій або четвертий вона не хоче, оскільки на це немає необхідних ресурсів. Проте московські завдання і бажання не завжди збігаються з тими, які є в її молодших партнерів.

Зокрема, Вірменія опинилася у доволі складній економічній і політичній ситуації. Через корумпованість керівного класу, що повністю продав практично всі активи російським компаніям або олігархам, у неї за душею нічого не залишилося. Економіка не забезпечує необхідної фінансової бази для великих військових витрат, що потрібні для продовження конфронтації з Азербайджаном.

Звідси зростання соціальної напруги та виникнення точок внутрішнього конфлікту. Час від часу через підвищення цін і податків виникають економічні майдани, наприклад електричний — масові протести в центрі Єревану після підвищення вартості електроенергії. Характерно, що тут проступили і мало очікувані до цього антиросійські настрої, оскільки вся вірменська електроенергетика належить російським холдингам.

Вірменська діаспора за чисельністю більша за все населення Вірменії. З-за кордону переказують чималі кошти родичам. Практично кожна вірменська родина пов’язана з родичами в США, у Франції, Ізраїлі або Лівані. Загалом діаспора налаштована антиросійськи, це так чи інак впливає на настрої всередині країни. Надії на Росію не виправдалися. Єдине, що стримує можливість повороту від Москви вірменської зовнішньої політики — це зацікавленість керівних олігархічних груп і зовнішня небезпека.

У цьому сенсі для них украй важливо зберігати напругу на лінії розмежування в Нагірному Карабасі та до певного рівня підтримувати температуру конфлікту.

По-перше, це не дасть Москві послабити свою увагу до Південного Кавказу. Зокрема, має змусити задовольнити прохання про постачання зброї, за яку Вірменія, на відміну від Азербайджану, заплатити не в змозі.

По-друге. З’являється підстава попросити у Кремля додаткову фінансову підтримку як за лояльність, так і за начебто відбиття загрози російським інтересам.

Є і зовнішньополітичний аспект. Незважаючи на партнерські відносини між Москвою і Тегераном у Сирії, їхні інтереси як на Близькому Сході, так і на Південному Кавказі не збігаються. Для іранського керівництва відкриття чергового фронту, в якому обов’язково братиме участь Росія, дуже доречне. Чим сильніше розтягується Москва, тим вигідніше це Тегерану, оскільки об’єктивно її можливості в Сирії зменшуються. Звісно, прямо Іран не підштовхує Вірменію до загострення, але багато чого зрозуміло, як кажуть комп’ютерники, за замовчуванням.

Усе в комплексі й визначає час чергового загострення на Південному Кавказі.

Український інтерес

Хоч як це дивно на перший погляд, конфлікт на Донбасі найлегше врегулювати, оскільки в його основі етнічні, територіальні та релігійні причини. Він повністю заснований на зовнішньому російському втручанні, з його припиненням затихне сам собою. Немає внутрішніх причин для його продовження.

Із Нагірним Карабахом і, зокрема, з Придністров’ям ситуація дещо складніша. Проте донбаське врегулювання за кілька етапів цілком може слугувати моделлю і для вирішення інших конфліктів. Для цього потрібно зовсім небагато: щоб у Москві зрозуміли безперспективність такої політики і відмовилися від неї. Поки до цього дуже далеко.

Південний Кавказ із його ресурсами вуглеводнів, виходом до Каспійського і Чорного морів – це потенційний ринок для українських товарів та військово-технічного співробітництва. Врегулювання конфлікту в Нагірному Карабасі дасть можливість країнам регіону зосередитися на внутрішньому розвитку – почнеться зростання торгівлі та іншого співробітництва. У цьому може брати участь і Україна. Мир на Південному Кавказі, врегулювання конфлікту навколо Нагірного Карабаху в наших інтересах.

Юрій Райхель