Больові точки: президентське всевладдя або парламентська безвідповідальність?

Практика показала, що вибір системи влади здатний навіки розсварити Ромео та Джульєтту під балконом, не кажучи про наших опозиціонерів. І вчорашні однодумці, готові затівати спільний політпроект, після дискусій банять один одного навіть у Linkedin. А досвідченіші пропонують відкласти президентсько-парламентську дилему до всенародного референдуму. Мовляв, нехай пересваримося не ми, а населення України.

Вважається, що Україна починалася як президентська республіка, а нині існує як парламентська, хоча Петро Порошенко фактично стягнув на себе влади стільки, що Леонід Кравчук позаздрив би. Але насправді ми ще навіть не стикалися з жодним видом державного устрою. Бо керівний олігархат вміло втюхує нам постсовковий симулякр у різних обгортках.

До речі, Петро Олексійович подумує про черговий — із нібито зменшенням його повноважень та з вибором президента у двопалатному парламенті. А з барвистих агітаційних обгорток ПОП відомий мастак.

По суті, незалежна Україна успадкувала злегка підрихтовану совкову систему влади. І цілком закономірно, що першим президентом став саме колишній перший секретар ЦК КПУ.

Система, інституціоналізована Леонідом Кучмою, передбачала всевладного президента, який може в усе втручатися, проте ні за що конкретно не відповідає — такий собі компартійний вождь. І ця система прекрасно відповідала вибраній моделі — прискореній побудові капіталізму з провідною роллю фінансово-промислових груп (олігархів, якщо по-сучасному), які реанімують промислових монстрів радянської України. Їй потрібен був саме рівновіддалений від усіх груп повновладний арбітр, такий собі «законник», який судить «по понятіям» і за своїми уявленнями про загальнонаціональну користь.

До кінця другого терміну Кучми система себе віджила: і олігархи виросли до повноцінних гравців, і рівновіддаленість за наявності зятя-мільярдера перетворилася на чорні окуляри Паніковського. Леонід Данилович постарався не залишити наступникам своїх «першосекретарських» повноважень. Що з Віктором Януковичем не дуже допомогло.

Кучминський перехід до парламентсько-президентської республіки передбачав, що президент контролює олігархів, а за ним самим доглядає Верховна Рада, яка має важелі впливу у вигляді сформованого нею Кабінету Міністрів. У період Даниловича Верховна Рада була йому неабиякою противагою. Але сам Кучма заклав механізм деградації парламентаризму, коли насильно стягав мажоритарників до провладної коаліції «ЗаЇжУ».

Зрештою, громадянське суспільство сформувалося не в парламенті, а на Майдані. До парламенту кинулися і самі олігархи, і їхні представники. Замість громадського контролю влади виник олігархічно-клептократичний консенсус. І вже не має особливого значення, які механізми записано в Конституції, все залежить від жаги до влади, винахідливості та безпринципності конкретних претендентів на основний трон.

Нормальна президентська республіка — це коли главу держави обирають прямим всенародним голосуванням, він стає главою виконавчої влади — жодної прокладки у вигляді прем’єр-міністра для переведення стрілок і відповідальності. Але всенародні вибори президента без чітко виписаної прозорої процедури імпічменту — це просто неявна форма узурпації влади. Хай хоч який безкрилий ангел залетів на Банкову, без загрози імпічменту він гарантовано мутує в януковича того чи іншого ступеня розкладання.

Діяльність виконавчої влади в президентській моделі має контролювати парламент. Але без законодавчо оформлених повноважень спеціальних слідчих комісій, без обов’язку всіх силовиків суворо підкорятися рішенням таких комісій будь-які розмови про парламентський контроль — просто профанація, що маскує владу олігархату.

За чверть століття незалежності закони про імпічмент та слідчі комісії так і не ухвалили. І це все, що потрібно знати про чесність і прозорість української влади.

У парламентській республіці всенародно обрані депутати за визначенням найбільш патріотичні, чесні та просунуті громадяни, які формують керівну коаліцію, що формує Кабінет Міністрів. Він виконує всі завдання з економіки, соціального розвитку, оборони країни, які ставить перед ним парламент. Знов-таки, жодної двоїстості виконавчої влади, яка дозволяє йти від відповідальності, що напрочуд успішно зрозуміли в Україні.

Але будь-яка парламентська система неодмінно перетвориться на відірвану від народу кастову годівницю, якщо не існує процедури відкликання депутатів усіх рівнів. Тобто закону про політичну відповідальність.

До чого це все?

До того, що суперечка про президентську або парламентську модель в Україні безпредметна. Це як секс за допомогою листування через Укрпошту: довго, болісно і безплідно. А нам необхідно не самонавіюванням щодо європейської України займатися, а будувати працездатну систему влади, яка влаштовує адекватних українців. Наголошую: не всіх — досить уже махрового популізму, — а саме активних і розумних!

Обмеження виборчих прав має і ще одну причину. Спеціальних досліджень на цю тему не проводили, але, за різними оцінками, у нас не менше ніж 60% патерналістського населення. Тобто тих, хто звик у всьому покладатися на когось сильнішого і рішучішого, хто візьме і самостійно зробить усе те, що необхідно. На владного начальника підприємства, на нестримного мера міста, зрештою – авторитарного і безконтрольного президента. Це — в генотипі, задовго до совкового вождизму.

Проблема не в орієнтації на сильного лідера. Проблема в надії на лідера непогрішимого, якому можна все, поки, нарешті, терпіння суспільства не спалахує черговим, жорсткішим за попередній, Майданом. І так до повного вичерпання державності України на радість Кремлю.

Але парадокс у тому, що нині ми перебуваємо в тій ситуації, коли необхідні швидкі та жорсткі рішення, ухвалити які в умовах парламентського балагану фізично неможливо. Це означає, що до влади має (як саме — окрема розмова!) прийти згуртована команда — із заздалегідь заявленими персоналіями та першочерговими кроками, — яка запустить процедуру нового Суспільного Договору. І одним із перших кроків цієї процедури буде формування Перехідного Уряду — з повнотою влади, широкими повноваженнями, але обмеженим терміном діяльності під зовнішні гарантії.

Так, це, по суті, та сама диктатура, «сильна рука», контакту з якою потребують багато українських загривків та інших частин тіла. Але в підсумку під час перефундації країни буде вибудувано двопалатну парламентську республіку із сильним прем’єр-міністром як єдиним главою виконавчої влади, який за те, що відбувається в країні, особисто та солідарно (разом зі своєю партією) політично відповідатиме.

Лише таким синтезом підходів вдасться зняти інституційне протиріччя між патерналістами та демократами, заявлене на початку статті.

При цьому в реально парламентській Україні президент необхідний. Це має бути захисник несправедливо скривджених, охоронець моральності та відповідальності в політиці. Такий супервпливовий омбудсмен, який не має можливості тягнути на себе владу і фінансові потоки, але здатний втрутитися в ситуацію, що не влаштовує суспільство.

Відповідно, президент повинен мати право призупиняти рішення органів влади до рішення відповідного суду, розпускати парламент у разі його недієздатності, проводити референдум за народною ініціативою, нагороджувати, давати і позбавляти громадянства за чіткою процедурою.

Обиратися парламентом. Зніматися за спеціальною процедурою імпічменту. Не бути афілійованим із жодною політичною, а тим паче бізнесовою, силою. Мати доступ до будь-яких документів та апарат із найкращих експертів у країні, які мають високе звання «державних».

Хто як, а я в такий апарат працювати пішов би. Якщо візьмуть. Навіть не керівником, а рядовим, якщо таке визначення застосовне, експертом.

P. S. Читачі можуть резонно заперечити, що олігархи нізащо не допустять таку модель влади, яка покладе край їхнім незаконним інтересам. Натякаю: а хто їх питатиме?!

Про те, що чекає український олігархат у найближчому майбутньому — в чергових «Больових точках».

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для  Politeka