Примітно, що «партія миру» і «партія війни» з Росією виникли ще тоді, коли ніякої війни з недоімперіей і близько не було. Тому що російська агресивна експансія на Україну почалася не в 2014 році. І не завершиться в 2017-му.
У минулому столітті, відразу після обрання Леоніда Кучми, мене відрядили до Криму – на розвідку, можна сказати. Провів кілька вельми пізнавальних діб в компанії московського кримського уряду, фактично очолюваного поетом-економістом Євгеном Сабуровим.
Пташенята кремлівські. Хто стане наступником Путіна?Тут не корявий вираз, а документальний факт: на той момент українським Кримом цілком легально керували виключно москвичі. І вже тоді вони вважали його російською територією.
Згодом неодноразово спілкувався з представником Кремля, який контролював український напрямок. Вони змінювалися, але незмінним була їх теза: «Ваша Україна існує, поки ми добрі. Пальцем підштовхнемо і звалитеся, половина ваших областей попроситься до нас ». І – так: карта з Кримом в складі РФ висіла в кабінеті Владислава Суркова, ще коли він був помічником глави АП, причому, за легендою, дісталася йому від попереднього мешканця кабінету.
Це до того, що загроза повномасштабного російського вторгнення залишиться до тих пір, поки існує перекинута в середньовіччі ядерна недоімперія. Путінські упирі знову спробують сьорбнути української крові.
Я, на жаль, переконаний, що сплески протистояння на Донбасі ще будуть, зокрема, в цьому році. Сумніваюся, що недоімперія піде на пробивання коридору в Придністров’є або в Крим, або на іншу форму повномасштабного вторгнення, але бути готовими до цього необхідно. Життєво необхідно!
А ми – не готові. Це гірка, але правда. Якою треба керуватися, а не таврувати носіїв правди, шукати примітивні виправдання, і демонструвати інші варіанти ховання голови в пісок.
Парадоксально для Росії, але розкол між «яструбами», що не бачать іншого, крім військового, рішення конфлікту, і «голубами», враженними масштабом недоімперіі, і готовими домовлятися про мир на умовах агресора, проляг зовсім не по україномовним і російськомовним областям.
Зрозуміло, є типові представники – русофоби на Заході і русофіли на Сході України, але вони не вичерпують усього поля. І не визначають нашу загальнонаціональну позицію. На неї істотно впливають несподіванки, на кшталт західників, які без проблем продовжують їздити на заробітки в Росію, і російськомовних націоналістів, готових методично знищувати напали на Україну «мижебратьев», немов городніх шкідників.
Тому правильним поділом українців по відношенню до агресії Росії, було б:
– Безнадійні ідіоти або свідомі провокатори – це ті, хто закликає терміново наступати і вибити російську нечисть з Донбасу і Криму, тому що Росія вже здулася, а у нас – сама бойова армія в Європі.
– Фактичні пособники агресора – ті, хто закликає домовлятися – «а інакше Росія розчавить», сподіватися на зовнішню допомогу, розвивати «мінський змову», йти на поступки бойовикам, включаючи їхню кримінальну і політичну амністію. Це – боягузливі зрадники національних інтересів України, і трагічно, що в їх числі знаходиться переважна частина політичного керівництва країни.
– Справжні патріоти – наполягають на невідкладній побудові тотальної оборонної системи, яка включає в себе сучасну, а не постсовкову армію, з упором на сили спеціальних операцій і повселюдне застосування цифрових технологій. А також загальнонаціональну територіальну оборону, з доступом до важкого стрілецького озброєння, що складається з ветеранів війни і добровольців, навчену, в тому числі, і ведення партизанських дій.
Критичність викладених підходів – не тільки в тому, що вони стосуються нашої здатності протистояти чисто військовому тиску. Але, по суті, це ще й пряме відображення підходів до загального реформування України, її очищення і оновлення.
Побудова сучасної армії означає однозначне звільнення (і кримінальне переслідування за потребою) 99% нинішнього генералітету, який об’єднує ставлення до армії, як до бездонної корита, а з усіх стратегічних і тактичних умінь їм найближче навик дистанційного облизування начальства. Розумієте, ці генерали, які вже не влазять в лампасні мундири, дають і солдатам, і собі одну і ту ж команду – «Триматися до кінця!». Тільки для бійців на передовій це означає триматися під шквальним вогнем переважаючого супротивника, а для себе – триматися до останнього за вигідні посади, на яких загрожує лише ризик отримати геморой від занадто м’якого крісла або артрит рук від занадто частого перераховування купюр.
Телетайп: у прольоті на старому літакуНа місця цих паперових генералів повинні прийти майори і підполковники, які вміють воювати, і знають, що єдиним непоправним ресурсом є життя їхніх бійців. І що жоден помпезний парад нічого не означає в сучасній війні інтелекту, техніки і вишколу.
Повинна бути повністю перебудована військово-промислова галузь, яка, знову-таки, стала годівницею для наближених до влади мародерів від бізнесу. Військові фахівці повинні сформулювати пріоритети розвитку нашої армії, на їх підставі сформовано оборонне замовлення і розміщений не по «своїм підприємствам», а по тимчасовим виробничим колективам, які на реальному конкурсі захистили свої можливості виконати завдання в строк, і з найвищою якістю. І під невсипущим контролем військових, яким з цією технікою воювати.
Військове замовлення повинно стати пріоритетною статтею витрат в країні, яка воює. Але формуватися воно повинно таким чином, щоб розроблялися проривні проекти, здатні тягнути за собою інші галузі промисловості, і в перспективі формувати експортний потенціал країни. Тобто, займатися цим повинні найкращі, а не партійно або сімейно близькі до керівництва країни.
Ми чули про такий підход від «кавунового прем’єр-міністра», від Президента? А значить, для забезпечення реальної обороноздатності України необхідно змінювати всю систему влади і підбору фахівців на ключові посади, пов’язані з армією, економікою і так далі.
Зараз державні структури не допомагають, а всіляко перешкоджають тих небагатьох ентузіастам, які намагаються на свій страх і ризик розвивати якісь оборонні проекти. Тут можна надати масу сумної, а в ряді випадків, і злочинної конкретики, але це заслуговує на окремий матеріал.
Ще наочніше проблема стає, якщо торкнутися територіальної оборони. Я особисто, в 2014 році, звертався до свіжообраного керівництва країни з одним з проектів створення такої загальнонаціональної структури. (До речі, інструкторами в неї готові були піти ветерани-афганці з тих, хто безумовно встав на захист України). І отримав зверху досить відверту реакцію: «А де гарантія, що ці ополченці не повернуть зброю проти нас?».
Тобто, влада з самого початку все розуміє. І діє абсолютно свідомо. І не країну захищає, а себе. І консервує, за фактом, російську систему суспільного устрою, коли владі можна все, а народ має невід’ємне право владою пишатися і підтримувати.
Патріотичні активні громадяни, навчені поводженню зі зброєю та захисту країни, об’єднані в місцеві підрозділи, з координацією по країні і зі взаємодією з ВСУ і Нацгвардією – це ж найкошмарніший з усіх нічних кошмарів олігархічно-клептократичною влади. Адже такі ополченці автоматично почнуть відстежувати і перешкоджати непристойної діяльності місцевих начальників. А там і до центральних – один похід!
Більше скажу: таке ополчення, в якому знаходяться як ветерани, які пройшли війну, так і ті, хто зі зброєю в руках готовий не пускати війну в свої міста і села – це ж прообраз того самого «інституту відповідального громадянства», про який багато говорять, але мало представляють дії по реалізації.
І це – потенційна сила, яка здатна витягнути віз нового Громадської Договору з тієї трясовини, куди його старанно зіштовхує влада.
«Партія війни» – пропагандистське кліше, яким в совкові часи таврували західних політиків, які не бажали миритися з міжнародними авантюрами СРСР. Нам більше підходить «партія оборони», а ще точніше – «рух за суверенітет і міжнародну суб’єктність України». Що має на увазі повернення армії, історичного для України, статусу національної еліти, відродження військово-промислового комплексу, свого часу – одного з кращих в світі, виведення захисту країни в пріоритетний громадський обов’язок, без якого неможлива ніяка суспільно-політична кар’єра.
Цілком очевидно, що рішення цих завдань неможливе без зміни не просто прізвищ в українській владі, а самих принципів її існування.
І оскільки з чуттям на небезпеку у нашій верхівки все значно краще, ніж з патріотичним духом, то влада і її дармоїди виступають і борються проти «партії оборони» куди активніше і завзятіше, ніж проти явних і таємних сепаратистів, і пособників агресора.
Проте, скільки б мотузці не витися, а проти лому – нема прийому. Проти всенародного обурення, яке всіляко розпалюють міністри-полудурки – аналогічно.
