Три роки тому, 5 вересня 2014 року, представники України, Росії та ОБСЄ підписали перші Мінські угоди. За тиждень до цього ми зазнали катастрофічної поразки під Іловайськом – незміцнілі, на ходу створювані Збройні сили України не могли протистояти регулярній армії РФ, що вдерлася на територію нашої країни. Тому українській делегації довелося поставити підпис під відверто кабальними домовленостями.

Російська ідея «Мінська»: увіпхнути невпихуєме

В обмін на припинення бойових дій і звільнення полонених, Київ зобов’язувався провести амністію учасників незаконних збройних формувань, сепаратистів і ворожих колаборантів; надати неконтрольованим територіям так званий «особливий статус»; дозволити «владі» сепаратистських анклавів провести «вибори» і визнати їхні результати; власним коштом провести реконструкцію інфраструктури та економіки регіону та продовжувати і надалі фінансувати «особливі» території.

Парадний розрахунок: як у Києві намалювали контури майбутнього «Міжмор’я»

Реалізація прописаних положень, по суті, означала б інкорпорування в тіло нашої країни бандитського, озброєного до зубів, антиукраїнського квазідержавного утворення, повністю контрольованого з Кремля. Більш того, Україну фактично примушували до регулярного фінансування такого анклаву. Або, якщо називати речі своїми іменами – до виплати данини. Як за часів Золотої Орди.

Нинішній спецпредставник Держдепартаменту Сполучених Штатів з російсько-українського конфлікту Курт Волкер абсолютно справедливо назвав підписаний у Мінську документ «угодою про розподіл України». Але все ще сумніше: Мінські угоди були покликані не тільки назавжди повернути нашу країну під контроль Москви, блокувати будь-які можливості Києва вести незалежну зовнішню (та й внутрішню) політику, унеможливити будь-який усвідомлений геополітичний вибір, але і поховати ідею реформування економіки і стійкого розвитку. За задумом кремлівських стратегів, Україна повинна була втратити суверенітету і стати failed state.

Війна інтерпретацій

Очевидно, підписавши такий невигідний «мир», президент Порошенко сподівався пізніше «розрулити» і «пропетляти» – благо, положення, прописані в Мінському протоколі, були звалені в нерозбірливу купу, не містили ніякої послідовності, так само як і ніякої конкретики. Все це залишало широке поле для різночитань і інтерпретацій. Та й підписаний документ з нашого боку був другим президентом України Леонідом Кучмою, статус і повноваження якого також ніде не були чітко прописані.

Больові точки: олігархи, війна та неминучість

Однак, агресор також спробував використовувати хаотичність документа на свою користь. Використовуючи для цього всі свої дипломатичні, економічні та силові важелі, яких у Москви завжди було більше на багато порядків.

Несподівано для всіх росіяни почали наполягати на виконанні політичної частини «Мінська» (тобто – виборів, амністії та особливого статусу) перед тим, як виконати угоду щодо безпеки (припинення вогню, допуск міжнародних спостерігачів і передання нашій країні контролю над захопленою ділянкою україно-російського кордону).

Мовляв, послідовність же не прописано – чому ж не поекспериментувати, з глузуванням запитували в Білокам’яній? На зауваження про те, що така постановка питання (втім, як і самі угоди) елементарно суперечили здоровому глузду, російські політики робили нерозуміючу міну і несли відверту нісенітницю.

Оскільки українська сторона в ситуації, коли в тебе не перестають стріляти, прогнозовано відмовилася законодавчо освячувати проведення в окупованих анклавах будь-яких «виборів», Москва почала тиснути військовими методами. Після підписання першої редакції «Мінська» обстріли практично не припинялися. Через кілька днів після підписання «перемир’я» окупанти та їхні поплічники активізували штурм Донецького аеропорту, який став символом мужності та героїзму наших кіборгів.

Після захоплення в січні наступного року того, що від аеропорту залишилося, російсько-терористичне командування почало штурм Дебальцевого, стягнувши туди величезні сили – включно з регулярними російськими підрозділами. Тоді ж агресор застосував весь арсенал наявного у його в розпорядженні озброєння (не рахуючи авіацію і тактичні ракети) – включаючи 240 міліметрові самохідні міномети 2С4 «Тюльпан» і важкі реактивні вогнемети ТОС-1 «Буратіно», які багато хто вважає найпотужнішою неядерною зброєю на планеті.

Другий «Мінськ», шахтарі та трактористи

Розмах битви за Дебальцевому не на жарт сполохав світове співтовариство. 12 лютого 2015 року, в ході 16-годинних нічних переговорів між Петром Порошенком, Ангелою Меркель, Франсуа Олландом і Володимиром Путіним, народились другі Мінські угоди, або «Мінськ-2».

«Демократична» зачистка України: що задумав Трамп?

Новий документ, по суті, містив якусь (дуже відносну) конкретизацію положень «Мінська-1», а також доповнювався положеннями про взаємне відведення військ, заборону використання важких озброєнь і виведення всіх іноземних формувань за межі України. Також «Мінськ-2» встановлював деякі часові рамки: так, вогонь повинен був бути припинений не пізніше, ніж опівночі 15 лютого; через два дні після припинення вогню повинно було початися відведення важких озброєнь від лінії зіткнення; протягом 30 днів український парламент мав позначити на карті територію ОРДЛО; до кінця 2015 року «особливий статус» окупованих територій мав бути закріплений в Конституції нашої країни.

Буквально за три дні стало ясно, що другий «Мінськ» повторює долю першого. Очевидно, що, підписуючи угоду, господар Кремля сподівався на падіння Дебальцевого протягом декількох годин. Оскільки Збройні сили України продовжували утримувати місто і після прописаної дати припинення вогню, то штурм окупанти, звісно, не припинили. Причому Путін не тільки не засудив – хоча б для проформи – своїх маріонеток, але надихнув їх, заявивши, що «програвати шахтарям і трактористам завжди прикро», але «життя є життя, і не потрібно на цьому зациклюватися».


Оточені силами противника, буквально вкриті вогнем з усіх калібрів, наші воїни змушені були 18 лютого лишити місто. Після чого активна, маневрова фаза війни у вигляді масштабних наступальних операцій із широким застосуванням танків фактично припинилася. Сторони окопалися на своїх позиціях, війна продовжилася в позиційному форматі – у вигляді артилерійських обстрілів, використання диверсійно-розвідувальних груп тощо.


Протягом усього 2015 року на маріупольському напрямку тривали інтенсивні бої за селище Широкине.

Широкино

Влітку того ж року, російсько-терористичні війська спробували здійснити бліцкриг під Мар’їнкою. Після потужної артпідготовки, великі сили противника рушили в наступ. Завдяки ефективній роботі наших артилеристів, наступ захлинувся. Ворог зазнав великих втрат, а Мар’їнка стала першою після Іловайська великою перемогою української зброї. Вона мала величезне символічне значення: демонструвала, що українці нарешті навчилися воювати. І що ЗСУ має в своєму розпорядженні достатню кількість гармат і боєприпасів, щоб просто розстріляти наступаючі на них колони.

На фронтах дипломатичних і військових

Разом з тим, саме 2015-й став роком безпрецедентного тиску на нашу країну. Переконавшись, що вплинути на Москву вони не в змозі, сповнені рішучості остаточно закрити «українське питання», європейські партнери України почали буквально викручувати руки офіційному Києву, фактично вимагаючи виконання нами «Мінська» в односторонньому порядку.

Переговори «нормандської четвірки»: пусті балачки чи реальні перемовини?

Мовляв, ви проведіть амністію, вибори, залийте регіон грошима і дайте їм сумнозвісний особливий статус. А вони, можливо, після цього перестануть стріляти. При цьому українську сторону фактично шантажували погрозами зняти з Кремля санкції, а також припинити будь-яку макрофінансову допомогу.

На превеликий жаль, до такої позиції фактично схилилася і адміністрація «миротворця» Барака Обами. Особливу активність проявляла помічник держсекретаря з питань Європи і Євразії Вікторія Нуланд, якій, за чутками, обіцяли за успішне розв’язання кризи крісло глави Держдепу в майбутній адміністрації Хілларі Клінтон.

У серпні 2015року пані Нуланд особисто приїхала до Києва, щоб забезпечити позитивне голосування в стінах Ради за проект конституційних змін в частині особливого статусу захоплених росіянами територій. Тоді, як ми пам’ятаємо, голосування згаданих змін у першому читанні призвело до масових протестів, які обернулися заворушеннями і загибеллю чотирьох нацгвардійців під стінами українського парламенту. Щоправда, після трагічних подій 31 серпня наші союзники все ж таки дещо зменшили свій запал – очевидно, навіть до них дійшло, що ідея «особливого статусу» не надто популярна серед українських громадян.

Наступний, 2016 рік ознаменувався легким тактичним переломом в ході бойових дій – українські війська перейшли від пасивної оборони до активного тиску на противника. Внаслідок чого дещо розширили контрольований нами плацдарм поблизу авдіївської промзони і на Світлодарській дузі.


Водночас дипломатичний тиск на Київ також звели до мінімуму – і Америка, і Європа вступили в тривалі виборчі цикли. Під час яких, серед іншого, істотно переосмислили роль Росії на міжнародній арені: Білокам’яна використовувала весь наявний у неї ресурс, щоб протягнути зручних їй кандидатів (принаймні тих, кого вона вважала такими). У підсумку Кремль отримав заслужену репутацію однієї з головних світових загроз вільному світові.


Як наслідок у 2017 році практично ніхто з західного істеблішменту не говорить про зняття санкцій і не намагається примусити Україну до «Мінська» в його російській інтерпретації: ні Ангела Меркель, що остаточно прозріла; ні активно «мочімий» всією силою російських fake news Еммануель Макрон; ні Дональд Трамп, якого раніше вважали проросійським. Більш того, глава Білого дому оточив себе відставними генералами, які відчувають по відношенню до Кремля що завгодно, крім симпатії; обрав політику експансії на енергетичний ринок Європи, ламаючи так добре налагоджений російсько-європейський газовий бізнес; і підписав безпрецедентно жорсткий санкційний Акт (в якому Російська Федерація згадується поруч з Іраном і Північною Кореєю).

Дональд Трамп и Владимир Путин


Держсекретар Рекс Тіллерсон і новопризначений спецпосланець Держдепу Курт Волкер дали зрозуміти: примушувати Україну до односторонніх поступок надалі ніхто не буде; якщо Москва хоче імплементації політичної частини «Мінська» – нехай виконує спершу всі безпекові пункти, включно з переданням нашій країні контролю над кордоном. Окрім того, посланник Волкер закликав пов’язати питання Донбасу і Криму.


Далі – більше: Держдеп і Пентагон направили в Білий дім пропозиції щодо передачі Україні оборонних озброєнь, а міністр оборони Джеймс Меттіс, в компанії своїх колег з англосаксонських держав і країн центрально-східної Європи, з’явився на військовому параді на честь Дня Незалежності України. Все це дає відчутну надію на зростання підтримки позиції Києва нашими союзниками взагалі, і Вашингтоном зокрема.

Ключова слабкість Києва

Однією з головних проблем у справі протистояння російській агресії, на жаль, залишаємося ми самі.

Три роки потому вітчизняна влада так і не сформулювала виразну стратегію щодо окупованих територій. Більш того, ми законодавчо не наважуємося назвати окупацію окупацією, а агресора агресором.

Зокрема, законопроект «Про окуповані території» віце-спікера Оксани Сироїд, який називає речі своїми іменами, встановлює реальний, а не декларативний контроль на лінії розмежування і покладає на окупанта всю повноту відповідальності за життєзабезпечення контрольованих ним територій і добробут людей, що знаходяться в окупації, українська влада вперто ігнорує. Не розглядається і куди більш компромісний законопроект нардепа Мустафи Найєма; а ініціатива секретаря РНБО Олександра Турчинова в частині законопроекту «Про деокупацію» так і заблукала у коридорах Банкової.

І доти, доки ми не наважимося назвати війну – війною, окупацію – окупацією, агресора – агресором, а колаборантів – колаборантами, доки ми не станемо нарешті чесними з собою, ситуація навряд чи зрушиться з мертвої точки.

Максим Вікулов