Щодо відсутніх світових досягнень вітчизняного мистецтва постулат теж правильний. Але тільки почасти. Бо крім бюрократичної чесності нам категорично не вистачає системності та креативності.

Телетайп: що відбувається, коли нічого не відбувається?

Не секрет, що древнє китайське прокляття «Щоб ти жив у епоху змін!» не поширюється на діячів мистецтва.

Саме в такі періоди і народжуються геніальні романи, фільми, картини, музичні та інші твори, що завойовують світ. Прославляють навіки своїх творців і країну, про яку вони розповідають.

Згадаймо недавню історію. На зламі епох після перевороту 1917 року в світову літературу увірвалися Маяковський, Єсенін, Мандельштам, Пастернак, Булгаков, Олеша та ще ціла плеяда видатних літераторів.

А були не лише літератори, були Шварц, Станіславський, Меєргольд та інші.


Саме крах звичних підвалин життя, великі звершення і великі лиха, вир людських доль, злети і падіння, жертовність і підлість, що крокують поряд — усе це і є тим живильним бульйоном, в якому визрівають шедеври мистецтва.


Уже зрозуміло, до чого я хилю?

До того, що саме зараз Україна переживає напрочуд сприятливий час для творчих людей. За нікчемний в історичному сенсі відрізок часу промайнули два майдани, грянула війна, було окуповано й анексовано частину нашої території. Не треба шукати сюжетний конфлікт — їх безліч. Скільки завгодно позитивних персонажів, які так чи інак захищають Україну. Не менше антагоністів із боку недоімперії, та й із боку української влади, супутньої агресору. Герої, зрадники, пристосуванці. І розломи, що проходять через дружбу, через сім’ю, через долю…

І де наш «Тихий Дон»? Що заважає з’явитися українському «Доктору Живаго»? А як щодо нашого «На східному фронті без змін»?

форум издателей, украинские книги, литература

Якщо почати розбиратися в системі, то з’ясується: похід за всесвітньою славою скрізь і завжди виконується приблизно за одним алгоритмом. Спочатку книга, фільм, театральна вистава, пісня, картина (хоча з живописом трохи хитріше) завойовують популярність у своїй країні. Потім їх помічають у світі, адаптують і просувають. І далі — ті самі «оскари», «нобелівки» та інші елементи світового визнання.

Але ось що з’ясовується.


В Україні неможливо розкрутити будь-який твір мистецтва до загальнонаціонального визнання, за винятком, може, відеокліпів, які є переважно разовою продукцією.


Нобелівський тиждень: на крок ближче до таємниць гравітації, біомолекул і сну

Приміром, український тираж блискучих книг мого товариша й заодно чудового письменника Яна Валетова становить півтори тисячі примірників. Півтори тисячі на сорок (чи скільки вже там у нас) мільйонів населення! Відповідно, гонорар за книгу становить смішну суму, яку можна залишити в хорошому ресторані за один захід (добре, що Валетов іще й бізнесмен, із книг не живе). Тобто письменництвом, акторством, режисерством і подібною творчою працею забезпечене життя, порівнянне з життям українського прокурора чи судді, не вибудуєш. І навіть успішність зірок нашого шоу-бізу забезпечується бюджетною підтримкою, комерційним спонсорством і російськими заробітками.

Тут важливо наступне: якщо творча людина не має, як на Заході, видимих зовнішніх ознак успішності — дорогого житла, розкішної машини тощо, то вона нецікава нашому вже багато в чому споживацькому суспільству. А отже, ніхто не цікавитиметься її творами. Це черговий варіант давнього афоризму: «Бідний, бо невідомий. А невідомий, бо бідний». І порочне коло замкнулося.

Тобто самопливом проблема завоювання Україною культурного світового простору не вирішиться. І якщо нас, хай не зараз, а в найближчому майбутньому, цікавить формування позитивного іміджу України, то необхідна цілеспрямована державна стратегія.

Необхідне створення спеціалізованого агентства з правом використання бюджетних і небюджетних коштів. Це агентство має формувати щось на кшталт держзамовлення на створення творів культури на важливі для України теми, а також відбирати такі твори. І потім активно й винахідливо їх просувати у світі, зокрема залучаючи зарубіжні промоушн-фірми в режимі аутсорсу.

Річ у тім, що сьогодні навіть шедеври мають потребу саме в просуванні. Замість ілюстрації: як працює кіноринок.

кино

Приїжджаєш зі своїм фільмом у якусь Венецію, оформляєш свій стенд. Повз тебе тусуватимуться різні діячі кіносвіту, зокрема ті, які закуповують фільми для показу по своїх прокатних мережах або телебаченню. І за перший рік вони у тебе нічого не купують, лише поблажливо фіксують твоє існування.

Антін Мухарський про народження Ореста Лютого і маркер українства

На другий рік, якщо ти з’явишся там, до тебе підійдуть, поцікавляться, чи є в тебе щось нове або все торішнє, тобто ти реально працюєш і розвиваєшся або намагаєшся впарювати старі напрацювання.

На третій рік можуть щось і купити — для показу на задвірках світу. Але в тебе вже з’являється позитивна історія взаємодії зі світовим кіноринком. Ось так крок за кроком до успіху.

Зі світовим книжковим ринком — те саме. Але навіть наші найкращі видавництва, як-от харківське «Фоліо», мають можливість розмістити на таких заходах лише скромний стенд, який не викликає ажіотажу в західних видавців.

В інших сферах мистецтва — аналогічно.


Потрібна преса, потрібні інформаційні приводи, потрібні контрольовані сенсації і все те, на що нині ведеться широка публіка. Це серйозна кваліфікована робота, якою у нас зараз ніхто не займається (не згадуйте при мені Мінстець, дуже прошу!).


Зрозуміло, в просування художнього твору включено і промоушн його в Україні.

Приблизно за такою схемою діють багато західних держав. І так свого часу робив СРСР, а зараз — недоімперія.

Питання: це складно — забезпечити яскравий наступальний промоушн українських творчих шедеврів? Та ні, жодних трансцендентних сингулярностей: виділити кошти і сформувати команду досвідчених професіоналів, яких у нас, слава богу, в цій сфері вже достатньо.

Це можна робити вже зараз? Ні, бо зараз будь-які кошти все ж таки скорумпують та зофшорять. Ну, або бездарно профукають.

А отже, готуємо зміну влади і включаємо до пріоритетів стратегічну програму формування позитивного міжнародного іміджу України як культурної столиці світу. Нас чекають великі справи!

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka