Тарас Костанчук: люди чекають того, хто наведе порядок

Командир штурмової групи батальйону “Донбас”, керівник Всеукраїнського об’єднання учасників АТО “Порядок і добробут” Тарас Костанчук в останні місяці став активним гравцем на політичній арені. Це викликало хвилю інформаційних атак. Кому знадобилося дискредитувати його ім’я, на які безкомпромісні кроки готовий піти Костанчук заради України, чим став для нього Іловайськ, як реформувати армію і що треба зробити з олігархами, – про все це в нашому інтерв’ю.

– Коли почалася війна на Донбасі, багато хто пішов воювати, не маючи жодного військового досвіду за плечима. Чому ви обрали добробат, а не армію?

– Усі побігли в військомат, коли ще тільки з Кримом почались серйозні проблеми. Прийшли, а нам сказали: «телефон залиште». І все. Воєнкоми не уявляли, що така кількість людей може прийти і сказати: «давайте зброю, ми готові воювати». Їм, видно, пішла рознарядка: «Ви їх там фіксуйте і далі – до побачення». Ніхто не знав, що робити. А в добробати брали практично всіх підряд. Хочеш воювати? Давай.

– Ви йшли на фронт, у вас був певний досвід, розуміння, що ви будете робити? Як ви будете воювати?

– Я знаю, що робити зі зброєю і розумію тактику бою. Але багато з тих, хто пішов воювати – а в мене в батальйоні були і художники, і повари, і бізнесмени — навіть в армії не служили. Звичайно, коли формувався батальйон нацгвардії, то кілька тижнів інтенсивної підготовки ми провели. Але не це штовхало вперед, а усвідомлення того, що ти повинен захистити свою землю. Люди готові були померти за Батьківщину. Це внутрішні гени воїна, захисника дому. Так були налаштовані всі – від 20-ти річних і до 70-ти  річних.

Біографічна довідка

Тарас Костанчук.
Народився у 1964 році.

Український громадський діяч, юрист, керівник Всеукраїнського об’єднання учасників АТО “Порядок і добробут”. Метою організації є захист інтересів звичайних громадян, боротьба зі свавіллям чиновників, корупцією, а також допомога колишнім учасникам АТО.

Командир штурмової групи добровольчого батальйону “Донбас” (2014 р.).

Брав участь у визволенні Артемівська, Попасної, Лисичанська. В Іловайську командував частинами батальйону, що вели вуличні бої, отримав поранення, потрапив в оточення.

Після повернення і реабілітації працював радником Голови СБУ з питань обміну та визволення полонених.

Ініціатор та розробник змін до законодавства, що стосуються соціального захисту учасників АТО та членів їх сімей.

Нагороджений Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, медаллю «За військову службу Україні», нагородною зброєю МВС України та відзнакою СБУ за допомогу у визволенні полонених. Почесний громадянин Лисичанська.

– Чия ефективніть була більшою — армії чи добробатів?

– Не було більш вмотивованих, ніж добробати! Тому що в них була ідеологічна складова, внутрішня мотивація. А на ЗСУ-шників було страшно дивитись. Вони і пиячили, і не знали, що робити, бо на війну потрапили випадково. Пішов в армію, бо забрали, а тут виявляється (!) йде війна… І тому вони на нас немов на богів дивились. Добровольці йшли знищувати ворога. А професійних військових, які знали як воювати, серед ЗСУ-шників було дуже мало. Піхота у них ховалась в БТРах. Вони були абсолютно неефективні. Єдиними, хто вчився дуже швидко — була артилерія.

Хоча спочатку вони й по нам стріляли. Ми від них просто тікали (сміється).  І передавали: «Давайте 500 метрів правіше». А вони: «А куди це? Від якої точки координат? А як зорієнтуватися?» Це було жахливо. Але потім все стало краще.

– Для багатьох ключовою точкою у війні став Іловайськ. Чим він був для вас особисто?

– Трагедією. Ми йшли із сподіванням, що за два тижні все зробимо. Відріжемо повністю сполучення Донецька з Російською Федерацією. Все було прогнозовано. І хто б що не говорив, а якби не батальйонно-тактичні групи РФ, то Іловайськ би ми звільнили так само, як Попасну, Лисичанськ і всі інші міста. Ми з різних боків його оточили, і все було б нормально. Та росіяни це теж чудово розуміли, і поламали нашу наступальну операцію, яка проводилася силами, в першу чергу, добробатів. У ЗСУ йти на Іловайськ не було ні сил, ні бажання. Я так розумію. І сталося те, що сталося…  Більшої трагедії в історії сучасної України не було. Близько тисячі загиблих і тих, хто пропав безвісти. Навіть якщо офіційні дані – близько 500 загиблих, це, все одно, – історія зради, бездарності, боягузтва військових начальників і історія героїзму тих, хто там був.

– Треба позбавитись рудиментів у вигляді нинішнього керівництва. Просто відправити всіх на пенсію. І поставити до командування тих майорів чи полковників, які воювали, будучи командирами рот, батальйонів з 2014 року. Які розуміють, що таке – бачити, як твої підлеглі гинуть. Які знають, що означає нести відповідальність за бійців, не сидячи десь у штабі, а прямо на полі бою.  Тоді армія буде реформуватись дуже швидко.

– У кожного — своя війна. У олігархів своя, у солдатів своя. Від чого залежить, на вашу думку, її завершення?

– Від політичної волі керівництва країни. Не треба боятись дивитись в очі правді. Треба сказати народу: “Вибачте, у нас війна. Ми перериваємо усі стосунки, перекриваємо кордони. Тому що нам треба повернути свою територію”. Треба відкрити західні кордони і сказати: «Вибачте, але ми жінок і дітей відпускаємо на захід, тому що в нас можлива атака РФ і на Київ, і на Одесу». І тоді, я вам гарантую, що європейці зовсім по-іншому почали б ставитися і до нас, і до Росії. Ми повинні ставити їх перед фактом. Але наразі політичної волі у нашого керівництва не-ма-є!

– Тоді що треба зробити, щоб змінити політичне статус-кво в Україні?

– У нас парадоксальна ситуація: революція, яка була жертовною по своїй суті, не має керівників, які думають про державу, про націю. Не можу уявити, що я, будучи президентом України, і маючи мільярд доларів, чи скільки там їх є у Порошенка, не почав би їх витрачати на озброєння. Подивіться на хорватів. Вони, перебуваючи під світовим ембарго, на рівні керівництва держави домовилися про поставки артилерії з Аргентини, стрілкової зброї з України, боєприпасів з Африки. І за три роки підготували боєздатну армію для війни з сербами. Порушуючи ембарго, порушуючи закони, вони зробили все, щоб озброїтись і звільнити свою територію, не зважаючи навіть на присутність  «блакитних шоломів» миротворчого контингенту. Ось що таке — воля президента країни і всієї влади.

У ВР не повинні сидіти зрадники. Це повинна бути Верховна Рада, яка не йде у відпустки під час війни, не розповідає про якісь реформи, що на десятиліття розтягнуться. Вони повинні кожен день думати, як виграти війну.

– Тут є ще певний людський фактор. Для багатьох війна є чимось далеким.

– А це вже питання державної політики. Візьмемо Великобританію часів Другої світової. Велика кількість англійців жили своїм життям, і тільки краєм вуха чули, що в Європі йде якась війна. Але Черчілль виступив по радіо з позицією держави: готуємось до боротьби. Не дамо Гітлеру топтати Британію. І зверху вниз пішов месидж: смертельна небезпека для країни. Всім треба бути готовими. Так нація об’єднується державою.

– Уявіть, що завтра ви стали президентом. Які будуть ваші перші кроки?

– (Сміється) Все дуже просто. Зміна військового керівництва. Розпуск практично всього СБУ, бо там все на тій межі, що можна тільки зруйнувати і побудувати нове. Реформування генштабу. Зміна служби зовнішньої розвідки, надання їй нових повноважень, і створення нового штату. Виклик у п’ятиденний термін всіх олігархів до столиці з вимогою: 95 % від своїх статків передати у користування держави. Не треба просити у МВФ: дайте нам 2 мільярди, коли у нас 10 мультимільярдерів у країні. Не треба буде мучити пенсіонерів, ветеранів, і розповідаючи їм байки піднімати ціну на газ. Просто 95% прибутків олігархів має піти в бюджет країни, а 5% вони хай залишать собі і продовжують контролювати і керувати підприємствами. А якщо не згодні, то хай виїжджають.

Зміна законодавства під військовий стан. За розкрадання не розстріл, але 15 років з конфіскацією всього майна під час ведення військових дій. Відміна презумпції невинуватості в питаннях економічних злочинів в усіх державних службовців. Не можеш пояснити, звідки в тебе дача і мерседес — значить, отримуєш сім років з конфіскацією майна. Не повинна країна використовувати ресурси, щоб доводити те, що очевидне для всіх. Або ми все це впроваджуємо, або України до наступної президентської каденції просто не буде, як держави.

Подивіться на Вірменію. Я молюсь, щоб у них все вийшло. Прийшов прем’єр від народу, і за три дні люди побачили реформи на власні очі. За три дні! На митниці начальники перелякались так, що почали робити все по закону. І Пашинян говорить, що не зупиниться, доки не доведе Вірменію до нормального стану.

– На вас зараз іде інформаційна атака. З подачі кого розміщуються пости в соцмережах, статті у виданнях? Кому ви стали поперек горла?

– Не скажу точно, хто замовив. Може бути як Семенченко, так і хтось з АП. Важко сказати… Люди чекають того, хто скаже: я не буду красти і наведу порядок. Соціологія показує: 50% виборців не готові голосувати ні за кого з діючих політиків. І всі ці “обличчя” як вогню бояться того, хто не боїться їх. Хто не боїться смерті, тому що пройшов через війну. І хто заявляє, що безкомпромісно буде боротися з усіма. Не з кимось конкретним. А з усіма, хто проти України. Ясно, що це для нашої влади страшний диявол!

– Це неформат для України…

– Звичайно. І чим ближче буде до виборів, тим більше буде таких людей, як я. Просто я – один із перших, хто засвітився. І тому вони перелякалися, почали щось вигадувати, обпльовувати. Але це не спрацює.

– На чию підтримку ви в першу чергу розраховуєте? Хто ваша аудиторія?

– Треба йти у владу окремою політичною силою. Хто б її не очолював. Йти одним політичним потоком добровольцям, яких були десятки тисяч. Адже найбільша довіра у громадян до церкви і до добровольців. І я розраховую на найширші верстви населення, які будуть голосувати за цих людей. Від студентів до бабусь.

– В перший рік-два ми займалися соціальною і психологічною реабілітацією колишніх полонених. Зараз ті, хто пройшов війну у 2014-15 роках, вже більш-менш стабілізувалися. Віднайшли себе у мирному житті. Тому нині ми більше працюємо із сім’ями загиблих. Це сотні дітей, мам, дружин.

Ще одне наше піклування – близько півсотні солдатів-біженців. Це ті, кому немає куди повернутися,  бо вони з Горлівки, Макіївки, Донецька. Про них держава взагалі не думає. Відслужили, демобілізувалися – і куди їм тепер? Ми вирішуємо питання забезпечення їх житлом, роботою.

Є, до речі, такий момент: багато хто з АТО-вців не хочуть повертатися до своїх професій. Кажуть: я ж можу більше. Тоді, кажу, пішли в політику, там ти себе застосуєш (сміється).

Займаємося допомогою онкохворим дітям. Пораненим бійцям. Почали розвивати проект муніципальної поліції. Його ідея у тому, щоб були виборні шерифи на районах, яких знають місцеві мешканці. А в підпорядкуванні шерифів – поліцейські, які слідкують за порядком у своєму районі. Ми спілкуємося з поляками із Гданська. Там за 10 років муніципальна поліція спрацювала так ефективно, що в ній немає вже потреби. Настільки там зменшилася злочинність, а громадяни підтримують порядок самі по собі.

Ми загальновідомі. До нас звертаються з різних питань. І ми всім стараємося допомогти. У нас немає слова “ні”.

Спілкувався Михайло Черниш