Утеча з Мінська: кінець епохи лицемірства

Виходу з цього глухого кута нема, бо повернення до початку переговорів не передбачено.

Мінські домовленості стали чимось на кшталт божественної волі для підконтрольних Святої Інквізиції територій в похмуре Середньовіччя – або «Шляхи Ілліча» для забутого всіма радянського колгоспу в далекій глибинці.

У принципі, усі знають, про що йдеться, розуміють, що сумніватися в цих істинах собі дорожче, але ніхто навіть не намагаються привести ці тексти у відповідність до реальності. Лишень через те, що тексти змінювати не можна (це святе), а реальність відповідати догмам не хоче.

Що роблять люди в цьому разі? За порушення правил карають, а їхнє дотримання нічого, окрім шкоди, не дає – рішення очевидне. На словах усі погоджуються, а на справі намагаються пристосуватися до реальності. Так суспільство живе у стані подвійної реальності. Але рано чи пізно доводиться сказати правду, коли лицемірство стає занадто дорогим і безглуздим задоволенням.

Так званий «Мінськ-2» від самого початку був позбавлений сенсу і нездійсненним. Бо під досить туманними і загальними формулюваннями всі три учасники процесу, а це Україна, Росія і представники ЄС, мали на увазі принципово різний результат. Саме в цьому головна проблема, що не дозволила і не дозволить сторонам виконати «Мінські домовленості».

У ситуації, коли всі сторони поводяться в суворій відповідності до інструкцій з байки «Лебідь, рак і щука», продуктивна співпраця виключена. Хтось має припинити тягнути зовсім або змінити напрямок, аби сума сил за різних векторах перестала давати нуль у підсумку. Але розбіжність це щось принципове. І поступатися ніхто не хоче, доки не досягне своєї стратегічної мети.

Україна прагнула припинення війни і повернення з полону своїх військових і цивільних активістів. Це пріоритетний пункт, за яким мало відбутися відновлення контролю над кордоном (у довоєнному географічному розумінні), відновлення української влади на тимчасово непідконтрольних територіях і мирного життя в незалежній державі з небезпечним сусідом. Це тверда і офіційна позиція.

Неофіційна позиція, про яку не мають права говорити керівники країни і представники МЗС в офіційних документах, але яка фактично існує і не є секретом, значно коротша. Перший пункт – зараз, решта – колись потім. Україну цілком влаштовує припинення вогню, обмін полоненими і заморожування конфлікту в сьогоднішніх кордонах окупованих територій.

За збереження санкцій щодо Росії питання добровільного повернення цих територій без будь-яких умов і особливого статусу – питання часу.

Причин поспішати в України немає зовсім, особливо – якщо враховувати зруйновану інфраструктуру Донбасу і величезні кошти на її відновлення. Йдеться, на секундочку, про 15 мільярдів доларів на інфраструктуру і 10 мільярдів на створення нових робочих місць. Це формальні підрахунки Міністерства регіонального будівництва України, тобто в них – голі процеси без урахування корупції та відкатів. Це означає, що в реальності їх доведеться помножити мінімум в півтора раза.

Таких грошей у України немає, ба більше, їх ніхто не дасть.

Тож відстрочка повернення Донбасу Україні навіть вигідна. Особливо, якщо змушена взяти на себе відповідальність за окуповані території (а за міжнародними законом саме окупант зобов’язаний це зробити) Росія весь цей час утримуватиме в Донбасі всю соціалку і здійснюватиме бодай мінімум необхідного ремонту інфраструктури. Звісно, що в цій ситуації Україна не виконуватиме Мінські домовленості за будь-яку ціну, хоча формально на них наполягатиме і всіляко підтримуватиме.

Цілком логічно, що в Росії інтереси абсолютно протилежні.

Витрачати власні резерви на розграбований і розорений війною регіон в умовах санкційного тиску для Кремля стає все складніше. Ціна окупації – ключовий термін на закритих переговорах останні шість місяців. Доки вона відбувається за категорією «невеликі витрати», Москва може собі дозволити гордовите мовчання. Але сьогодні, коли ціна окупації Криму вже зависока, а Донбас перетворюється на зашморг на шиї бюджету РФ, вийти з цієї пастки Росія хоче якнайшвидше.

Мета агресії полягала зовсім не в захопленні шматка у двох областях України, а перемога – в геополітичному протистоянні та поверненні собі контролю над сусідньою країною. Для цього потрібен Донбас, підконтрольний Москві, але у складі України з особливим статусом і широкими повноваженнями. Суцільний контроль над центральною українською владою в цьому разі – питання перспективи.

Або, як альтернатива, після повернення Донбасу з особливим статусом до складу України – парад суверенітетів і розкол держави. Уламки Москва підбере пізніше на своїх умовах. Так бачать Мінські домовленості в Росії. Звісно,  що Київ добре розуміє всі ці плани і категорично не згоден із їхньою реалізацією.

Позиція представників Євросоюзу простіша, як і їхні бажання.

Вони прагнуть припинити найбільший за останні півстоліття збройний конфлікт в Європі. Бо він шкодить бізнесу, розпалює загальну атмосферу і взагалі піддає сумніву ефективність наднаціональних бюрократичних інститутів. Їм потрібен мир. Формальний. За всяку ціну, але чужий кошт.

Якщо для цього потрібно закласти міну уповільненої дії під український суверенітет – немає проблем. Аби зараз вирішити проблему, а потім хоч потоп. Але і вийти за певні рамки парламентарії з Німеччини і Франції не можуть – бюрократія та політична риторика мають свої недоліки.

Що ми маємо в результаті, цілком очевидно. Справді, в нас класична ситуація з лебедем, раком і щукою. Україна категорично не згодна з поверненням Донбасу як російського анклаву і фінансового зашморгу на своїй шиї. І готова зачекати, доки загальна ситуація зміниться. Росія хоче якнайшвидше повернути Донбас до України як троянського коня і рятувати свою економіку від санкцій. Євросоюз хоче, щоб якимось дивом усі ці проблеми зникли і перестали їх турбувати.

І всі ці побажання записані в Мінських домовленостях, які зрештою стали схожі на листа Дяді Федора батькам, куди свої тези органічно додали Шарик і кіт Матроскін.

Якщо ми обговорюємо формат мінського процесу в термінах кінематографа, то резюме виглядає просто і логічно – місія нездійсненна. Ми в ситуації, коли із трьох сторін переговорів одна хоче жити, друга бажає їй смерті, а третя чекає – коли перші дві прийдуть до спільного знаменника.

Росія не згодна бачити незалежну, успішну і мирну Україну, вона вбачає в цьому великі ризики для власної стабільності. Лишень через те, що програє в порівнянні та російські громадяни порушать резонне питання: «Чому нам не можна жити, як сусіди?» Україна зі свого боку не готова пожертвувати незалежністю заради фобій сусіда. Донбас став розмінною монетою, але забирати цю решту ніхто не хоче.

Євросоюз хоче за звичним сценарієм вирулити з цієї незвичної ситуації. І все це – Мінські домовленості. Очевидно, що цей формат переговорів і ці домовленості себе цілком вичерпали. Із Мінська необхідно йти і верстати мирний план спочатку.

Але поки у США заклопотані виборами, а Німеччина і Франція послаблені, Кремль намагатиметься максимально «узаконити» і запротоколювати свої позиції в Україні.

Отже, на передовій в Донбасі буде спекотно. Просто інших аргументів у Москви вже немає…

Кирило Сазонов