Офіційний Київ всі 25 років своєї незалежності досить мляво реагував на внутрішньополітичну та геополітичну кухню в сусідній країні. В результаті в Молдові за чверть століття сформувалися два цивілізаційно-непримиренні табори – «унірі», що пропагують входження до складу Румунії, і проросійські сили (переважно лівого спрямування), й ті, хто противиться румунському вектору.
Битва Путіна за Арктику – перемога або цілковите фіаскоУкраїни в усіх цих розкладах нема, як і немає проукраїнських сил не лише в самій Молдові, але навіть у Придністровській Народній Республіці, в якій третину населення складають етнічні українці. У Придністров’ї регулярно відбуваються всілякі спекулятивні референдуми «про входження до складу Росії». Але нічого подібного, навіть на експертному рівні, не передбачалося щодо України.
Зрозуміло, чого від Молдови хочуть Москва, Бухарест і Вашингтон. Навіть колективний Брюссель, який вважає за краще відсиджуватися, відмовчуватися і, максимум, «перейматися», давно вже позначив свої позиції в Молдові. Київ виразно цих інтересів як і раніше не сформував, і тепер події там можуть позначитися вже на самій Україні.
Система президентської безвідповідальності
Минулими вихідними перший тур президентських виборів у Молдові був першим подібним марафоном за останні 16 років, в яких могло взяти участь усе населення країни. Раніше президента з великим тріском обирали в місцевому парламенті, тепер же вирішено було знову делегувати право прямого голосу населенню. Однак країна все одно залишається парламентською республікою, в якій провідну роль в ухваленні ключових державних рішень приймає уряд.
Формально за президентом Молдови закріплені здебільшого церемоніальні функції. Однак деякі його повноваження не можна назвати прохідними. Наприклад, він є верховним головнокомандувачем. У нього є право законодавчої ініціативи, а також можливість розпуску парламенту. Інша справа, що, будучи верховним головнокомандувачем, міністра оборони – тобто, людиною, яка реально керує армією – усе одно призначає парламент. І навіть маючи право розпуску парламенту, президент не може розігнати законодавчий орган просто так, без чітко визначених на це причин.
З одного боку, усе це свідчить про те, що посада президента Молдови є суто декоративною. Почасти це так.
Але є й інший бік медалі, за який зараз зовнішні гравці ведуть активну боротьбу. Сама по собі політична система Молдови неефективна і давно вже втомила значну частину населення. Це означає, що при грамотній інформаційній пропаганді обраний президент, який має до того ж легітимну підтримку мінімум 50% населення країни, здатний «гнути свою лінію», перебуваючи до всього в комфортній зоні безвідповідальності. Президент, який ні на що не впливає, може дозволити бути таким собі «мудрим піар-філософом», активно впливати на умонастрої. За цю важливу функцію зараз триває запекла боротьба в сусідній країні.
Жовті пов’язки проти червоних шахістів
До другого туру президентських виборів вийшли двоє непримиренних кандидатів: соціаліст Ігор Додон (зібрав 48% голосів) і міністр освіти Майя Санду (38%).
Декілька слів про кандидатів. Ігор Додон – людина, що стоїть на відверто проросійських позиціях. Один із його передвиборчих планів – об’єднання Молдови і Придністров’я на основі федеративної угоди, що, власне, є давньою пропозицією Москви. Рік тому Додон заявив, що Крим «за фактом належить Росії», що також характеризує, якого колегу-президента з ймовірністю в 99% Київ отримає вже 13 листопада.
Майя Санду – це вже креатура Вашингтона. Закінчила Гарвард, донедавна працювала радником Світового банку у Вашингтоні, а вже звідти прямо була призначена на посаду міністра освіти в Молдову. Вона активна прихильниця об’єднання Молдови з Румунією, хоча під час виборчої кампанії заявила про «об’єктивні труднощі такого процесу».
Виходячи з риторики і концептуальних поглядів Додона і Санду очевидно, що 13 листопада нічого не закінчиться, а лишень почнеться. Додон, посівши президентське крісло, намагатиметься призначити перевибори «неправильного» на його думку парламенту. Той, зі свого боку, як один із контрзахисних заходів може призначити Санду прем’єр-міністром країни (це як раз лобіюють Вашингтон і Бухарест). Підсумком всіх цих рухів тіла може бути чергова «кольорова революція» в Молдові, до того ж і колір для неї вже підібрано – Майя Санду закликає всіх своїх прихильників носити жовті стрічки/шарфики/пов’язки.
Пошук українських інтересів
Одним із базових завдань Додона на посаді президента буде продавлювання ідеї об’єднання із Придністров’ям на умовах федералізації, а також збереження позаблокового статусу країни. До того ж питання російського військового контингенту на території ПНР залишається за дужками, що робить позиції проамериканських сил в Молдові хиткішими. Але найголовніше, що, у разі формального об’єднання Молдови і Придністров’я, у країні відбудеться очевидна перевага на користь проросійських сил. І вже в майбутньому така федеративна Молдова опиниться під впливом Москви, що звичайно, не влаштовує ні Бухарест, ні Вашингтон.
Характерно, що українських інтересів не спостерігається за жодного розвитку ситуації. Федеративний союз Кишинева з Тирасполем означатиме посилення Москви, чого б Києву, враховуючи неспокійну Одеську область, точно не хотілося.
З іншого боку, варіант поглинання Румунією Молдови – а саме таку позицію зараз просуває колективний Захід – Україна теж, м’яко кажучи, не вигідний. Бо надалі румунські апетити зростатимуть до одеської Бессарабії, Буковини та іншої «дріб’язку», на кшталт острова Зміїний. Сусідня Росія якраз заклала загальносвітовий тренд на тему «хто кому і що винен».
І хоча відразу ж після першого туру до Києва на консультації було відкликано посла України в Молдові, навряд чи щось принципове в українсько-молдавських відносинах невдовзі зміниться. У Києві за підсумками президентських виборів буде заява, наприклад, що «Україна стоїть на принципах територіальної цілісності» і таке подібне, а також «плідно працюватимемо на зміцнення українсько-молдавських відносин із будь-яким всенародно обраним» тощо. Але жодної конкретики, жодної позиції, жодних предметно позначених інтересів України в Молдові Київ так і не озвучить. Ось лише коли в тебе немає інтересу до сусідів, сусіди обов’язково позначать інтерес до тебе.
Ігор Лесів
