Про що мріє Путін

Імперські комплекси частенько підводили російські панівні кола, бо були частиною страждань через перманентну економічну і технічну відсталість. Уявивши себе “жандармом Європи”, російський цар Микола I вирішив відтяти деякий шматок турецької території та вийти в дельту Дунаю. Як каже німецьке прислів’я, der Wunsch ist der Vater des Gedankens – бажання – батько думки. Слабка Османська імперія уявлялася легкою здобиччю. Однак Європа в особі Англії і Франції вирішила дати відсіч зарозумілому російському монарху. Так Росія втягнулася у Кримську війну, яку ганебно програла. Результатом була міжнародна ізоляція, з якої вдалося вийти лише через 15-20 років.

Головною причиною поразки була невідповідність амбіцій панівного класу і реальних можливостей відсталої в усіх розуміннях держави. Усвідомлення цього факту настільки важко дається російським елітам, що ми в нових умовах бачимо повторення пройденого. На жаль, як сказав англійський письменник Олдос Хакслі, те, що люди не вчаться на помилках історії, – найголовніший урок історії.

Туга за базами

СРСР вважав себе великою морською державою. Будувалися бойові кораблі, підводні човни і морська авіація. Для далеких походів до дружніх, а фактично – куплених країн влаштовувалися військово-морські бази, щоб «звідти загрожувати пихатому сусідові».

Так радянський флот отримав бази у в’єтнамській Камрані, єгипетській Олександрії, також військово-повітряну базу в Сіді-Баррані, станцію прослуховування на Кубі, пункти постачання в Анголі, не кажучи вже про дружні візити до Югославії та інших соціалістичних й не дуже соціалістичних країн.

Потім все це кануло в лету. Не лише тому, що зовні протистояння зі США зійшло нанівець, а переважно – через відсутність необхідності. Так, В’єтнам почав потихеньку налагоджувати зв’язки зі США і база в Камрані цьому дуже заважала.

Югославія взагалі розпалася, а відносно дружня Сербія втратила вихід до моря. Хорватія, Словенія і Чорногорія, а також Болгарія і Румунія дружно кинулися до НАТО. Тож про які бази взагалі може йтися. Загалом – ні грошей, ні баз.

Однак відсутність об’єктивних передумов не лише не зменшує імперську тугу, у російському разі – ще більше її розпалює. Виявляється, що бази в сирійському Тартусі московським адміралам і генералам уже замало. Їх зрозуміти можна, не про таку базу мріялося.

Ось зібрали з усіх флотів з’єднання для східної частини Середземного моря, а заправлятися водою і паливом доводиться на Кіпрі, на очах у натовців. Як же тут налякаєш пихатого сусіда? До того ж американський шостий флот має авіаносців ушестеро більше, ніж у всьому російському флоті від Мурманська до Владивостока. Зокрема, і єдиний авіаносний крейсер «Адмірал Кузнєцов» не може змагатися зі справжніми авіаносцями з технічних причин.

Проте бази мати дуже хочеться. Депутатам Державної думи заступник міністра оборони Микола Панков сказав, що вони «це питання вирішують» і перерахував країни, з якими тривають такі діалоги: Ангола, Аргентина, В’єтнам, Венесуела, Єгипет, Куба, Нікарагуа, Сінгапур і Сейшельські острови.

З огляду на довжину списку, його слід розбити на групи.

По-перше. Аргентина, Венесуела, Нікарагуа, Куба. У принципі, з лівими урядами останніх трьох можна було б домовитися, але не виходить. Нинішній президент Венесуели Мадуро перебуває під жорстким тиском опозиції. Про те, що в нього настільки хитке становище, говорить факт спроб почати хоч якісь перемовини з Вашингтоном. Мадуро зараз не до російських баз.

Режим у Нікарагуа перебував на фінансовому забезпеченні Венесуели, але тепер це джерело вичерпалося і там також за прикладом кубинських товаришів замислюються про відхід від шаленого антиамериканізму. Усе повторюється як у Венесуелі.

Щодо Аргентини, то вона у списку через непорозуміння. Правий президент Маурісіо Макрі займається вибудовуванням тісніших відносин зі США і російські бази йому очевидно ні до чого.

Приблизно така сама ситуація з Кубою. Психологічно Рауль Кастро і погодився на нову російську базу. Однак ситуацію обтяжують дві обставини. Занадто сильна образа на Москву, яка демонстративно відмовилася від своїх баз на Кубі саме тоді, коли Гавана так потребувала московської орендної плати за них. Та й несвоєчасно це якось. Революційний порив пішов в історію і тепер США виглядають значно привабливіше в розумінні фінансових і економічних можливостей, ніж Росія. Так що про бази йтися не може.

По-друге. Ангола, В’єтнам, Єгипет, Сінгапур. Про останній не варто говорити із причин аналогічних аргентинським. Додамо ще й китайський разом із американським факторами. І Пекін, і Вашингтон навряд чи, нехай кожен зі своїх причин, зрадіють перспективі виникнення російської бази в такому стратегічно важливому пункті. Та й вільного місця на місті-острові немає.

В’єтнам дотримується позаблокового статусу і тому Камрань відкрита для заходу кораблів будь-яких країн, чим активно користуються американці. Можуть заходити і російські судна, але Ханой вже категорично заявив, що іноземних баз на території країни не буде.

Ангола, можливо, і погодилася на базу, але тут виникають інші проблеми з міцністю режиму.

Швидше за все в Москві, найбільш здатний вирішити позитивно питання з базами – Єгипет.

Маневри на кордоні й у столицях

Як повідомили в Департаменті інформації та масових комунікацій російського Міністерства оборони наприкінці жовтня в Єгипті відбудуться спільні російсько-єгипетські навчання «Захисники дружби-2016». Передбачається участь до 500 військовослужбовців від кожної країни, 15 літаків і гелікоптерів із висадкою повітряного десанту до 100 парашутистів від двох країн. Управління навчанням відбуватиметься зі спільного командного центру, розташованого на військовій базі Ель-Хамам. Технічний масштаб навчання не відповідає пропагандистському. Останній значно більший.

Як пишуть російські ЗМІ, тривають перемовини про відновлення єгипетських військових об’єктів на узбережжі Середземного моря поблизу Сіді-Баррані. Цей населений пункт, з кількістю жителів близько 5 тисяч осіб цікавий тим, що розташований біля 90 кілометрів від лівійського прикордонного міста Мусаїд. У Москві все частіше дають зрозуміти, що Лівія в перспективі може стати зоною особливих інтересів Росії. У цьому разі інтерес до ймовірних єгипетських баз цілком зрозумілий.

Є ще одна обставина, про яку в Москві відкрито не говорять, але мають на думці. База в сирійському Тартусі не може бути такою сповна з технічних і гідрологічних причин. Для перетворення її на повноцінну туди потрібно вкласти чималі фінансові кошти та інші ресурси. Однак політична ситуація в Сирії хитка і наскільки довго в російських руках буде ця база не відомо. Сьогодні Асад є і він один Росії, а завтра або його скинуть, або він перекинеться до когось, і тоді бувай військово-морська база в Тартусі і військово-повітряна в Хмейміме на додачу.

З цієї точки зору слід шукати стійкішу державу, якою Москва вважає Єгипет. До того ж у минулому в цій країні були радянські бази, і Москва за них сплачувала щедру орендну плату та ще постачала велику кількість зброї. Усе скінчилося відразу, коли президент Анвар Садат вирішив піти на мир з Ізраїлем і поліпшити відносини зі США. Радянські бази виявилися зайвими за такого політичного розкладу, і їх Москві довелося швидко згорнути з великими матеріальними втратами.

Тут ми маємо ситуацію, коли військові маневри є частиною складної гри у трикутнику Каїр – Москва – Ер-Ріад. Очевидно підігруючи Москві єгипетський представник проголосував у Раді Безпеки ООН за російський проект резолюції, чим викликав неприховане роздратування Саудівської Аравії. Посол королівства в ООН зазначив, що неарабські країни виявилися ближче до «арабського консенсусу» щодо Сирії, ніж Єгипет. Відіграючи назад, Єгипет підтримав французьку резолюцію, яку Росія ветувала.

Удаючись до пасів у бік Москви, Каїр підштовхує Ер-Ріад до надання більшої фінансової допомоги, від якої Єгипет так залежить. Однак це гра довго тривати не може і так чи інакше доведеться обирати. Очевидно, Каїр це вже зробив.

Прес-секретар президента Єгипту Алаа Юсеф, спростував повідомлення про розміщення російських військових об’єктів на єгипетській території, зокрема – авіабази в місті Сіді-Баррані на захід від Александрії. Він наголосив, що керівництво країни не допустить створення іноземних військових баз в Єгипті.

Так луснула чергова інформаційна мильна бульбашка, котра настільки надувається російською пропагандою.

У сухому залишку

Англійське прислів’я радить cut your coat according to your cloth – шити пальто, виходячи з наявності тканини. Чомусь цим віковим досвідом у Москві постійно нехтують.

США витрачають на утримання своїх закордонних баз – до третини військового бюджету. Зі зрозумілих причин справа ця не лише трудомістка, але і вельми дорога. Маючи військовий бюджет у 10-12 разів менше американського і вимушена його все-таки скорочувати Росія мала намір хоч десь і хоч якусь базочку, але влаштувати. Так хочеться навіть у такій дрібниці відчути себе світовою державою. До того ж кораблів для таких баз замало, а авіаносний крейсер «Адмірал Кузнєцов» у похід може йти лише в супроводі буксирів. Раптом він знерухомиться, як це з ним сталося кілька років тому біля берегів Франції. Так хоч відбуксують до потрібного місця.

Швидше за все, усі ці войовничі танці навколо баз покликані були вирішити два завдання.

По-перше. Внутрішній аудиторії показати, що Росія стала такою сильною, що їй своєї величезною території не вистачає і терміново необхідно кудись прилаштуватися. Були в нас бази і всі нас поважали, тепер настав час знову їх влаштувати, щоб знову почали поважати.

Це було б дещо смішно, але так працює російська пропаганда і вся ця історія з базами покликана зміцнити у підвідомчого населення відчуття величі країни.

Як показали останні вибори до Державної думи, шовіністичний чад від «кримнаш» поступово розсіюється. Людей значно більше цікавлять складності життя кожного дня. Щоб якось пожвавити дещо змарнілі імперські комплекси, балачки про іноземні базі цілком підходять.

По-друге. Сирійська авантюра серйозно зіпсувала відносини із Заходом. Утворився дипломатичний глухий кут, бо ні Москва, ні Вашингтон із Брюсселем, Берліном і, що особливо прикро, із Парижем йти на компроміси не хочуть. За кремлівським уявленням вийти з цього замкнутого кола можна лишень черговим підвищенням градуса протистояння. Для цього і задумано пропагандистську історію з базами, перш за все, щодо Сіді-Баррані.

Свого часу Сталін хотів отримати бази в Лівії, але не склалося. Тепер Москва відчуває твердість Заходу, натякаючи на можливість втручання у східну частину Лівії подібно Сирії.

Уся ця діяльність має цілком очевидні обмеження. Перш за все, тимчасові. До американських виборів залишається менш як місяця, потім деякий час піде на формування нової адміністрацією своєї зовнішньої політики. Навесні наступного року ситуація може суттєво змінитися. Нові господарі в Білому домі можуть виявитися твердішими в конфронтації і тоді так чи інакше доведеться домовлятися. Блеф про бази може відіграти в цьому допоміжну роль.

І останнє, але найважливіше. Немає в Росії грошей на дорогі військові бази далеко від меж батьківщини. Нема, окрім того, і відповідної транспортної та логістичної інфраструктури. Так що далі Тартус ніяк. Усе інше блеф низької проби.

Юрій Райхель