Італійський референдум та австрійські вибори – видох після Brexit

Напевно, за англійською приказкою, що a burnt child dreads the fire — дитина, яка обпікалася, вогню боїться. Звичайно, будь-яке розхитування ситуації в такій країні, як Італія, неминуче позначається на інших. І це не дивно.

Країна на Апеннінах має третю економіку в ЄС, а проблеми її банківського сектора здатні значно впливати на всю Європу від Атлантичного океану до Вісли і нижньої течії Дунаю.

Конституційні пропозиції

Італія має одну з найскладніших систем державного устрою. Автори конституції 1947 року намагалися знайти серйозні запобіжники після тривалих років тоталітарного панування. Саме тому обидві палати італійського парламенту, нижня палата депутатів і верхня — сенат, мають рівні права і будь-які законопроекти повинні проходити через них. Усе це ускладнює процедуру і збільшує час ухвалення законів.

Кожна палата може винести вотум недовіри уряду, що робить виконавчу владу надто нестабільною. Після закінчення Другої світової війни рідкісний уряд працював 18 місяців.

Палата депутатів містить 630 людей, сенат — 315. Усього 945 парламентаріїв. Водночас у США конгрес має 535 членів, 435 — палата представників і 100 сенат.

За пропозицією прем’єр-міністра Маттео Ренці основною повинна стати нижня палата, а сенат матиме лише деякі законодавчі повноваження. При цьому кількість сенаторів має зменшитися до 100.

Ще одна проблема — велика самостійність регіонів. Італія — унітарна країна, але в дійсності права регіонів перевершують аналогічні в федеративних державах. Так склалося, що там немає чіткого поділу повноважень центру і областей.

Часто регіональні влади пишуть закони, які значно відрізняються від ухвалених у Римі. Утворювані розбіжності відлякують інвесторів й іноземні вкладення — одні з найнижчих в Європі. Запропонована Ренці реформа покликана була розмежувати відповідальність центру та регіонів.

У принципі, усі згодні з тим, що потрібні кардинальні конституційні зміни. Але далі починаються розбіжності.

Противники пропозицій прем’єра вважають, що станеться узурпація влади або її перекіс у бік влади виконавчої. Але навряд чи це так. Швидше за цим стоїть небажання щодо багатих і розвинених північних регіонів поступитися своїми повноваженнями і фінансовими ресурсами. Очевидно, що в разі схвалення реформи деяка їхня частина пішла б на користь Риму. Але кому хочеться втрачати нажите непосильною працею? До того ж італійська корупція залишається відносно великою за європейськими мірками і переважно гніздиться саме в регіонах.

Другий фактор протидії — це бажання звалити нинішній уряд Ренці і провести дострокові парламентські вибори. Популісти і євроскептики чомусь вважають, що вони доб’ються на них успіху. І як показують події, їм є куди поспішати.

У період кампанії із проведення референдуму, економічні питання не посідали великого місця. Однак вони обов’язково вийдуть на перший план у разі дострокових або навіть звичайних парламентських виборів.

У банківському секторі дійсно великі проблеми. Лишень у одного банку Monte dei Paschi di Siena — найстарішого у світі, який засновано в 1472 році ,— приблизно на 47 млрд євро прострочених кредитів, на що змушений звертати увагу Європейський центральний банк. Сума так званих проблемних кредитів за всіма італійським банкам досягає 360 млрд євро, із них 200 млрд євро безповоротно поганих кредитів, а державний борг становить 140% від ВВП.

Водночас банківські проблеми Італії не такі, як були у Греції. Навіть якщо знадобиться екстрена фінансова допомога, то приблизно 20-30 млрд євро буде достатньо, щоб не виникла паніка. Такі кошти в Європі знайти можна.

Є ще один фактор, загалом такий, що пом’якшує фінансові проблеми. У третьому кварталі ВВП Італії збільшився на 0,3%, у другому кварталі збільшення становило 0,1%. Як повідомляє Istat, рівень безробіття знизився в жовтні до 11,6%, хоча останні два роки він не опускався нижче 13,1%.

Якщо економіка ростиме, то в популістів і євроскептиків зменшиться підтримка. Це змушує їх наполягати на дострокових парламентських виборах. Вони розуміють, що час працює не на них.

Чому проти?

Чому ж більшість проголосувала проти вже перезрілих реформ? Тут цілий комплекс причин.

Якщо в інших країнах Європи проблеми мігрантів дещо втратили гостроту, то в Італії проблема дуже відчувається. Країна приймає мігрантів і через її територію вони намагаються досягти заможніших північних держав. Не у всіх виходить і вони на якийсь час осідають в Італії. Зрозуміло, що це багатьом не подобається. І в цьому звинувачують уряд Ренці. Так що на референдумі був варіант протестного голосування.

Цей фактор посилився, бо результати референдуму пов’язують із політичною долею прем’єра. Він пішов на, свого роду, шантаж. Якщо пропозиції на референдумі не схвалили, то він йде у відставку. На думку багатьох, визнав це і сам Ренці, він дещо перестарався, але, як сказав Горацій, «сказане слово не може повернутися». Тепер Ренці подає у відставку.

Крім того, складності з мігрантами знову посилили регіоналізм північних регіонів, які не хочуть ділитися не лише з Римом, але і з іншими областями. І на все це накладається євроскептицизм і популізм руху «П’ять зірок», яке очолює комік Беппе Грілло. Перемога на виборах мера Рима вдихнула в рух нові сили, і воно намагається своїм протистоянням реформі політичної системи країни отримати додаткову підтримку.

При цьому приблизно третина виборців має досить туманне уявлення про суть пропонованих реформ. Вони або не пішли голосувати, або піддалися шаленому популізму. Проте майбутнє в популістів і євроскептиків не лише в Італії, але взагалі в Європі дуже туманне. Хвиля, піднята британським Brexit, очевидно йде на спад. І голосування в сусідній Австрії тому підтвердження.

Прихильник Європи

У чомусь президентські вибори в Австрії були знаменними. У цій країні вже давно наростали євроскептичні настрої, посилювалися націоналістичні партії.

Виборча кампанія виявилася затяжною. У першому турі 24 квітня кандидат від ультраправої Австрійської партії свободи (АПС) Норберт Хофер отримав 36,4% голосів проти 20,38% у його опонента лідера Австрійської партії зелених Олександра ван дер Беллена — прихильника єдиної Європи. Однак у другому турі 22 травня картина суттєво змінилася. У Хофера було 49,7%, а у лідера «зелених» — 50,3%. Хоча перший і визнав поразку, але АПС оскаржила результати голосування в суді з посиланням на неправдивість результатів голосування поштою.

Верховний суд 1 липня ухвалив безпрецедентне рішення, задовольнивши позов АПС, і постановив провести повторне голосування. Що і відбулося 4 грудня.

Цікаво, що опитування напередодні виборів показали, що виборці віддають перевагу Хофера. Останній позиціював себе як австрійський Дональд Трамп — йде у владу представник нового покоління політиків, на відміну від традиційних партій і їхніх лідерів.

Ймовірно, що відносно молодий Хофер в цьому трохи перестарався. Якось в Європі, як і у США, до Трампа вельми неоднозначне ставлення. Розмахувати своєю прихильністю до його курсу, який поки не дуже вибудований, виявилося необачним. Що і показали результати. Беллен отримав за попередніми даними 53,6% голосів, Хофер — 46,4%. Різниця така, що позови подавати не доводиться.

Холодний душ

Голосування в Австрії стало ударом по європейських євроскептиках і ультраправих. Характерно, що в Шотландії прихильники відділення від Англії почали збір коштів на проведення чергового референдуму, але це все більше перетворюється на чергову піар-акцію. Кількість прихильників відділення неухильно падає. У таких умовах проводити подібне голосування просто не має сенсу. Не додадуть звістки з Відня і оптимізму французьким прихильникам Марін Ле Пен.

Австрія є парламентською республікою, і президент має там дуже обмежені повноваження. Проте ван дер Беллена підтримували всі, так звані, системні партії. Його поразка спровокувала б сильний деморалізаційний уплив на прихильників єдності Європи. Тепер практично для всіх ультраправих наступають важкі часи.

На тлі австрійських виборів померкло значення італійського референдуму. Якщо відволіктися від гучних заяв, то в Італії не все так страшно.

Ренці довелося подати у відставку, але в його Демократичної партії значна кількість мандатів у парламенті. Тут можливі такі варіанти.

Перший варіант — президент Маттарелла може доручити йому сформувати новий уряд. Хоча опозиція виступала проти реформ конституції, проте частина її може проголосувати за вотум довіри новому уряду.

Другий варіант — Ренці все-таки йде і відмовляється формувати новий кабінет. Тоді президент може доручити це комусь із близького оточення колишнього прем’єра. Тоді ситуація піде за першим варіантом, але за іншого прізвища голови уряду. У кожному з цих випадків дострокових виборів не буде, і вони відбудуться в 2018 році.

Третій варіант — дострокові вибори, в яких дуже зацікавлений ​​рух «П’ять зірок», але інші опозиціонери не надто. Поки цей варіант найменш імовірний.

В італійського референдуму і австрійських виборів є і ще один, що програв — Москва. Там дуже сподівалися на перемогу Хофера і на подальше послаблення європейської єдності.

В євроскептиках і ультраправих популістах Європи у Кремлі бачать ситуативних союзників проти санкцій політики ЄС щодо Росії. Хофер в інтерв’ю австрійській газеті Die Presse назвав передання Криму Україні в 1954 році «великою помилкою». Політик зазначив, що повернення півострова до складу Росії відбулося з порушенням міжнародного права, але, на його думку, Захід повинен виявити «прагматизм» щодо санкцій проти Росії. Тож не дивно, що в Москві очікували після перемоги Хофера зміни позиції Австрії та інших європейських країн з урахуванням її ролі в Євросоюзі.

Ситуація в Європі розвивається різноспрямовано. Поки ультраправі і консерватори на підйомі, але дуже схоже, що пік пройдено. Наслідки британського Brexit виявилися не настільки руйнівними, і Лондон хоче піти так, щоб залишитися.

У Франції відбувається консолідація правого центру, який все більше перехоплює ініціативу в ультранаціоналістів. Та й призначення в адміністрацію Трампа виглядають зовсім не такими, як випливало з його передвиборчої риторики.

Безсумнівно, Італія підкинула проблем Євросоюзу, але він вирішував і не такі. Так що євроскептикам, а з ними і Кремлю, радіти зарано.

Юрій Райхель