Росія в пошуках лівійського причалу

Свого часу в Англії добре засвоїли цю істину, що дозволяло Лондону  так чи інакше утримувати владу на арабських заморських територіях. Проте наприкінці 1960-х рр. Англія пішла з тієї частини, що «на схід від Суеца».

Цим намагався скористатися Радянський Союз. Після того як президент Єгипту Анвар Садат вислав із країни численних радянських радників, Москва спиралася на сирійський режим Хафеза Асада, батька нинішнього президента Башара. Намагалися дружити і з лівійським лідером Муамаром Каддафі, посилаючи йому зброю і радників. Особливо нічого з цього не вийшло, але бажання в будь-який спосіб закріпитися в Середземному морі залишилося як нагадування про колишню, хоч і уявну, радянську велич.

Іранська підніжка

Не виходить у Москви ґрунтовно закріпитися в Сирії. Начебто й домовилися з Анкарою і Тегераном про поділ сфер впливу, навіть виникла надія на можливе зменшення необхідного військового контингенту, як з Ірану прийшли вкрай неприємні новини.

Відтерміновані переговори з сирійського врегулювання в столиці Казахстану Астані відбулись 23 січня. Буквально напередодні міністр закордонних справ Ірану Джавад Зариф виступив проти участі в них представників США.

«Ми їх не запрошували, ми проти їхньої присутності», – заявив він.

Характерно, що розширення складу учасників через залучення американців і саудитів лобіювала саме Москва. Про це вона домовилася з Анкарою, хоча там на таку пропозицію погодилися без захвату. Позицію Тегерана також роз’яснив президент Хасан Роухані.

«Деякі країни не беруть участі в переговорах і відіграють деструктивну роль, – сказав він. – Вони підтримують терористів».

Не називаючи Саудівську Аравію і США, іранський президент позначив щодо них жорстку позицію – вони не можуть бути учасниками переговорів про сирійське врегулювання.

Звідси випливають очевидні висновки. По-перше, трикутник Москва—Анкара—Тегеран виявився зовсім не такою жорсткою фігурою, як випливає геометричних властивостей. Є всі ознаки глибокої тріщини, через яку він цілком може перетворитися на вісь Москва—Анкара, яка буде не надто міцнішою.

По-друге. Цілком очевидно, що без провідних світових і регіональних гравців у особі Вашингтона і Ер-Ріада, як мінімум, жодне сирійське врегулювання неможливе в принципі.

По-третє. Іранський демарш не таке вже й нове явище. Згадаймо історію з можливою базою російської авіації на аеродромі Хамадан. З неї навіть тричі вилітали російські літаки для бомбардування цілей у Сирії, російські політики і прокремлівські експерти захлиналися від захвату – і раптом усе розвалилося. Міністр оборони Ірану Хосейн Дехган заборонив використання російською авіацією аеродрому в Хамадані, звинувативши Москву в бажанні «показати себе наддержавою» і «позерстві». Тоді скандал начебто зам’яли, але тінь на відносини все таки кинуто. І ось не минуло й півроку, як знову Тегеран викидає коники.

По-четверте. Участь США за російською моделлю в переговорах щодо сирійського врегулювання мала допомогти Москві налагодити діалог із новою американською адміністрацією ось таким широким дипломатичним жестом. Дивно інше. Невже в Білокам’яній забули, що в Ірані розгортається президентська кампанія? Президенту Роухані належить відбиватися від консерваторів, які звинувачують його в м’якості до США. Як же він може погодитись на участь Вашингтона в сирійських переговорах?

По-п’яте. Вже очевидно, що Ірану вигідно, щоб сирійський конфлікт тривав якомога довше, а це прямо суперечить інтересам Росії. Москва достатньо своєї присутності на базах у Хмеймімі й Тартусі та Асада при владі на певний час. Тим самим вона зменшить свою участь там до необхідного мінімуму.

По-шосте. Складності з Іраном позначаться на переговорах про статус Каспійського моря, в яких дуже зацікавлена Москва. Поки зблизити позиції в цьому питанні ніяк не вдається, що теж для Кремля недешево.

Тепер, схоже, такі плани повною мірою реалізувати не вийде. Доводиться робити далекосяжні висновки.

У вирі спільного протистояння

На перший погляд, складний вузол навколо переговорів щодо Сирії не стосується російських потуг у Лівії. Однак усе це тісно пов’язано.

Стратегічне значення Сирії для Росії очевидно, але Лівія в цьому не менш важлива. Ще в період Другої світової війни і під час переговорів у Потсдамі Сталін намагався виторгувати у союзників можливість участі в розділенні Лівії, яка була до цього італійською колонією. Найбільше радянського диктатора цікавила східна частина країни. Зокрема, порти Тобрук і Бенгазі. Про нафту в Лівії тоді ще знали дуже мало, але її узбережжя привертало пильну увагу.

Сирійські проблеми і неможливість досягти там стабілізації, навіть за умови поділу країни, змушують Кремль шукати якийсь запасний варіант. Зокрема, де можна обійтися без таких самовільних попутників, як Іран і Туреччина.

Хаотична ситуація в Лівії дуже влаштовує Москву. Стан bellum omnium contra omnes — війни всіх проти всіх – дозволяє спробувати успішніше половити рибку в каламутній воді лівійської міжусобиці. Зокрема, закріпитися на якійсь частині її території.

Іще один фактор, що вабить Москву до лівійських берегів. Втручання в Сирії не вивело Кремль на провідну роль у світовій політиці. Захід не має наміру розмовляти на рівних, тим паче за порядком денним Путіна. Більш того, всі розуміють, що за обмежених можливостей Росія не захоче глибоко втручатися в сирійський конфлікт, а її силова позиція має очевидні дипломатичні вади.

У таких умовах московським яструбам як повітря необхідний новий об’єкт для втручання, щоб все таки змусити Захід, США передовсім, вести переговори на рівних. Навіть якщо не вийде серйозно влаштуватися в Лівії, то треба все таки зробити відповідні військово-дипломатичні жести та якось підсилити позиції.

Східна частина Лівії під владою угруповання, яке очолює фельдмаршал Халіфа Белкасим Хафтар. Він командує Національною армією Лівії (NLA), виступає проти ісламістів, за світський характер держави, має підтримку Єгипту та Об’єднаних Арабських Еміратів. Захід же, зокрема й ООН, визнають законним уряд у Тріполі, очолюваний Фаїзом Сараджем. Нещодавно ісламістів ІД вибили підрозділи міліції Місрати з Сирта. Стратегічно це важливо, але лише посилює позиції міліціонерів, які відкрито ведуть війну з Хафтаром.

У нього є якась авіація. Кілька старих радянських літаків йому передав Єгипет. На початку січня з їхньою допомогою фельдмаршалу вдалося потіснити ісламістів. Бомбардували позиції «Бригади захисту Бенгазі», пов’язаної з «Аль-Каїдою». Також авіація NLA завдала удару по аеродрому в Джуфре. Останній наліт має для Хафтара важливе значення, оскільки демонструє південним народам його військові й технічні можливості. Схоже, цей факт не залишився без наслідків. Південці дали зрозуміти, що не проти переговорів про співпрацю. Відзначимо, що зазнаимо частина лівійських родовищ нафти саме в центрі і на півдні країни. Нафтовий фактор у лівійському протистоянні відіграє визначальну роль.

На тлі цих подій Росія дала важливий сигнал свого ставлення до Хафтара.

Принадна Лівія

Російське корабельне угруповання, що йде зі східної частини Середземного моря на чолі з важким авіаносним крейсером «Адмірал Кузнєцов», ненадовго зупинилося біля берегів східної Лівії — Кіренаїки. Формально – у міжнародних водах.

Повітряний простір над портом Тобрук закрили, і фельдмаршал Хафтар відвідав авіаносний крейсер. Як повідомило російське Міністерство оборони, «після невеличкої екскурсії  кораблем відбулася відеоконференція маршала Хафтара з міністром оборони РФ Сергієм Шойгу, під час якої обговорювали актуальні питання боротьби з міжнародними терористичними угрупованнями на Близькому Сході».

Минулого року Хафтар відвідував Москву двічі. У червні він зустрічався з міністром оборони Сергієм Шойгу і секретарем Ради безпеки Миколою Патрушевим. Наприкінці листопада він провів переговори з міністром закордонних справ Сергієм Лавровим, спеціальним представником президента Росії з Близького Сходу і країнами Африки й заступником міністра закордонних справ Михайлом Богдановим, а також з високопоставленими представниками міністерства оборони.

Основна мета Хафтара – отримати від Москви зброю і радників до своєї армії. Кремль і хотів би, але заважає ембарго ООН, за яке свого часу голосував російський представник. Відкрито зважитись на його порушення Кремль не хоче. Якщо він почне поставляти зброю Хафтару, то у відповідь Захід озброюватиме угруповання, що протистоять йому. Почнеться гонка озброєнь в Лівії, і війна там буде до останнього лівійця. В таких умовах шанси Хафтара на перемогу значно зменшаться. Та й нової конфронтації з Заходом, як із США, так і з Європою, Кремль не хоче. З огляду на те, що в питанні Лівії особливо зацікавлена Італія. Вона єдина з західних країн відновила діяльність свого посольства в Тріполі. Заводитися з Римом Москві зовсім не з руки. Проте Росія намагається підтримувати фельдмаршала символічно і морально, з прицілом на майбутнє.

Вважається, що за належної підтримки Хафтар, який посилюється, може нарешті перемогти ісламістів і відновити єдність країни.

У Білокам’яній вважають можливим закріпитися в Лівії з огляду на свою допомогу. Навряд чи за допомогою якихось баз типу сирійських, але постачанням зброї і багатьох радників. Не останню роль відіграють й економічні інтереси. Росія хотіла б отримати багатомільярдні контракти не лише на видобуток нафти і газу, а й на будівництво залізних і шосейних доріг. Із Каддафі такі угоди підписали, але їхня реалізація з відомих причин провалилася.

Лівійський порядок денний дозволить, як вважають у Москві, отримати ще одну тему для переговорів із Трампом. Коли був кандидатом, він неодноразово доволі сильно висловлювався про ісламістів та терористів із ІД. Спробують зацікавити американців російською допомогою Хафтару, тим самим, завдати серйозного удару по ісламістах.

Начебто у Кремля є підстави ставити на фельдмаршала. Адже свого часу він навчався в Москві, навіть може розмовляти російською без перекладача. Проблема в тому, що він, будучи в опозиції до Каддафі, жив у США і, за чутками, мав зв’язки з ЦРУ,   взаємодіяв із лівійськими опозиційними групами. Звідси випливає, що ймовірність його руху в тому чи іншому напрямку однакова. Поки Єгипет не в дуже хороших відносинах із Саудівською Аравією і підтримує Туреччину в Сирії, Хафтар їздить з проханнями до Москви. Все може змінитися в один момент, і йому не важко повернутися в протилежний бік.

І ще один важливий фактор — вік фельдмаршала. Йому 73 роки, і хоча він, як кажуть, в доброму здоров’ї, обмеження об’єктивного характеру очевидні. Затягування лівійської кризи невигідне і йому, і Каїру, і Москві. Проте швидкого рішення не очікується.

Лівійська партія Москви лише починає розгортатися. Піти на пряме військове втручання за сирійським зразком вона не може. З багатьох причин, як дипломатичного, так і економічного характеру. Російських баз у Лівії найближчим часом не буде, але гарячкова московська дипломатична і пропагандистська діяльність у цій країні забезпечена.

При цьому є всі підстави вважати, що навряд чи у Москви вийде отримати планований прибуток із втручання в Лівії. Її активність там можлива до певної межі. Адже куратори Хафтара у Єгипті й Об’єднаних Арабських Еміратах уважно стежать за тим, щоб Москва не перетнула відомих кордонів. Їхня думка для фельдмаршала буде визначальною.

Юрій Райхель