Як Росія, Іран і Туреччина змовились по Сирії «на трьох»

Туреччина також усе частіше втрачає і на фронті, і в тилу. Операція «Щит Євфрату», що має на меті вторгнення турецьких військ на північ Сирії, розпочалася 24 серпня 2016 року і спочатку розвивалася цілком успішно. Однак надалі турецькі війська і загони протурецької сирійської опозиції зіткнулися зі запеклим і чимдалі більшим спротивом бойовиків «Ісламської держави». У середині грудня минулого року на підступах до стратегічно важливого міста Ель-Баб лише за добу було вбито 16 турецьких військовослужбовців. Загальні безповоротні втрати турецької армії з початку операції «Щит Євфрату» склали 35 людей. Загалом турецька армія і пов’язані з нею загони опозиції серйозно загрузли під Ель-Бабом і фактично наступ зупинено.

Досить тривожна обстановка в турецьких містах через низку вибухів, які влаштовують бойовики ІД і, можливо, прихильники Робочої партії Курдистану (РПК). У Туреччині тривають переслідування дійсних і уявних прихильників Фетхуллаха Ґюлена. Усе це серйозно дестабілізує внутрішню обстановку і заважає тій консолідації влади, яка мала допомогти турецькому президенту Ердогану вести переможну війну в Сирії.

Сукупність військових чинників змушують Москву, Анкару і Тегеран серйозно задуматися про можливе дипломатичне вирішення сирійського конфлікту. За можливістю між собою.

Тендітна вісь Москва — Анкара — Тегеран

Утягнувшись у сирійську авантюру, Москва через деякий час зрозуміла, що не у змозі очолити єдиний фронт зовнішніх прихильників сирійського президента Башара Асада. Звідси постійні зриви перемир’я, що призначаються за домовленістю з Вашингтоном. Цікаво, що досить часто ініціатором їхніх порушень була якраз урядова сирійська армія, яка в такий спосіб хотіла поліпшити свої позиції.

Другою проблемою для Кремля стало те, що Іран не погоджувався займати другорядні позиції і відстоює в Сирії і Іраку свої інтереси, які часто протилежні російським.

Третьою проблемою виявилася Туреччина. Епізод зі збитим російським літаком і помітна ворожість Анкари наочно показали, що без домовленості з таким найважливішим регіональним гравцем узагалі нічого навіть думати про якесь вирішення сирійського конфлікту.

Четверта і найважливіша проблема — це поступна  втома Москви і Тегерана від подальшої участі в сирійській міжусобиці.

Іран уже шість років підтримує режим Асада і це коштує йому серйозних фінансових витрат, не кажучи вже про військові втрати. Економіку було серйозно послаблено режимом санкцій і навіть після їхнього деякого пом’якшення належно не отямилася. До того ж наближаються президентські вибори, і боротьба між умовними лібералами і консерваторами все більше зосереджується на участі в сирійському конфлікті. Для відновлення зв’язків із зовнішнім світом, а конкретно із Заходом, іранському керівництву доводиться бути обережним і шукати шляхи ліквідації конфліктних зон.

Хоча в результаті втручання в сирійський конфлікт Москва почала перемовини з Вашингтоном, однак серйозних результатів домогтися не вдалося. Так звана боротьба з тероризмом не збільшиться міжнародний авторитет Росії. Навпаки, хід витіснення бойовиків з Алеппо неабияк підірвав її імідж. Тут ще й втрата Пальміри. У результаті у Кремлі почали розуміти, що досягнуте необхідно закріпити в будь-який спосіб, а ось на більше поки розраховувати не доводиться.

Інтерес Туреччини також зрозумілий. Контроль над північчю Сирії повинен, як це уявляє турецьке керівництво, покінчити зі спробами створити автономне курдське утворення з єдиною територією. Саме захоплення Ель-Баба і повинно вирішити цю проблему.

Усі ці та інші міжнародні чинники, зокрема і прихід нової американської адміністрації, а також зниження активності Саудівської Аравії в сирійському протистоянні на користь участі в Ємені, показали: Росії, Туреччини та Ірану потрібно терміново домовитися «на трьох» у Сирії. При цьому Дамаску відводять роль об’єкта, який повинен буде виконувати все, що буде визначено трьома країнами.

Пошук спільного знаменника, мабуть, йтиме за наступними напрямками.

По-перше. Після взяття Алеппо військами Асада подальше їхнє просування в бік Ідліб категорично не влаштовує Анкару, бо цей північно-західний регіон перебуває під контролем умовно протурецької опозиції. Росія і Іран повинні стати гарантами того, що жодного руху сирійської урядової армії в зону безумовного впливу і навіть контролю Туреччині не буде. Самостійно урядова армія зробити такий наступ не у змозі й Анкара наполягає, щоб Москва і Тегеран у цьому жодної допомоги не надавали. Дамаск може не погоджуватися, але його не питають.

По-друге. Зі свого боку, Анкара повинна присікти будь-які спроби наступу на Алеппо з боку провінції Ідліб. Тим самим дозволяючи урядовій сирійській армії перекинути більш-менш боєздатні війська проти ІД у Пальмірі і Хомсі.

По-третє. Анкара висловила готовність розділити опозиціонерів і бойовиків «Джебхат Фатх аш-Шам», колишня «ан-Нусра». Натомість Тегеран погодився на виведення деяких підрозділів Хезболли з Сирії назад у Ліван. Врахуємо тут і загальне неприйняття в сунітському світі цієї проіранської організації, яка складається з шиїтів.

Усе це дії тактичного і, в чомусь, одномоментного характеру. Невирішеними залишаються інші складні проблеми, які здатні звести нанівець досягнуте у трикутнику Москва — Тегеран — Анкара.

Курдів проігнорували

У переможних рапортах російської пропаганди про витіснення бойовиків з Алеппо практично ніколи не згадувалася роль курдів у досягнутому успіхові.

Річ у тім, що район східного Алеппо Шейх-Масуд, населено переважно курдами, влітку 2012 року перейшов під контроль YPG (курд. Yekineyen Parastina Gel) — «Загонів народної самооборони». Вони вели бойові дії не лише проти бойовиків, але також і проти урядової армії. У 2013 році сирійська урядова авіація кілька разів піддавала бомбардуванню район Шейх-Масуд.

Улітку 2016 року становище змінилося. YPG у період настання урядової армії спільно з ліванськими та афганськими шиїтами і загонами Хезболли на східну частину Алеппо в серйозні бойові дії не втягувалися, але допомагали тим, хто наступав. Курди дозволили сирійській армії пройти через Шейх-Масуд і завдати вирішального удару з півночі по ісламістах. Після цього через три тижні бойовиків витіснили з Алеппо. При цьому єдиним районом міста, який не перейшов під контроль сирійської армії, є саме Шейх-Масуд. Тепер Дамаск, безсумнівно з подання Анкари, вимагає від курдів передати контроль над районом урядовій армії. Цілком можливо, що загони YPG підуть з Алеппо, бо в них з’явилися важливіші цілі.

Узагалі домовленість трьох — Москви, Тегерана і Анкари — принципово не враховує курдський фактор на півночі Сирії. На кордоні з Туреччиною створено два курдських анклави: Кобань і Афрін. На цих територіях було проголошено автономію, названу в березні 2016 року Федерацією Північної Сирії — Рожава.

Розгорнувши бої за підтримки американської авіації проти ІД, курдські загони прагнули поєднати два анклави в єдину територію. Наступ вівся зі сходу на захід, і коли до Афрін залишалося близько 30 км, почалася турецька операція «Щит Євфрату». Її головною метою було недопущення з’єднання курдських анклавів.

Москва, яка хотіла мати вплив на курдів і навіть постачала в Іракський Курдистан зброю, що безсумнівно потрапляла сирійським курдам, зрадила останніх. Заради взяття Алеппо Туреччині надано свободу дій проти сирійських і, частково, іракських курдів. Це не вперше. Так було з іранськими курдами в 1940-х рр., іракськими в 1970-80 рр., так сталося і з їхніми сирійськими братами. Цікаво, що в 1937 році курди з Вірменії та Азербайджану, а в 1944 році із Грузії, були депортовані в Казахстан й інші республіки Центральної Азії.

У нинішніх умовах курди виводять свої підрозділи з Алеппо і зосереджують їх проти турецьких військ із метою з’єднати свої анклави. Швидше за все, тут можливе загострення конфлікту, бо сторони принципово не можуть досягти компромісу. Анкара не без підстав підозрює сирійських курдів у підтримці їхніх турецьких братів. Це цілком реальний факт, бо і сирійські, і турецькі курди належать до групи цього народу, що називає себе курманджі. Це самоназва курдів не залежить від того, до якої групи вони себе зараховують.

За сирійськими курдами стоять США. На двох аеродромах у курдських анклавах базується американська авіація, що завдає удари по ІДІЛ. На курдській території перебуває близько 5 тис. військових із західних країн. Звідти курди і отримують зброю.

Перспективи

Так звана вісь Москва — Анкара — Тегеран не може служити надійною основою врегулювання сирійського конфлікту. Причин тут декілька і вони мають системний характер.

По-перше, проігнороване курдське питання здатне геть підірвати будь-яку угоду, досягнуту без участі представників Рожави. Це ускладнює можливу згоду між Москвою і Вашингтоном. Ба більше, можливе відновлення військових дій між курдами з одного боку і урядовою сирійською армією і турецькими військами з іншого.

По-друге, про що б не домовилася трійка, це не знімає гострих розбіжностей між Тегераном і Анкарою. Їхні відносини сповнені взаємних докорів і недовіри.

Туреччина та Іран — конкуренти за лідерство не лише на Близькому Сході, але в усьому мусульманському світі. Обидві країни прагнуть і роблять усе, щоб послабити позиції конкурента, зокрема в Сирії. Це ніяк не додає підстав для тривалої співпраці.

По-третє, посилення ролі Росії в Сирії не обіцяє нічого доброго ні Туреччині, ні Ірану. Поки вони змушені з цим погоджуватися, але невідомо, на скільки вистачить їхнього терпіння. У будь-якому разі, точно не надовго.

Додамо до цього традиційні розмежування між Москвою і Анкарою щодо Південного Кавказу. Туреччина підтримує Грузію і Азербайджан, Росія — Вірменію. Поки в Анкарі не згадують про Крим, але в майбутньому це ще один вузол розбіжностей.

По-четверте, уже позначилися розбіжності в позиціях Москви і Тегерана. Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров на зустрічі з Володимиром Путіним запропонував залучити Йорданію, Ірак, Катар і Саудівську Аравію до обговорення шляхів припинення конфлікту в Сирії. Тут же слідувала негативна відповідь із Тегерана.

Міністр оборони Ірану Хусейн Дехган висловив незгоду з таким підходом. Щодо Саудівської Аравії, він заявив, що «вони прагнуть повалити чинний режим. Не можна вести перемовини з тими, хто цього прагне. Необхідно дати їм рішучу відповідь. Це стосується й інших теж». Тим самим Москві дали зрозуміти, що жодного розширення складу учасників перемовин з урегулювання сирійського конфлікту Іран не допустить. Не лише щодо Саудівської Аравії, Катару та Йорданії, але, тим паче, США. Як заявив міністр Дехган, Тегеран ніколи не співпрацюватиме зі США в Сирії.

Звідси випливає, що реальною перспективою змови трьох є досягнення проміжного перемир’я, яке дозволить або перегрупувати сили і почати нову військову фазу протистояння, або заморозити конфлікт на цій стадії територіального розмежування і зон впливу.

Імовірність першого значно вище і це робить досягнуті між трьома домовленості вельми ефемерними.

Юрій Райхель

Фото: Reuters