У політиці теж почався льодохід

Для всіх інших танення льодів — це злам застояного порядку речей, пробудження творчих сил і чергові сподівання.

Весняна активність характерна і для української політики, часом у формі «насіровщини-махновщини».

Але першою ластівкою стала блокада торгівлі на крові, яка послужила лакмусовим папером і каталізатором позиціонування. У пози стали всі: українська влада, громадянське суспільство, агресор зі своїми поплічниками на Донбасі.

Окрім іншого, багато в чому стихійна і слабко продумана акція ветеранів війни завдала нокаутуючого удар авторитетові Президента Порошенко в Росії. У недоімперіі з її культом влади: не контролюєш кожну точку з торгівлі глодом і гуталіном — отже, не господар країни. То нема і про що з тобою говорити.

Тож «зовнішнє управління українських підприємств на Донбасі» та визнання Кремлем «ксив» «ДНР»-«ЛНР» — це не тільки підвищення ставок у шантажі світової спільноти, але й натяк «українського партнера Петра Порошенка»: або анулюй блокаду, або ми анулюємо наші домовленості. А домовленостей там більше, ніж собачого житла, спорудженого під чуйним керівництвом Петра Олексійовича. Звідси і словесні нерви Президента щодо будок і протестантів.

Характерно, що в ту саму хвору точку — в любовно зліплений імідж «начальника всієї України» — б’є і «фактор Тимошенко».

Спочатку Президент Трамп зафіксував її пріоритетність у прямих контактах по Україні. Але це ще можна було видати за казус і охаяти зусиллями «мінстеця». Але днями до ЮВТ в офіс навідалася особисто посол США Марі Йованович. На двох, уявіть собі, машинах!

А до Петра Олексійовича на вогник навіть безпонтовый російський Михайло Зурабов перестав заглядати…

Нехай би Йованович перетиналася з Сергієм Льовочкіним — прикро, але загрожує лише підвищенням ціни за співпрацю з «Оппоблоком». Нехай навіть з Ігорем Коломойським, що означало б новий рівень олігархічних інтриг в політиці та економіці.

Але тільки не з ЮВТ! Бо вони з Порошенком один для одного — точка взаємознищення. Як зіткнення матерії й антиматерії. Ще в 2005 році ми цю анігіляцію спостерігали.

Знову ж, так сталося, що Марі Йованович і Юлія Тимошенко — жінки. А з їхнім розумінням у Петра Олексійовича не дуже. Адже не посвариш, як свою благовірну за православним статутом!

Загалом, Порошенка відчутно підстьобують синхронне демонстративне нехтування з Вашингтона і Москви, болючі для влади протестні акції й опозиція, яка отримує міжнародне визнання. Він змушений щось робити для термінового підвищення політико-адміністративного статусу. З вивіреністю дій у нашої влади завжди проблема, що і породжує нинішній хаотичний «двіж».

Очевидно потрапив під роздачу безпредєльний Роман Насиров, який начисто переграв Олександра Клименка, ставленика Саші-стоматолога. Переграв за рівнем відторгнення і ненависті бізнесу та суспільства, доказом чого є мітинг під судом за його посадку.

У політикумі циркулюють дві версії серцево-корупційної недостатності керівника фіскальної служби.

Перша: голова НАБУ Артем Ситник зліз із печі, розправив плечі і почав виправдовувати зарплату й очікування. Версія небезпідставна: ще за призначення Ситник в колі довірених осіб (тоді вони ще були!) висловлювався щодо того, щоб тихенько набратися сил, а потім раптом завалити такого корупційного лося, що громадська підтримка зробить його недоторканним.

Але в беззавітне посадовницьке геройство віриться насилу. У всякому разі, професіонали, які прагнуть до результату, не стали б проводити затримання на вихідних, коли суди працюють за скороченим розкладом. І вже точно не залучали б нардепів, щоб вуличною активністю підмінити грамотні слідчі дії.

Друга версія мені ближча: Порошенко розлючений тим, що «співпраця» Насирова з Олександром Онищенком, розпочате по команді з АП, продовжилося навіть після втечі депутата і зливу антипрезидентського компромату. Тобто, на активність НАБУ є кивок ПАПа, а далі воно саме виродилося в кепське шоу — з вахтерською непрохідністю, VIP-реанімацією, «мінуванням», а потім блокуванням суду і несвідомим підслідним, який рішуче заперечує провину.

На користь цього варіанту – те, що доказові матеріали про багатогранні досягнення Насирова, виражені в мінусових мільярдних сумах, лежать у НАБУ давно. Лежать, бо жодні дії неможливі без схвалення антикорупційного прокурора. А це вже зона впливу Генпрокуратури.

Тобто, якщо з Насировым була чиста самодіяльність, то Юрій Луценко вже дзвонив у всі дзвони на всіх телеканалах, а НАБУ штурмував спецназ СБУ. Бо від співпраці з Порошенком (і перспектив прем’єрського поста) Юрій Віталійович поки не відрікався.

До речі, щодо прем’єр-міністра. Володимир Гройсман також є постраждалим від весняного загострення Президента: його мають намір «загнати в стійло».

Знаю, що багато хто не вірять у серйозність напруги між Гройсманом і Порошенком: мовляв, Володимир Борисович — президентський асистент по Кабміну в режимі «Чего изволите, Петрлексеич?»

Але без амбіцій на прем’єрську посаду не підіймаються. А у Гройсмана амбіцій, як у бичка-перволітка на вигулі.

Не можна забувати, що конфлікт між президентом і прем’єр-міністром вмонтований в українську систему влади. Тому неминучий, які б персоналії не брали участь — хоч два леви біля однієї туші, хоч два кнури біля одного корита.

Два фактичних підтвердження тління цього конфлікту.

Хто гнав прем’єра, щоб він негайно усував Насірова від виконання обов’язків і ставив повністю свого вінничанина Мирослава Продана? Зазвичай у нас чиновнику зачитують вирок, а він усе ще на посаді керує. Знову ж таки, президент може Насірова повиховувати і пробачити, але за цей час Продан із міністром фінансів Олександром Данилюком, ворогом Насірова, навирішують такого, що й справді трапиться інфаркт.

Другий факт просто знущальний. Прем’єр-міністр не відпустив міністра інфраструктури Володимира Омеляна в Штати на зустріч із бізнесменами рівня Ілона Маска. Не секрет, що саме Омелян домігся від президента втручання СБУ в діяльність «Укрзалізниці» (тривають обшуки, всі на вухах), а музичного керівника «залізяки» Войцеха Балчуна публічно підтримує Володимир Гройсман. Тому заборона на поїздку Омеляну — це така дріб’язкова прем’єрська помста. Чого доброго, службову машину в міністра відбере.

Але суть у тому, що виконавча влада в Україні не ділиться на двох, навіть якщо обидва — з Вінниці. Бо ніхто не готовий ділитися тіньовими фінансовими потоками: президент переконаний, що кожна гривня в країні належить йому. А прем’єр-міністр, який безпосередньо ці гривні адмініструє, ні за що не встоїть від спокуси взяти участь у дерибані.

Коли політичний лід зійде, він цілком може забрати з собою кілька прогнилих паль. Того ж Володимира Гройсмана, зокрема. Але це не забезпечить помітних поліпшень соціально-економічної ситуації в Україні. Тому протестна «активність від безвиході» лише наростатиме. Зокрема, стараннями недоімперіі.

Так, потужний льодохід здатний підкоригувати адміністративну берегову лінію. Але він не впливає ні на початок, ні на гирло річки. І не змінює напрям течії.

Для цього необхідне зведення греблі, тобто суто рукотворної споруди, і тоді течію можна звернути назад. У нашому конкретному випадку це цілковите переформатування української системи влади через новий Суспільний договір.

Тож весна — лише початок, а головне, як завжди, попереду.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, для Politeka