Politeka розбиралася, яка передісторія конфлікту, як подібні проблеми вирішувалися в минулому і чи не виллється дипломатична сварка в щось більше.

Зростання напруженості

Не минуло й тижня з моменту офіційного запуску процедури Brexit, як Іспанія і Великобританія опинилися на порозі дипломатичної війни. Сторони зіткнулися через Гібралтар, що має статус заморської території Сполученого Королівства.

Геополітичний покер Путіна і Трампа: перемога за будь-яку ціну

31 березня президент Євроради Дональд Туск і голова уряду головуючої зараз в Європейському Союзі Мальти Джозеф Мускат представили чорнову версію основних принципів ЄС на перемовинах щодо Brexit. З 26 пунктів особливе обурення офіційного Лондона викликав пункт про статус Гібралтару.

«Після виходу Великобританії з Євросоюзу жодна угода між Британією та ЄС не може застосовуватися на території Гібралтару без окремих домовленостей між Іспанією і Британією», – наголошується у проекті документа.

Ініціатором такого становища виступив прем’єр-міністр Іспанії Маріано Рахой, очевидно, маючи намір у такий спосіб під шумок Brexit тихенько встановити подвійне управління (якщо не анексувати) над півостровом, який багато хто в Мадриді продовжує вважати споконвічно іспанською територією.

Не дивно, що подібні ідеї були сприйняті на Туманному Альбіоні як втручання у внутрішні справи і посягання на територіальну цілісність. Міністр закордонних справ Сполученого Королівства Борис Джонсон заявив, що його країна «твердо, як скеля, залишиться прихильною підтримці Гібралтару». А голова британського оборонного відомства Майкл Феллон висловився ще жорсткіше, закликавши захистити Гібралтар «будь-якими способами», фактично зупинившись за крок від загрози військового конфлікту.

Далі всіх пішов лідер Консервативної партії в 2003-2005 рр. Майкл Ховард.

«Абсолютно впевнений, що прем’єр-міністр Тереза ​​Мей зробить рівно те саме, що зробила 35 років тому її попередниця Маргарет Тетчер, аби захистити свободу іншої невеликої британської комуни від іншої іспаномовної країни», – заявив політик у день 35-ї річниці початку Фолклендської війни між Британією і Аргентиною.

Само собою зрозуміло, у дискусію активно включилися британські медіа і військові експерти. The Telergaph зробила порівняльний аналіз чисельності військово-морських сил двох країн і прийшла до висновку, що навіть флот Її Величності, що піддався скороченню, «усе ще може завдати шкоди Іспанії». Газета The Sun в аналогічному матеріалі розповіла читачам про ракети Exocet, що використовувалися під час британо-аргентинського конфлікту.

Прем’єр-міністр самого Гібралтару Фабіан Пікардо розкритикував позицію Мадрида і Брюсселя, заявивши, що територія не бажає бути «розмінною монетою» у процесі Brexit.

«Євросоюз поводиться як чоловік-рогоносець, який використовує дітей у своїх інтересах», – зазначив Пікардо.

гибралтар

Зустрівшись із такою реакцією, у Мадриді вирішили удати, що нічого, загалом, не відбувається. Голова іспанського МЗС Альфонсо Дастіс закликав британців «заспокоїтися» і повернутися до конструктивного діалогу.

«Історичні аналогії, на кшталт Фолклендів, не вписуються в контекст. Ми трохи здивовані тону коментарів, що надходять із Британії, ураховуючи відоме самовладання англійців», – сказав він.

Розрядити обстановку спробувала прем’єр-міністр Сполученого Королівства Тереза ​​Мей, яка перевела на жарт припущення Ховарда про скерування військ у Гібралтар. За її словами, може йтися лише про затяжну суперечку. До того ж голова Кабінету Її Величності запевнила прем’єр-міністра Гібралтару Фабіана Пікардо в намірі захищати територію від іноземних зазіхань. Те ж саме Тереза ​​Мей сказала і президенту Європейської ради Дональду Туску.

Суверенітет над Гібралтаром не буде предметом обговорення під час перемовин щодо Brexit, – повідомила вона.

Водночас представник британського прем’єра наголосив, що Лондон має намір почекати з офіційними коментарями до затвердження остаточної позиції перемовин Євросоюзу після саміту 29 квітня.

Проте хтось у Мадриді вирішив трохи пограти мускулами у кращих російських традиціях. 5 квітня іспанський патрульний корабель «Інфанта Крістіна» увійшов у територіальні води Гібралтару, пройшовши на відстані однієї морської милі від узбережжя. Королівський флот Британії був змушений відреагувати, відправивши для супроводу свій патрульний корабель.

Скеля спотикання

Гібралтар є скелею, що йде в море, з невеликою прилеглою територією (менш як 7 кв. км), яка з’єднується вузьким перешийком із Піренейським півостровом.

Гуляй-пустеля: що відбувається на фронтах лівійської війни

Населення колонії становить трохи понад 30 тисяч людей, причому домінантна етнічна група відсутня: півострів практично в рівних пропорціях населяють англійці, іспанці та італійці. Трохи менше португальців, марокканців, мальтійців, євреїв, індійців і французів. Хоча офіційна мова – англійська, усі розмовляють на яніта – англійсько-андалузькому суржику з сильним впливом мов інших народностей.

В економіці Гібралтару домінує сфера послуг: туризм, банківська сфера, фінанси, ігровий бізнес, ремонт і заправка кораблів. Пільгова система оподаткування (корпоративний податок тут становить усього 10%) перетворила країну на «податкову гавань» і дозволяє активно розвиватися офшорному бізнесу. До того ж ВВП на душу населення – один із найвищих у світі і становить близько $64 тис. Для порівняння, у материковій Британії цей показник становить трохи більш як $42 тис., а в Іспанії – менш ніж $27 тис. При цьому інтегрований, як і все Сполучене Королівство, в Євросоюз Гібралтар надає потужний позитивний вплив на довколишній іспанський район Кампо-де-Гібралтар, з якого на «скелю» щодня через кордон приїжджає понад 12 тисяч працівників.


Жителів самого Гібралтару положення «і у Британії, і в Європі» дуже навіть влаштовує. Під час референдуму 1967 року 99,6% жителів не побажали переходити під контроль Іспанії. На плебісциті 2002 року гібралтарці підтвердили свій вибір – 98,5% виборців відкинули компромісний план Лондона щодо введення спільного британо-іспанського управління півостровом.


Водночас на торішньому референдумі щодо Brexit 96% виборців, при явці 84%, проголосували за збереження Гібралтару у складі Євросоюзу.

Англійський замок від Середземного моря

Необхідно зазначити, що належність Гібралтару вже понад трьох століть є предметом суперечок між Лондоном і Мадридом. У 1704 році, під час Війни за іспанську спадщину, скелю було захоплено англійською ескадрою під командуванням адмірала Джорджа Рука.

Сирія у вогні: хімічна атака, ракетний обстріл і пробитий «Щит Євфрату»

У 1713 році перехід півострова під британську юрисдикцію було закріплено Утрехтським мирним договором. Пізніше іспанці намагалися неодноразово відвоювати скелю: у 1727 році – самостійно, а під час англо-французької війни 1779-1783 рр. – у союзі із французами. Усі спроби були безуспішними.

З початком наполеонівських воєн Гібралтар грав роль британського замку, який контролює вхід у Середземне море, і одночасно бази, звідки можна маневрувати по всьому середземноморському басейні. Саме контроль над Гібралтаром забезпечив тріумф англійського флотоводця Гораціо Нельсона в битвах при Абукирі в 1798 році, що обумовило крах єгипетської експедиції Наполеона, і у Трафальгарській битві 1805 року.

У 1940 році диктатор Іспанії Франциско Франко відкинув пропозицію Гітлера захопити півострів, не бажаючи порушувати нейтралітет і вступати у Другу світову війну. Але це не завадило тому ж Франко з 1967 по 1975 роки проводити економічну блокаду скелі. З моменту приєднання Сполученого Королівства до ЄС суперечки вщухли. Тепер ми спостерігаємо, як вони спалахують знову.

Гравелін і Фолкленди

Утім, історично відносини Лондона і Мадрида рідко коли були безхмарними. Своєї кульмінації напруженість досягла ще наприкінці XVI століття, коли економічна, колоніальна і військова супердержава того часу – Іспанська імперія Габсбургів – спробувала заблокувати становлення Англії як морської держави і регіональної сили.

Улітку 1588 року іспанська «Непереможна армада» зазнала нищівної поразки в битві при Гравеліні, що назавжди вивело Іспанію з розряду світових держав і водночас ознаменувало більш ніж трьохсотрічну епоху домінування англійського флоту на морях і океанах.

Варто докладніше зупинитися і на війні за Фолклендські острови 1982 року, до досвіду якої апелював Майкл Ховард. У квітні 1982 року аргентинська військова хунта під керівництвом генерала Леопольдо Гальтієрі анексувала ще одне заморське володіння британської корони – острова, який розташований поруч із Аргентиною Фолклендського архіпелагу. Аргентинці були впевнені в цілковитій безкарності: після практично двох десятків років перебування біля британського керма так званих «старих лейбористів», які будували на Туманному Альбіоні найвідвертіший соціалізм, економіка країни перебувала в жалюгідному стані. У ще гіршому стані перебували армія і колись непереможний флот Сполученого Королівства, які пацифістські і «антиімперіалістично» налаштовані соціалісти просто скорочували «за непотрібністю» (до того ж практично всі гроші в їхній прекрасній державі загального благоденства йшли на соцзабезпечення).

фолкленды_война
Британський авіаносець “Гермес” повертається з Фолклендської війни

Населення, значна частина якого звикла сидіти на продовольчих картках, не особливо хотіло воювати, а головною рисою зовнішньої політики колись великої імперії стала беззубість і нескінченні вибачення офіційного Лондона за «жахливе колоніальне минуле». Радикальні реформи, розпочаті лише рік тому новим прем’єр-міністром Маргарет Тетчер, ще не встигли дати плоди, а до відновлення обороноздатності країни до 1982 року у «Залізної леді» банально не дійшли руки.

Імперії – антагоністи: чому Лондон завжди буде опонентом Кремля

Проте уряд Тетчер знайшов у собі сили гідно відповісти на виклик, кинутий на іншому кінці світу. У найкоротші терміни британці зібрали все, що в них було, і відправили за багато тисяч кілометрів, до берегів Аргентини. Непохитна позиція прем’єра сколихнула і мобілізувала всю націю, яка жила до цього в зоні комфорту. Неоціненну допомогу в базуванні й логістиці британцям надали Сполучені Штати на чолі із президентом Рейганом і Чилі, яку очолював генерал Піночет (до слова – так буває завжди: якщо ти рішучий і вмієш зайняти позицію, союзники завжди знайдуться). Результат – за півтора місяця активних бойових дій аргентинські війська були розбиті і капітулювали, а Великобританія заявила про своє повернення до вищої ліги світової політики.

Зрозуміло, нинішня ситуація навколо Гібралтару принципово відрізняється і від подій 450-річної давності, і від розкладів часів Фолклендської війни. Країни Західної Європи звикли жити у мирі, у колективного Заходу зараз спільні вороги й ідентичні загрози. Й Іспанія, і Великобританія – члени НАТО і союзники Вашингтона. І в Лондоні, і в Мадриді біля керма – розсудливі та відповідальні політики (до того ж і там, і там – консерватори). І будь-який перехід від дипломатичного протистояння до гарячої фази конфлікту наразі рішуче немислимий.

Проте історія знає чимало прикладів, коли конфлікти виникали абсолютно на голому місці. Так, Перша світова війна почалася відразу, після десятиліть безпрецедентного наукового прогресу, глобалізаційних процесів і стабільного економічного зростання. І полізли в неї аж ніяк не тоталітарні деспотії, а стійкі демократичні республіки і освічені монархії. У наш час події розвиваються куди швидше. І про це потрібно пам’ятати всім, хто стурбований тим, що вони вважають пошуками історичної справедливості. Адже жодний умовний «Гібралтарнаш» не вартий того, щоб розколювати єдність цивілізованого світу, провокувати недовіру і сіяти нестабільність. Її останнім часом і так стало в надлишку.

Максим Вікулов