Грозний Гройсман: прем’єрські плани, кар’єрні ревнощі та власна політсила

Про палку вдачу чинного прем’єра Володимира Гройсмана відомо всім, хто цікавиться подіями, що відбуваються за ширмою публічної політики.

Не секрет, що глава уряду дозволяє собі говорити з підлеглими підвищеним тоном і вживати ненормативну лексику. Неодноразово Володимир Борисович вдавався до міцного слівця й перед десятками камер, не помітивши, що його мікрофон увімкнений. Але часто абсолютно свідомо глава КМУ озвучує заяви на грані фолу. Що він думає, чим обумовлена подібна самовпевненість, яка межує з відвертою зухвалістю?

Прем’єр тут порядкує 

Днями Володимир Гройсман, не намагаючись приховати нотки іронії в голосі, фактично пригрозив депутатському корпусу. Якщо конкретно — глава Кабміну очевидно натякнув, щоб власники мандатів засунули свої ініціативи щодо відставки КМУ під скатертину, бо він планує прем’єрствувати аж до 2019 року. Так і сказав, і це в країні, де де-юре діє парламентсько-президентська форма правління і саме прем’єр-міністр повинен тремтіти перед тими, хто дав добро на формування Кабміну, немов абітурієнт на вступному іспиті.

Однак ситуація діаметрально протилежна. Крім того, що керівник Кабміну часто навіть у сесійній залі грубіянить нардепам, він фактично зневажає, демонстративно і вальяжно заявляючи: жодної відставки до 2019 року не буде. Інакше кажучи, позиція така: ви тут вимагайте звіту уряду, звільнення деяких міністрів, а мені від цього ні холодно ні жарко.

У Кабміні всі «свої»

Прем’єр, якого експерти називають несамостійною фігурою і «людиною президента», останнім часом стрімко активізувався у сфері співпраці зі ЗМІ і, за чутками, найняв команду іміджмейкерів.

У принципі, час займатися саморекламою і перетворити державний інтернет-портал Кабміну на персональне піар-представництво у Гройсмана є. Адже, незважаючи на розмови про несамостійність, прем’єр забезпечив собі надійний тил зі «своїх» людей.

Йдеться, зокрема, про міністра соцполітики Андрія Реву, який працював заступником Гройсмана, коли той обіймав посаду мера Вінниці, міністра Кабінету міністрів Олександра Саєнка, який був радником Гройсмана під час його перебування главою Мінрегіону. Ще одна його креатура – віце-прем’єр Володимир Кістіон, який також працював його заступником у Вінниці.

Піти не можна, залишитися

Слід зазначити, що сам Володимир Гройсман за першої ж нагоди наголошую, що не залежить ні від кого, крім себе.

«Я такий, який я є, – говорить він. – У мене є своя історія, я був мером майже вісім років, мене двічі обирали, потім я працював віце-прем’єром, потім головою Верховної Ради, тепер я прем’єр-міністр. Залежність я відчуваю лише від власних поглядів та інтересів держави».

Чому прем’єр традиційно гостро і вкрай емоційно реагує на те, що його називають «людиною президента»? За інформацією джерела Politeka в Кабміні, основна причина полягає в банальних кар’єрних ревнощів.

«Гройсмана бісить, наприклад, те, що Порошенко напам’ять знає всі економічні показники всіх міністерств, на відміну від прем’єра та всіх його міністрів разом», – каже наше джерело.

Публічна активізація Володимира Гройсмана, його численні інтерв’ю та постановочні поїздки в регіони із подальшими фотосесіями з «маленькими українцями» пов’язані з тим, що він хоче реанімувати зіпсований тарифною політикою рейтинг і справді залишитися на другий термін.

Такий сценарій реальний і має передовсім економічний мотиваційний фундамент. Адже перебування біля керма виконавчої влади — це контроль усіх потоків: білих і тіньових.

«Гройсман узяв на себе весь негатив, пов’язаний із підвищенням тарифів, тому я думаю, він хоче отримати компенсацію у вигляді ще одного року прем’єрства, – зазначає в коментарі Politeka політолог Віктор Небоженко. – Він, напевно, бачить себе в політиці й у майбутньому. Якщо не кандидатом у президенти, то щонайменше багаторазовим прем’єром. Не вважаю його самостійною фігурою, бо призначення Гройсмана на прем’єрську посаду минулого року принаймні для мене стало несподіванкою. Головна фігура сьогодні — це Арсен Аваков, і президенту треба зробити все для його звільнення, а не думати, як позбутися від Гройсмана».

З другого боку, очевидно, що 39-річний прем’єр не планує сходити з політичної дистанції і розробляє стаєрський маршрут.

Альтернативний план Гройсмана

Згідно з соцопитуванням, проведеним наприкінці 2016 року фондом “Демократичні ініціативи”, 7,6% українців назвали Гройсмана політиком року, це був другий після Порошенка результат. В оточенні прем’єра кажуть, що, надихнувшись непоганими електоральними показниками, Володимир Борисович вирішив відправитися в самостійне політичне плавання. Перша і ключова мета — провести на виборах свою команду і позбутися ролі «тіні президента».

Саме тому, за нашою інформацією, Гройсман кілька разів категорично відмовлявся очолити пропрезидентську БПП «Солідарність». У підсумку з новим лідером (Кличко очолював партію лише формально), здатним утримати БПП на електорально-рейтинговому плаву, ще не визначилися.

А ось винахідливий Гройсман, який наполегливо відмовляється звалювати на себе репутаційний «вантаж» БПП як провладної партії, схоже, вирішив згадати про те, що у нього є власна кишенькова партія – «Вінницька європейська стратегія». Партія створена, до речі, в 2015 році, коли Гройсман уже підкорював кар’єрні вершини в столиці.

Формально партію очолює найближчий соратник чинного прем’єра — Сергій Моргунов, який у період роботи Гройсмана обіймав посаду його заступника. Неформально ж партію повністю курирує прем’єр-міністр.

У 2015 році висуванець на посаду мера Вінниці від згаданої вище партії «Вінницька європейська стратегія» Сергій Моргунов здобув перемогу (63,92%). До речі, саме від цієї партії, а не від БПП, до міськради балотувався і батько прем’єра Борис Гройсман.

Тобто партійна опора (перейменувати партію, прибравши регіональний акцент — не проблема) у прем’єра є. Так само є шанси під час парламентських виборів у 2019 році неабияк потоптатися на електоральному полі де-факто покійного «Народного фронту».

Інше питання, чи не стане оновлена «партія Гройсмана» черговим проектом, використовуваним із кон’юнктурною вузькополітичною метою? До речі, на сьогодні в Україні зареєстровано 350 (!) партій. Про те, яким є ККД від їхньої роботи, мабуть, говорити зайве.

Наталія Ромашова