Кожен з нас користується демократичними інституціями держави і не усвідомлює, наскільки це велика цінність, адже ще кілька сотень років тому, цього не було. Як відомо з історії, домінація Західної цивілізації над Китаєм п’ятсот років тому відбулась саме завдяки створенню державних інституцій. Замість феодальної вертикалі права, з’явилась горизональна система державних інституцій які почали працювати не за волею вождя, а за указом закону.
Доволі пізнавально вивчати під призмою цього сучасні держави. Існує певний показник довіри населення в окремо взятій країні до державних інституцій, даний показик можна вважати своєрідним камертоном або лакмусовим папірцем соціальної еволюції. Ми звикли дивитись та оцінювати якість роботи окремого державного органу відповідно до того, хто його очолює та за які напрямки діяльності він відповідає. Але в окремих країнах все інакше.
Пострадянська еволюція
У країнах третього світу державні інституції є часто формальними ознаками наявності демократії у архітектурі керівників вождистського типу. Країни, у яких більшість влади сконцентрована у руках однієї людини, державні інституції всього-навсього є його інструментом втілення власної політики. Саме це було одним із пробуджуючих мотивів Великої французької революції, яка поставила питання прав людини вище прав суверена та надала повноваження інституціям діяти в межах компетенції, замість виконання волі короля.
Повертаючись від історичної теорії в реальність, цікаво спостерігати за, так званими, перехідними країнами, які наразі здійснюють процес реформування державного механізму. Прикладом може слугувати Україна.
У 2014 році відбулась “Революція Гідності”, яка вигнала корумповану команду президента Віктора Януковича та почала посилену інтеграцію до Європейського Союзу. При цьому, через шість років після Революції, далеко не кожен українець відчуває позитивні зміни.
Проблем одразу декілька. В першу чергу, варто зазначити, що будь-яка країна, яка здійснювала перехід від соціалістичної моделі до капіталістичної моделі з ринковою економікою та демократичними інститутами, проходила тривалий та, часто, болісний шлях до бажаного результату. Польща, країни Прибалтики, Грузія та інші пострадянські країни у своїй історії пройшли складний шлях реформ. І саме створення дієвих інституцій було одним із ключів створеня ефективної системи державного апарату, бенефіціарами якого є всі громадяни країни.
Особливості України
Як тільки Україна стала на шлях реформування, основною проблемою була корупція. Для боротьби з нею було запроваджено державні інституції, такі як Національне антикорупційне бюро України, Національне агентство запобігання корупції, Державне бюро розслідувань, Спеціалізована антикорупційна прокуратура, Вищий антикорупційний суд, який займається справами лише за кримінальними статтями за корупційні зловживання тощо. Основною перепоною для їх ефективного функціонування виявилось намагання політичних еліт того часу, зокрема президента Порошенка, чинити тиск та здійснювати вплив, щоб їх діяльність не загрожувала його інтересам та інтересам наближених до нього осіб.
У цьому контексті важливо помітити наскільки відрізнається довіра громадян до державних інституцій в Європі та в Україні.
Наприкінці минулого року, соціологічна група “Центр Разумкова” проводила опитування населення щодо рівня довіри до соціальних інституцій, результати чого продемонстрували цікаві тенеднції.
Серед державних та суспільних інститутів частіше довіра висловлюється до Збройних Сил України (їм довіряють 66% опитаних), Церкви (62%), Державної служби з надзвичайних ситуацій (60%), волонтерських організацій (60%), Державної прикордонної служби (55%), Голови міста (селища, села), в якому проживає респондент (54%), Національної гвардії України (52%), добровольчих батальйонів (52%), ради міста (селища, села), в якому проживає опитувана людина (50%).
Недовіра частіше висловлюється державному апарату (чиновникам) (не довіряють їм 79% опитаних), ЗМІ Росії (79%), Верховній Раді України (76%), судам (судовій системі загалом) (75%), Уряду України (75%), політичним партіям (73%), комерційним банкам (73%), Національному антикорупційному бюро України (НАБУ) (72,5%), Національному агентству з питань запобігання корупції (НАЗК) (71%), Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі (70%), Вищому антикорупційному суду (70%), Прокуратурі (70%), Конституційному Суду України (65%), Національному банку України (64%), місцевим судам (63%), Верховному Суду (63%), Президенту України (60%), профспілкам (54%), національній поліції (53%), Службі безпеки України (51%).
Оцінюючи рівень довіри до політиків та громадських діячів, більшість респондентів висловлюють недовіру до всіх політиків, чиє прізвище було представлене в опитувальнику. Дещо частіше порівняно з іншими політиками довіра висловлюється президенту Зеленському (йому довіряють 33%, однак не довіряють — 62%) та голові парламенту Дмитру Разумкову (відповідно 30% і 57%).
Ці тенденції демонструють недовіру громадян не тільки до самих інституцій, а і до політичних еліт, які представляють інтереси народу.
Одарченко Катерина - політтехнолог, президент Institute for democracy and development "PolitA"
