Усе завжди починається з малого. З непомітного. З ледве помітного, але такого, що швидко розростається. Реальний протест чимось схожий на злоякісну пухлину – масштабне проростання крізь соціальні тканини, стрімке метастазування крізь комунікаційні судини й обов’язкове помилкове лікування некомпетентними чиновниками. А тут, на жаль, немала відразу.

Вуличне жовтневе

Надмірно мілітаризований центр столиці на четвертому році постмайдану – ідеальна картинка системного розколу. Фактичне позначення розриву між оплаченими кров’ю надіями і похмурою реальністю.

Само собою, мене особисто зовсім не вразив мітинг «17 жовтня» – серед ініціаторів зовсім немає талановитих орговиків і кризових операціоністів. Дедалі більше фб-шних тролів. Вразила саме показова мілітаризація. Яка в парадоксальний спосіб викриває не силу-систему, але слабкість-паніку. Система вочевидь боїться «завтра». А страх, як відомо, завжди виникає з убивчого нерозуміння природи протесту. Нерозуміння власної реальної ваги як політиків і того, що справді дратує суспільство. Після нерозуміння обов’язково йде роздратування. А дратує солодкувате відкриття дорожніх кілометрів. І незбагненні офіційні зарплати міністрів у неефективній країні. І показне нахабство чиновників разом із безкарністю навіть тих, кого публічно ловлять на крисятництві. Але особливо дратує небажання спільно з громадянами платити за рахунками, йти у відставки, йти на перевибори.

Роздратування розлито в повітрі. А сьогодні воно намертво переплелося з тягучим страхом. І офіційні барикади, – які поки заспокоюють, звичайно, – остаточно позначили черговий фундаментальний розкол. Який в Україні, на жаль, незмінно закінчується грандіозною бійкою.

Я розумію, чому кордони і щити. Бо ми хоч і Європа, але не та – в нас немає законослухняності. У нас на вулиці завжди слово за слово – і бунт. Чому це знову відбувається? А тому, що не можна банально порушувати всі писані й неписані правила Суспільного договору і не відповідати за це.

Далі – все очевидно. Наростання самоізоляції та агресивне придушення опонентів – домінантна технологія влади. Опозиція ж незмінно скористається технологією самонакручування, заперечення і… нагнітання. І підемо ми рівними колонами строго вниз, до конфлікту. Ґрати й потужні кордони – це не лише професійна логістика. Це також позначення головного: керівна еліта відчуває ненависть до себе і точно знає, що ця ненависть дуже агресивна. А незначний, на перший погляд, вуличний fight Парасюка і Гелетея – свідоцтво катастрофічної особистої ворожнечі. Не домовляться вже. І тому обидві сторони виберуть огидну парадигму – «ми або вони». Тепер, до речі, вже неважливо – дострокові чи чергові вибори. Так чи інакше це будуть вже не вибори, а внутрішня жорстока бійка на знищення. Питання лише – коли?

Михайло Подоляк, політтехнолог