Путіну не потрібен жодний привід для вторгнення в Україну – Шехтман

23 роки тому на початку жовтня в Росії стався путч. Хтось називає ці події антиконституційним переворотом президента Бориса Єльцина. Інші впевнені, що лише завдяки його рішучим діям повстання народних депутатів на чолі з керівником Верховної Ради Русланом Хасбулатовим і віце-президентом РФ Олександром Руцьким провалилося. Тоді, лише за офіційними даними, на московських вулицях загинули щонайменше 157 осіб, а 384 поранили.

– Як ви сьогодні з історичної перспективи оцінили б події, що відбулися в Москві на початку жовтня 1993 року?

– Тоді сталася мініатюрна громадянська війна. І, як і у будь-якій війні, по обидва боки були чесні люди, переконані в тому, що вони мають рацію. Перемога Єльцина призвела до кримінально-олігархічного розгулу в 90-х і встановлення політичної диктатури.

У  підсумку – й те, й інше дало сучасний путінський режим. Його найближчими, безпосередніми результатами стала Чеченська війна і режим «семибанкірщини».

Перемога протилежного боку, яку очолювали одіозні персонажі, до того ж з украй низьким інтелектуальним рівнем, призвела б, як мінімум – до не менш катастрофічних наслідків.

Єльцин, нерідко суперечливий, давав багатьом надію на реформи, які, здавалося, здатні перевести Росію на європейський шлях розвитку.

Також розумію людей, які готові були вступити під будь-яким прапором, аби проти єльцинського керівництва, яке призвело б до їхньої убогості, а країну – до хаосу.

Але основна відповідальність за кризу, на мій погляд, лежить цілком на Єльцині, який тривалий час свідомо загострював і поглиблював невелику спочатку тріщину, яка відділяла його від парламенту, з метою встановлення особистої влади.

Оптимальним виходом із кризи в тій ситуації могли би стати ухвалення конституції, що запроваджує збалансовану систему поділу влади, і нові вибори. Але цей шлях не влаштовував ні Єльцина з його оточенням, ні керівництво Верховної Ради.

– Чи можна назвати розстріл танками «Білого дому» першим щепленням від «бунтівного сказу» в історії сучасної Росії?

– Більшість тих, хто виступив у 2012 році, належали до номінальних «переможців» 1993-го. Для них жовтень 1993-го не був травматичним досвідом. Навпаки, «переможені» (лівий фронт, націонал-більшовики та інші організації) були налаштовані найрадикальніше. Вони, на відміну від лібералів, відчували до режиму справжню ненависть. Вважали його кривавою незаконною диктатурою.

Проблема в тому, що суспільство виявилося фрустрованим. Не бачило реальної альтернативи чинному соціально-політичному режиму. Ідеї ​​демократії, ринку, західного шляху виявилися дискредитовані в 90-х. Повернення комунізму, незважаючи на ностальгію за СРСР, ніхто насправді не хотів, до того ж усі розуміли, що це неможливо.

Путч 1993 року був повстанням громадянського суспільства – громадянське суспільство, яке зароджувалося, було радше на боці Єльцина або зберігало нейтралітет. Проти нього був саме відчайдушний заколот голодного та розлюченого «натовпу», яким керує розважливими демагогами. Структури прозахідно налаштованого громадянського суспільства, які тривалий час виступали під прапором переможців 1993-го, так і не змогли дати масі хоч трохи захопливу програму та образ бажаного майбутнього. Вони саме боялися «натовпу» і тривалий час шукали захисту влади.

У результаті маса задовольнилася путінською «стабільністю» і відносним зростанням добробуту, заміненим наразі фантомом імперської величі. Від прозахідних сил люди не чекають ні добробуту, ні величі – а чогось протилежного.

– Чи варто порівнювати ту російську опозицію і нинішню?

– Ні. Лідери 1993 року очолювали натовп, який втратив усе і жадав реваншу, розправи над кривдниками. Лідери 2012 року – це представники середнього класу, яким є що втрачати. Вони хочуть і рибку з’їсти, і втрати невинності уникнути. І при цьому, мабуть, потайки бояться бунтівного “натовпу” не менше, а радше більше, ніж влади. Цим можна пояснити також і всю подвійність поведінки не лише лідерів, а й протестувальників 2012 року. В цьому полягає разюча відмінність Болотної площі від українського Майдану. В Україні люди прагнули до радикальних дій і не бажали слухати номінальних лідерів зі сцени, які намагалися їх відмовляти від радикальних дій.

– Чого не вистачило опозиціонеру Борису Нємцову, щоб влаштуватися в нову систему влади Росії?

– Я завжди був категорично проти беатифікації покійного Нємцова. Не вважаю, що він був реально небезпечним для системи, біля  витоків якої сам і стояв. Більш того, він врятував цю систему на історичному роздоріжжі у грудні 2011 року (багаторазові масові акції протесту, що почалися після оголошення результатів виборів до Державної думи VI скликання 4 грудня 2011 року – ред.). У ситуації коли хитка влада, яка втратила всякі залишки легітимності, зіткнулася з млявим і аморфним протестом, Нємцов кинув на терези весь свій вплив, щоб допомогти владі зберегти контроль над ситуацією і зайняти панівні висоти. Все, що було пізніше – результати цього вибору.

– Є думка, що олігархи протягом місяця можуть фактично купити нову революцію в Росії.

– Суть питання знову полягає в тому ж самому: всі бояться «безглуздого і нещадного бунту» значно більше, ніж Путіна. Російський олігархат ніколи не був «великим і жахливим». Його нікчемність цілком проявилася в історії з посадкою Михайла Ходорковського.

Покликання олігархату – нести яйця Фаберже. І це триватиме до того моменту, коли він із якоїсь причини не вирішить, що «краще жахливий кінець, ніж жах без кінця», або ж поки не отримає твердих гарантій на майбутнє в разі повалення Путіна.

– Чи може Путін, наслідуючи світовий тренд, призначити жінку президентом?

– Може, чому б і ні. Навіть ту саму Ірину Ярову (голова комітету Державної думи з безпеки і протидії корупції з грудня 2011 року, – ред.). Ширяться найрізноманітніші чутки про майбутні президентські вибори. Як саме не звали б президента – правитиме Росією в будь-якому разі Путін.

– Чи загрожує сьогодні щось владі Путіна?

– Путін боїться народних заворушень. Належить до політичного покоління 90-х та добре пам’ятає і натовп на вулицях Дрездена в 1989-му, і 1993 рік – тому вживає певною мірою надлишкових заходів зі зміцнення репресивного апарату. Але він не розуміє однієї простої істини. У репресивному апараті служать люди, які можуть виконати, а можуть і не виконати наказ. І в разі революції питання впирається в поведінку людей, тобто в проблему масової психології, тобто аж ніяк не в інституційні проблеми наявності чи відсутності будь-яких силових структур. У підсумку таке множення сутностей може призвести і до того, що в «годину Х» одні силовики виступлять зі зброєю проти інших.

– Чи міг збитий малайзійський “Боїнг” стати справжньою причиною для вторгнення Путіна в Україну?

– Путіну не потрібно жодних особливих причин для вторгнення. Привід уже був спочатку – це «гуманітарна катастрофа» і уявний геноцид російськомовного населення «українськими фашистами», про яких говорило російське телебачення від моменту втечі Януковича.

Громадську думку всередині Росії доводилося не стільки розпалювати, скільки охолоджувати, щоб Путіна не почали проклинати як зрадника «руского міра», який спокійно дивиться, як у нього на очах «українські фашисти» розпинають російськомовних немовлят.

Якби Путін скористався такою катастрофою для введення військ, це в очах світової політичної еліти послужило б ознакою того, що саме він і влаштував «Гляйвіц». Зрозуміло, відкрито і публічно йому цього не сказали б, але поводились би відповідно до цього уявлення (тобто посилили б санкції та, можливо, відрізали б Росію від SWIFT).

Я все ж таки схильний думати, що хотіли збивати українські військово-транспортні літаки і готувалися збити АН-26, про виліт якого напередодні повідомив заарештований СБУ «кріт» (виліт після цього скасували, але Донецьк і Москву, звісно, про це не попередили ).

– Ви вже кілька років живете в Україні. Не розчарувалися?

– Оскільки я зовсім не був зачарованим, то й не відчуваю ніякого розчарування. В Україні я опинився в силу обставин. Я бачу тут, з одного боку, той ж самий чиновницько-олігархічний світ, що розкладається, загальний для всього пострадянського простору, але водночас – живе громадянське суспільство, яке намагається брати долю своєї країни у власні руки. І це дуже важлива відмінність України від Росії, де все мертве і вкочене асфальтовим катком. Тому я можу лише побажати українцям успіхів у їхній боротьбі за побудову нової, розумної і європейсько орієнтованої держави.

Костянтин Ніколаєв