Енергетичний апокаліпсис: українці можуть залишитися без опалення

– В Україні розпочався опалювальний сезон. Перед цим ми мали дивну ситуацію з необхідною кількістю газу, який мав закачати «Нафтогаз» для проходження опалювального сезону. Спершу планували 14,5 мільярдів кубів, потім міністр Ігор Насалик заявив про необхідність закачування 17 мільярдів. Що це за планування?

– Проблема в тому, що в нас не визначені об’єктивні індикатори, за якими можна було б визначити результативність чи ефективність підготовки до опалювального сезону. Тому будь-який чиновник може вільно трактувати ті 14,5 мільярдів кубів газу, що перебувають у підземних газових сховищах (ПГС).

Якщо орієнтуватися на минулорічний прогноз міжнародних експертів, то для проходження сезону 2015-2016 років наша країна потребувала 20,7 мільярдів кубів блакитного палива. Зараз голова правління «Нафтогазу» стверджує, що Україні достатньо 14,5 мільярдів кубів. Коли питаєш, на основі чого зроблено такі висновки, – чуєш посилання на якусь автоматизовану систему, що визначає потреби України.

Однак, щоб система видала результат, їй потрібні початкові дані. Залежно від них можна одержати і 50, і 20, і 14,5 мільярдів кубів газу. Тому посилання чиновників на розрахунки нагадують мені анекдот десятирічної давнини, коли тодішній прем’єр Юлія Тимошенко просила розробити їй формулу, що “за будь-яких цін на нафту дає 2,99 гривень за літр 95-го бензину”.

– А за вугіллям?

– Тут теж все залежить від початкових даних. Наприклад, в плані Кабміну на цей опалювальний сезон наведений обсяг у 2,8 мільйонів тонн вугілля. В «Укренерго» стверджують, що запаси становлять 1,4 мільйони тонн, і допускають відключення споживачів через нестачу палива. А міністр енергетики та вугільної промисловості каже про успішне завершення підготовки, 1,7 мільйонів наявних запасів і 0,6 мільйонів тонн, законтрактованих на сезон. Але 1,7 не дорівнює 1,4, а 1,7 плюс 0,6 – це 2,3, а не 2,8. До того ж, 0,6 мільйон тонн надійдуть до кінця сезону, а 2,8 – потрібно забезпечити до 1 листопада.

Тобто і тут маємо відсутність чітких критеріїв та індикаторів, не кажучи про розмитість відповідальності за пусті обіцянки.

Свою роль грає й нове захоплення українських чиновників – «креативна статистика». За її допомогою громадянам демонструють лише потрібні показники, привабливі цифри, високі темпи зростання, хоча будь-який експерт прекрасно розуміє їхню хибність. Наприклад, неодноразово рапортувалося, що встановлена потужність ТЕС в Україні є вдвічі вища за її потреби. Це дійсно так. Але значно більшу роль відіграє не цей показник, а коефіцієнт використання потужностей.

Та й немає вже тих установлених потужностей, які щороку згадують в уряді. Велику кількість обладнання вже давно порізали на металобрухт. До того ж, більшість наших ТЕС і ТЕЦ збудовані в 1950-1970-х і працюють лише завдяки самовідданій праці вітчизняних енергетиків, про яких ніхто не згадує під час вручення чергової порції урядових нагород.

Щороку замовчується, що в Україні існує гострий дефіцит маневрових потужностей, що забезпечується вугільною та газовою генерацією і дозволяють задовольняти потреби споживачів у добові пікові періоди та за сильних морозів.

–  А більше 50% електроенергії виробляють атомні електростанції?

– Так, генерація на АЕС зросла, але це заслуга не міністерства чи уряду, а технічних спеціалістів. Наприклад, тих, хто збудував ЛЕП з Рівненської АЕС до Києва (введено в дію 21 липня 2015 року, – ред.), забезпечив додавання в Об’єднану енергосистему України обсягу генерації, достатньої для заміщення півмільйона тонн вугілля. Але це не вирішує проблему з тими ж маневровими потужностями, бо маневрувати через зупинки та пуски енергоблоків АЕС є неефективним, і, я б сказав, не зовсім безпечним.

До речі, окрім технічних спеціалістів, сьогодні ніхто не відповідає за можливі негаразди в роботі енергоблоків. Хто, наприклад, відповідатиме за вимушений перехід Зміївської чи Трипільскої ТЕС на інші марки вугілля чи на використання газомазутних котлів. Адже це не лише втрата ефективності, але й суттєве збільшення собівартості енергії.

Хоча… Це, напевно, не проблема, адже сьогодні енергетичні монополісти зацікавлені в тому, щоб закуповувати вугілля, газ та мазут за якомога вищою ціною. Чому? Тому що тариф формуються за формулою «затрати плюс». Чим більшими є затрати компаній, тим вищими будуть тарифи, що встановлює кишенькова НКРЕКП (Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики і комунальних послуг, – ред.). Тому купівля палива за цінами вище ринкових забезпечує більші прибутки.

Енергетичні монополісти прямо зацікавлені у зростанні вартості енергії, тоді як споживачі, в тому числі й промислові, не мають можливості вибору постачальника і не можуть відмовитись від дорогих і, зазвичай, неякісних енергетичних послуг. У кінцевому підсумку за все розплачуються люди, бо паливо та енергія – це інфраструктурні товари, від вартості яких залежить усе.

– Є закон про ринок електроенергії, закон про ринок газу і от прийняли закон про регулятор. Наскільки реально звільнитися від монополій?

– Поки що маємо паперові продукти, які реалізувати неможливо, бо немає інструментів. Насамперед, немає незалежного регулятора, попри прийняття відповідного закону. Одна єдина поправка звела нанівець майже всі позитивні ефекти. Маю на увазі збереження нинішнього складу регулятора та формування конкурсної комісії для ротації його членів із переважанням представників Президента: два представники Президента, два представники Верховної Ради – тобто від коаліції, і один представник від уряду.

Тобто ми узаконили регулятор, залежний від однієї з гілок влади, що неприпустимо. Згадайте, будь ласка, коли НКРЕКП приймав хоч якесь рішення не на користь енергетичних монополістів, а на захист громадян України. Не пам’ятаєте? Я – теж.

Враховуючи те, що бізнес у нас перетворився на політику, а політика стала бізнесом, прийняття закону в такій редакції фактично законсервувало чинний стан справ. Це стосується й інших законів. Уже давно прийнято Закон «Про ринок природного газу» (9 квітня 2015 року, – ред.), а ринку газу досі не існує. І «Нафтогаз» досі не реорганізовано, хоча це мали б зробити ще в 2013 році.

– Є багато проблем з вугіллям – економічних, політичних, інфраструктурних. Скільки українські порти можуть прийняти вугілля протягом року?

– Максимум для українських портів – 600 тисяч тонн. Але слід зазначити, що зимова навігація в Чорному морі не завжди можлива. Тому 600 тисяч тонн – це в кращому разі. Якби запаси створювалися протягом літа, усе виглядало набагато краще.

Але компанії у вугільній генерації є переважно приватними. Тому примусити їх закуповувати вугілля чи газ у резерв протягом року складно. В уряду, звичайно, є важелі впливу, але їх застосовано не було.

– Чи можна, на ваш погляд, закуповувати вугілля в РФ чи ОРДЛО?

– Тут відповідь проста: якщо подумали про резерви і заздалегідь їх сформували – можна й не купувати. Якщо ж резервів немає, а ціна питання – безперебійна робота Об’єднаної енергетичної системи України, уже не до політичної доцільності.

Адже в разі гострого дефіциту палива розвал цієї системи на декілька автономних енергетичних «островів» є цілком реальним. У нас і так існує два такі острови. Наприклад, Бурштинський, що виробляє енергію за стандартами ЄС, і може її експортувати, і Луганський, що утворився через проведення АТО.

– Нові тарифи допоможуть енергогенеруючим компаніям створювати запаси вугілля?  

– А навіщо? Нові тарифи не стимулюють компанії щось робити. Адже їх розраховують за формулою, що не передбачає таке стимулювання. Зараз компанії отримують більше, якщо у них вищі затрати. Якби було б навпаки – інша річ.

Але так званий «незалежний» регулятор нічого не робить, щоб від такої практики відмовитись. Більш того, узгоджує майже всі пропозиції, що подають енергетичні монополісти щодо тарифів, змін умов постачання і якості послуг.

До речі, щодо якості. У мене вдома прилад для замірювання напруги в мережі показує 195 вольт, хоча в стандарті 220. А температура гарячої води в крані є нижчою, аніж нормативна на 15 градусів. Підозрюю, що те ж відбувається і з якістю газу. Але про якість надаваних послуг під час проходження опалювального сезону ані прем’єр, ані міністри навіть не згадують.

А навіщо? Адже кінцевий споживач в Україні не може навіть відмовитися від централізованого постачання теплової енергії (для цього потрібна згода всіх мешканців багатоквартирного будинку). Платити треба за нормами, які не завжди відповідають реальним обсягам споживання. Лічильники встановлені далеко не у всіх, а затрати на їхнє встановлення, особливо на теплову енергію, не всім доступні. Простіше отримати субсидію, яка й субсидією-то не є.

-А у чому проблема з цими субсидіями?

– Громадяни не отримують гроші, що можна спрямувати на енергозбереження чи використання альтернативних, місцевих джерел енергії. Для цього відсутні навіть цільові спеціальні рахунки. «Соціальний» віце-прем’єр каже, що це складно.

Але нинішні субсидії не стимулюють ощадливе використання енергії, не примушують енергетичних монополістів скорочувати затрати, а є лише легалізованим державною способом переведення бюджетних коштів на їхні рахунки.

– Якій сценарій може бути найбільш проблемним цієї зими?

– Холодна зима. Ви запитаєте: що таке холодна зима? Це коли протягом двох місяців температура втримається нижче нульової позначки. Якщо ж вона буде нижче мінус п’яти, то в кінцевих споживачів можуть виникнути дуже серйозні проблеми.

На щастя, не все залежить від політиків. Є злагоджена робота працівників «Енергоатому», які ще опираються особам з приватизаційним свербежем і намаганням перетасувати менеджерів. Є технічні спеціалісти на ТЕС і ТЕЦ, які змогли перевести обладнання на ті марки вугілля, що не підходять станціям навіть теоретично.

Є робітники газотранспортної системи, які свого часу забезпечили її успішний реверс і здатні зробити це ще. Ще є досвідчені енергетики, які, сподіваюсь, не дозволять бізнесменам від політики розвалити українську енергосистему.

Та загалом ситуація погіршується, все більше обладнання відпрацьовує свій ресурс, потребує більше грошей, навіть для підтримання в робочому стані. Але власники енергетичних компаній, часто зареєстрованих в офшорних зонах, бажають лише отримати прибуток. А максимізація прибутку не передбачає інвестиції в обладнання, яке ще працює.

– Якщо запускати модернізацію, то треба починати з ТЕС, далі – комунікації, далі – будинки, чи як?

– По-перше, я б починав з організаційних речей. Мова про облік та енергетичний аудит. Нам конче потрібно визначити больові точки, де ефективність використання енергії є найгіршою. Адже не секрет, що Україна щороку обігріває навколишнє середовище тридцятьма мільйонами тонн умовного палива.

Оскільки ресурси завжди є обмеженими, фінансування, насамперед державне, не треба розмазувати тонким шаром, а спрямовувати його в ці больові точки. Ефект від цього буде значно більшим, аніж заміна обладнання на всіх без винятку ТЕС.

По-друге, слід нарешті встановити пріоритети енергетичної політики. Варто пам’ятати, що енергетична безпека в данському, шведському, польському, навіть білоруському проектах – це не перехід на альтернативні джерела енергії, а використання ефективних (із точки зору перетворення енергії) технологій. Не заміна одного енерговитратного виробництва іншим (газу – вугіллям, бензину – біоетанолом, дизельного палива – рапсовим ефіром). Не придбання за кордоном дешевих, але малоефективних енергетичних технологій.

Ці проекти демонструють шлях комплексного вирішення проблеми, що спирається на дві основні тези. Перша: кожен споживач повинен отримати можливість в різний час використовувати різні джерела енергії, при цьому структура енергоспоживання має визначатися, виходячи з економічної та екологічної доцільності.

Друга: енергетичну безпеку можна гарантувати лише шляхом створення багатовекторної багатополюсної енергетики, що враховує пріоритетні напрями регіонального енергозабезпечення та енергозбереження.

Не менш важливим вбачається узгодження інтересів виробників, постачальників і споживачів енергоресурсів шляхом налагодження ефективних організаційно-правових механізмів взаємодії. Інтереси всіх учасників енергетичного ринку мають і можуть бути взаємопов’язані. Так зроблено, зокрема, у США, де принцип продажу «енергетичних послуг», а не «кіловат на душу населення», робить прибутковими Utilities – «об’єднання» виробників і споживачів.

Олександр Куриленко