Залізна завіса-2: Росія на межі чергової війни

– Чим небезпечний такий конфлікт?

– Загострення в Алеппо було несподіваним, адже здавалося, що Росія доволі твердо прямує до пом’якшення західних санкцій, принаймні – символічного. Зараз є відчуття, що Володимир Путін втратив контроль над ситуацією, і те, що сталося останнім часом, відкинуло його назад у відносинах із Заходом. Тепер уже ніхто не думає, що в режимі санкцій щось невдовзі зміниться в бік пом’якшення. Навпаки, не виключено точкове посилення санкцій. Із боку США це відбудеться з великою ймовірністю, з боку Європи – не обов’язково. Але розмови точитимуться.

Окрім того, Франсуа Олланда вважали майже за адвоката Путіна на Заході. Його, звісно, не можна було назвати союзником нинішнього російського режиму, але зіпсовані відносини з ним серйозно підривають позиції Росії, зокрема й на перемовинах у “нормандському форматі”.

– Хіба Путіну є що сказати на цих перемовинах?

– Іще нещодавно здавалося, що під ударом саме позиція Києва. Захід разом із Росією переконував українське керівництво ухвалювати зміни до Конституції, готуватися до проведення виборів на неконтрольованих територіях.

Але тло змінилося. Захід утомився від України, але від нинішньої Росії він втомився ще більше. Справді є певне відчуття безвиході, в якій опинилися не лише відносини Росії з Україною – вони вже давно там – але і західні зусилля теж у глухому куті, реального прогресу немає.

Хоча робочі групи продовжують свою діяльність, якісь обговорення тривають. Від лінії зіткнення у трьох точках відводять військових. З одного боку, цей крок принципово нічого не змінює, але постає позитивний приклад взаємодії. Сторони ведуть діалог і навіть, діючи за формальною логікою Мінського процесу, вони здійснюють щось, що може сприяти зменшенню людських утрат.

Але шляхів цілковитого виходу з цього глухого кута поки не видно. Мінські домовленості в нинішньому вигляді, як і раніше, здаються не зовсім здійсненними. Інше питання: чи потрібно намагатися укласти Мінськ-3, або ж поки що жити в умовах Мінська-2, намагаючись мінімізувати бойові дії, й дивитися, як змінюється ситуація.

Менше ніж через місяць відбудуться вибори у США, наступного року відбудуться вибори в Німеччині та Франції. У Росії незабаром президентські вибори. І хоча поки здається, що вони можуть пройти без будь-якої інтриги, не виключено, що інтрига все ж таки виникне. Звісно, це буде не опозиційний кандидат, який зможе кинути виклик Путіну, – а наприклад, якісь рокіровки в російській еліті.

У будь-якому разі українській дипломатії потрібно всі ці обставини використати на власну користь. Хоча це не завжди просто.

– Є думка, що до перемовин у “нормандському форматі” треба залучати Штати. Американці змогли б внести конструктив до цього діалогу?

– З одного боку, перемовини стали би більш представницькими. Зрозуміло, що позиція Штатів у цій ситуації вагоміша від позиції, так би мовити, тієї самої Франції. Але на таку зміну формату доволі болісно реагувала б Росія, яка зараз сприймає Штати як основного противника. Адже російським дипломатам у цьому разі було б менш комфортно, ніж українським.

Якщо європейці схиляються до ідеї миру за всяку ціну, то американці краще розуміють позицію України й готові її відстоювати.

– Після виборів Штати можуть долучитися до процесу Нормандських перемовин хоча би побічно?

– Це може статися за згодою всіх учасників процесу. Але заковики тут слід очікувати з боку Росії. Якщо переможе Клінтон, то навряд чи такі зрушення будуть. Поки що Клінтон сприймають як жорсткіший варіант Обами. Якщо ж переможе Трамп, то прогнозувати щось узагалі важко. “Медовий місяць” можливий хіба що протягом першого року його президентства. Але згодом розбіжності між США і РФ можуть виявитися навіть жорсткішими, а методи їхнього вирішення – менш цивілізованими, ніж за помірних демократах.

– Після розриву договору із врегулювання конфлікту між США і Росією, ситуація почала нагадувати Холодну війну?

– Поки що не зовсім. Відмінностей не бракує: наприклад, російські громадяни, на відміну від радянських, можуть вільно подорожувати по світу. Але ситуація схожа. Ця Холодна війна не зовсім Холодна, бо в Сирії одночасно й американські, й російські війська. Така ситуація загрожує певними ризиками, але поки у всіх вистачає розуму не допускати прямих зіткнень. Однак не можна гарантувати, що внаслідок якоїсь помилки не відбудеться силовий конфлікт між американцями і росіянами.

Ситуація справді небезпечна, але радує, що цю небезпеку всі розуміють. Хоча для «внутрішнього споживання» транслюють тези, що Росія в змозі всіх перемогти.

– Справді у змозі?

– У конфлікті із застосуванням звичайних озброєнь у росіян взагалі немає жодних шансів, тим паче на території, віддаленій від самої Росії. Американські війська значно краще підготовлені й оснащені. Але таке локальне зіткнення небезпечне можливістю переростання в масштабніше протистояння. І якраз очевидна слабкість Росії проти Америки може спровокувати Кремль на застосування зброї масового ураження. Сподіваюся, до цього не дійде, бо це найнегативніший сценарій, якому не видно краю. Незрозуміло, хто і що зупинить Апокаліпсис, якщо події почнуть розвиватися за таким сценарієм.

– Трохи здивувала позиція Олланда, який одного дня ніби підігрує Росії, схиляючи Україну провести вибори на окупованому Донбасі, а потім фактично відмовляє Путіну у візиті до Франції.

– Олланд дотримується формальної послідовності в Мінських домовленостях. Тобто спочатку вибори, а потім передання кордону під контроль України. Скажімо відверто, коли підписували ці домовленості – саме такий порядок і мали на увазі. А от навіщо і чому українська сторона підписала такий нереалістичний план – це вже інше питання.

Звісно, навіть помірковані європейські лідери, які схильні йти назустріч Росії, не можуть однозначно вимагати проведення виборів просто зараз.

Думаю, в голові Олланда це не зовсім пов’язані речі. Коли він закликає проводити вибори за будь-яку ціну, то не тому, що він прихильник Росії, а тому, що так написано в Мінських домовленостях. І якщо рухатися за цією дорожньою картою, то треба так і робити. Тут він у певному сенсі заручник формального підходу, а зовсім не союзник Путіна.

– Судячи з останніх подій, Росія не збирається виходити з Сирії, а це означає – бомбардування цієї країни триватимуть. Захід зможе пробачити Росії настільки агресивну операцію?

– На жаль, Сирія та її народ стали полігоном і «масовкою» геополітичних битв. Це нехороший приклад, як країна втрачає суб’єктність і її взагалі перестає хтось питати. Там  реально діють армії більш ніж десятку країн. Зокрема так звані урядові війська Асада, які переважно складаються з іноземців. Деякі експерти запевняють, що від сирійської армії взагалі нічого не залишилося. Сирія – наочна демонстрація для всіх нас, чому не можна втрачати суб’єктність у світовій політиці.

Для Заходу ціна сирійського врегулювання здається занадто високою, попри певний подвійний стандарт. Коли кров ллється в Європі – це сприймають значно болісніше, ​​ніж коли те ж саме відбувається в країнах третього світу. Але в Сирії занадто вже кричущий випадок.

Окрім того, сирійський конфлікт породжує потоки біженців, а це проблема для Західної Європи. Тому на Заході, де начебто вже притихли роздратування на адресу Путіна після подій в Україні, знову виникає відчуття, що мати під боком нинішній російський режим – небезпечно.

Навіть якщо Володимир Путін і захоче вийти з Сирії – він робитиме це поступово. Поступитися він не може, оскільки вважає, що будь-які поступки – це прояв слабкості. І якщо вже зважитися на них – треба це всіляко маскувати. Путін намагатиметься досягти якоїсь символічної мети, наприклад узяти Алеппо, просунутися далі – і лише потім, в складній комбінації з розміну, Росія може знижувати рівень своєї участі в сирійському конфлікті.

За словами військових експертів, досягти остаточної перемоги в Сирії тієї або іншої сторони – неможливо. Не можна ставити завдання звільнити всю територію Сирії від усіх видів опозиції й відновити владу Асада, яка там була до 2011-го року. Зупинятися все одно десь доведеться. Але апетит виникає під час їжі, і де ця точка зупинки – зараз абсолютно незрозуміло.

– Саме агресивна операція в Сирії змусила Захід почати називати речі своїми іменами. Наприклад, заговорили про «військовий злочин росіян”. Дотиснуть світові лідери цю риторику або на цьому все і зупиниться?

– Однозначної відповіді на це питання немає. Як ми бачимо, на практиці з плином часу реакція Заходу пом’якшується автоматично. Так було з розгоном студентів на пекінській площі Тяньаньмень 1989-ого року. Тоді проти Китаю теж встановлювали жорсткі санкції, але поступово їх пом’якшили, хоча Пекін майже ні в чому не пішов назустріч вимогам Заходу.

Подібне почало відбуватися і щодо України. Крим залишився в складі Росії, на Донбасі принципово нічого не змінилося, але багато хто в Європі почали говорити як мінімум про пом’якшення санкцій. Як буде далі – залежить від ситуації в Сирії. Якщо вона заспокоюватиметься, досягне відносної рівноваги, то не виключено, що через рік або два нинішні еліти Заходу про це забудуть. Якщо ж ситуація залишиться гострою, то з боку Заходу наростатиме жорстка риторика.

У будь-якому разі, я впевнений, що в європейських країнах і в США є люди, які професійно відповідають за безпеку, зокрема й міжнародну. Вони усвідомлюють ризики співіснування з нинішньою російською владою і вживають певних заходів.

– У Росії ж уже вщухли пристрасті після думських виборів, у владі з’явилися нові постаті. Це щось змінить у російській політиці?

– Вибори не принесли сенсацій. Їхні результати дуже засмутили опозицію, яка не змогла провести жодного кандидата. У всьому іншому – нічого дивного, абсолютну більшість уже вчетверте поспіль отримала «головна» провладна партія. Цього разу фракція «Єдиної Росії» буде найбільшою за всі скликання, але це не завдяки підтримці, яка різко зросла, а завдяки одномандатникам. От фальсифікацій на цих виборах було менше, ніж  2011-го року.

Поки стабільність влади зберігається, очікувати якихось проривів від Думи не доводиться, бо вона фактично штампує рішення Адміністрації Президента.

Інша справа, якщо ця стабільність порушиться… Росія вступила в смугу політичної нестабільності. Крим і наступні події вивели її зі спокійної гавані, і тепер Росію тріпатимуть політичні вітри. І тут Держдума може стати важливим інструментом у зміні політичної ситуації. Тому й важливо, що Держдуму очолив В’ячеслав Володін. Він, на відміну від більшості силовиків, справді політик, причому один із найвпливовіших.

Володін не належить до жодного з кланів, що оточують Путіна. І в цьому сенсі його можна вважати «людиною президента», перевіреним і абсолютно лояльним, але це поки все спокійно і стабільно. Немає сумнівів, що В’ячеслав Володін має власні амбіції, і якщо у нього буде можливість сказати хоч якесь слово в російській політиці, у нього є шанси це зробити.

Попереднє скликання Думи прославилося скандальними законопроектами, багато з яких потім коректували і ухвалювали дещо пом’якшеними. Вважаю, при Володіні відразу пропонуватимуть більш зважену версію.

– Чому російська опозиція взагалі не змогла потрапити до Думи?

– Можна починати з настроїв росіян, які під впливом пропаганди згуртувалися навколо свого лідера. Але також можна говорити про саму опозицію, яка виявилася ідеологічно й організаційно неготовою до виборів. Окрім цього, є маса об’єктивних причин. У опозиції немає фінансування, але основне – це все ж таки відсутність ідеї. Опозиція не змогла створити якийсь проект, який підтримали би виборці. Можливо, тут проявилася споконвічна російська помилка.

В інших країнах світу з авторитарними режимами опозиція починає контрнаступ із низів, отримує більшість у якихось місцевих радах, потім проводить своїх мерів великих міст, а вже після цього бере загальнонаціональні висоти. А в Росії всі намагаються йти відразу до федерального парламенту, не маючи бази і підтримки знизу.

До того ж в опозиції дуже мало нових облич. «Старі» партії давно перейшли в статус невдах, і є підстави вважати, що вони взагалі були спойлерами Кремля.

«Парнас» формувався без чітких ідеологічних установок і з дивними постатями, більшість із яких – політики минулого. У такому складі й із такою ідеологією ця партія не могла мати масової підтримки.

Якби «Парнас» був партією Навального – шансів у нього було би більше. Але сам Навальний балотуватися нікуди не може, оскільки йому винесено кілька звинувачувальних вироків.

– Після виборів до Думи російські експерти заговорили про дострокові вибори президента. Наскільки ймовірний цей варіант?

– Я говорю про це з минулого року, коли парламентські вибори перенесли з грудня на жовтень. Раніше ці дати нікуди не рухали: Держдуму завжди обирали на початку грудня, а президента – на початку березня. Переносячи думські вибори, влада створила прецедент: терміни федеральних виборів можуть рухатися.

Думаю, це зробили спеціально, з розрахунком на те, щоб за необхідності пограти з термінами президентських виборів. Ймовірно, є різні прогнози, як розвиватиметься ситуація, передусім соціально-економічна. Не виключено, що до 2018-го року ситуація в економіці погіршиться, і це може позначитися на результатах голосування.

Окрім того, можливі й інші маневри, починаючи із зовнішньополітичних. АП зараз має можливість обрати оптимальний момент для проведення президентських виборів. Вони можуть відбутися хоч у березні 2017 року.

– Це реальні дати?

– Знову ж таки, якщо це визнають доцільним. Поки, за моїми відчуттями, запас міцності у Кремля є. Але сценарії обговорюють найрізноманітніші, аж до того, що Путін поступиться своєю посадою наступнику. Мені це видається не дуже реалістичним, принаймні сьогодні. Але виключати нічого не можна.

Відповідно до російського законодавства, якщо президент достроково залишає свою посаду, то не може брати участі в дострокових виборах. Тобто якщо вибори відбудуться раніше 2018 року, то балотуватися замість Путіна повинен хтось інший. Але зняти цю заборону через ту саму Держдуму не буде проблемою. Якщо треба – це зроблять дуже швидко. Не можу виключити, що таке рішення вже прийнято.

– Що може стати зовнішньою ознакою такого рішення?

– Або прогноз погіршення соціально-економічної ситуації й досить різкого зростання протестних настроїв, або якийсь зовнішньополітичний маневр. Наприклад, російське керівництво раптом зрозуміє, що критично важливо йти на зближення із Заходом. Захід охоче сприйме символічний жест – заміну президента на постать, яку вважають в Європі й Америці м’якшою і більш прийнятною.

Звісно, на сьогодні це майже фантастика, адже є відчуття, що Володимир Путін має намір залишатися на своїй посаді та демонструвати, що він готовий протистояти Заходу стільки, скільки потрібно.

Але якщо в Росії почнуть знімати обмеження на участь президента в дострокових виборах, це якраз буде вірною ознакою, що вибори пройдуть у 17-му році, а кандидатом буде Путін. Якщо ж приймуть якесь інше рішення, то знімати цей бар’єр якраз не доведеться.

– А наступником знову буде Медведєв або хтось інший?

– Медведєв є серед кандидатур потенційних наступників, хоча він доволі дивний наступник. У нього зараз невисокий рівень підтримки населення, і є відчуття, що влада не намагається підвищити його рейтинг. Медведєва, як кажуть, лише  ледачий не штовхає публічно.

Але я на 100% не виключав би його повернення в президентське крісло. Хоча крім Медведєва можуть знайти й інших кандидатів. Зараз не час їх називати. Все одно це буде пальцем у небо.

– У зв’язку з погіршенням економічного становища, що чекає Росію наступного року?

– Найболючіші санкції для Росії – це фінансові. Навіть в разі їхнього поступового скасування західні банки до Росії не кинуться.

Галина Остаповець