”Кіборг” про контрабанду в АТО та “кишенькових” генералів

Ліквідаторам Мотороли «Спартанець» віддав належне: «Це вбивство вигідно всім, а вчинили його – справжні професіонали. Думаю – це зробили старші брати «республіканців». Хоча і внутрішньоДНРівські розбірки виключати не можна».

– Моторола, до речі, і в ДАПе відзначився. Ви захищали аеропорт. Чи варто було це робити такою ціною?

– Аеропорт утримувати такою ціною (особливо наприкінці, коли його майже вже не було), на мій погляд, було недоцільно. Його потрібно було замінувати, відійти і підірвати разом із «моторилами», а не тримати нас там. І це був би по-справжньому «хеппі-енд» для всієї цієї історії. Так, ми трималися, буквально вгризлися в бетон. І навіть, коли аеропорт підірвали, ми там залишалися. І хоча мені не дуже подобається фраза, яку потім почали вживати, – «не витримав бетон, а кіборги витримали», але це правда.

З аеропортом можна і потрібно було вчинити дуже точково – красиво. А замість цього вийшло незграбно. Але «годинникарів» зараз мало. Переважно – «підмайстри». Тому героїчна історія ДАПа – це свого роду наша «олександроматросовщина». Так, епічно, так, монументально. Але скільки відмінних мотивованих бійців поклали заради цього епосу. А нових не з’явилося. Лайно-то як сиділо в льохах, так і сидить.

– Як прості бійці на передовій ставляться до зустрічей «Нормандської четвірки», Мінських домовленостей? Чи сподіваються, що політики нарешті закінчать війну?

– Солдати негативно ставляться до всякого роду зустрічей і перемовинам, оскільки після цього слід чекати або зливання територій, або встановлення однобокого перемир’я. Великою мірою, на ці перемовини сподіваються лише військовополонені. Оскільки робота щодо їхнього звільнення насправді здійснюється погано і неефективно.

Процес обміну полоненими надто заполітизований і не приносить очікуваних результатів. З цього питання зобов’язані працювати спеціальні служби. Саме спеціальні і саме працювати, а не бути кишеньковими в руках політиканів, яким життя бійців насправді – по барабану. Адже це не вони гинуть і не їхні діти сидять у підвалах. Зате політиканам вистачає совісті на цьому горі заробляти політичні дивіденди.

А в командирів на місцях на це просто бракує часу. Здавалося б, простіше простого – звільненням полонених повинні займатися люди, які були в полоні і знають цю систему зсередини. Так дайте їм можливість це робити! А в нас часто держава не те, що їм не допомагає, а відверто заважає і саботує. Як це не прикро.

– Одиним із головних результатів останньої зустрічі в Берліні було: «Сьогодні вибори – завтра контроль над кордоном переходить до ОБСЄ, післязавтра – до України». На це згодні вже навіть у Москві. Але чи реально це?

– Я вже навіть не дивуюся подібним питанням. Ну, скільки можна вірити росіянам!? Після анексії, після нібито «зелених коридорів», які в реальності виявилися кривавими. В жодному разі не можна допустити на кордон російські війська під личиною миротворців.

– А взагалі чи не дивно звучить теза: «Ми в Донбасі захищаємо свою територію», замість того, що повинно звучати – «Ми в Донбасі звільняємо свою територію»? Важко звільняти, перебуваючи в обороні.

– Українська армія стала заручником ігор політиків. Міжнародного рівня. Ситуацію в Донбасі, коли лишень вона починалася, на мій погляд, можна було вирішити силами одного добре підготовленого, професійного полку за декілька годин. Але цього не відбулося. І зараз ми маємо те, що маємо.

А перші розчарування в нас почалися після виходу колони Гіркіна зі Слов’янська, коли замість того, аби розбомбити її під три дідьки, її ледь не супроводжували. Будь-які підкилимні домовленості вибивають моральний дух із бійців гірше поранення. Бійці, серйозні, мотивовані, готові звільняти свою землю відчували себе тоді, як використаний і відпрацьований «матеріал».

– Говорячи про полонених – ви самі опинились в їхній шкурі. Як воно?

– У полон потрапляють з різних причин. Зокрема – і далеких від суто бойових. Я ж опинився в ньому після другого вибуху в ДАПе, коли ми мали певну кількість тяжкопоранених.

«Медицина» наша виявилася під завалами і навіть обколоти знеболювальним ми вже нікого не могли. Деякі з бійців пішли, і я тоді сприймав це як свого роду зраду. Як можна залишити свого товариша пораненого, навіть мертвого? Хотілося навіть спину в чергу дати…

Я залишився з пораненими і убитими. Десь дуже глибоко в душі сподівався, що нас евакуюють. Але евакуації не було. Половина поранених померла. Інша – була, що називається «на виході». І я вирішив піти до наших «опонентів». Варіантів подій була купа. Могли і «шльопнути».

Кавказці, бачачи, як я крокую, гукали: «Іди швидше, різатимемо!». Але «орки» вчинили по-чоловічому. Мабуть, теж перейнялися повагою до нас. Викликали лікаря. Ну, і звичайно, мене відправили «до себе». Так я врятував хлопців і потрапив у полон. Там я пробув місяць. Психологічний тиск, звичайно, був серйозний. Навіть намагалися вербувати, щоб перейти на їхній бік. Але я їм якось одразу сказав, що зі мною це робити марно.

Вони мені обіцяли, що обміну я не підлягаю, бо «кіборг», професіонал, очі горять. Мовляв, скільки наших ти ще покладеш. Чи думав я що мене розстріляють? Звичайно. Але було якось абсолютно, вибачте, пофіг.

– А коли вас «залучили» до того донецького параду військовополонених, кадри з яким обійшли весь світ?

– Теж почуття. Але коли узбіччями дороги, якою нас гнали, стояли люди зі злістю в очах, було не по собі.

– Ми втратили цих людей і цей Донбас?

– Звичайно. Хоча, щодо території не знаю, але людей – однозначно. Навряд чи вони в найближчі 10-20 років ходитимуть під жовто-синіми стягами і вигукуватимуть «Слава Україні!».

– Але жити потрібно. А добре жити – ще краще. Чи реально зупинити контрабанду, якої ледь не прохідний двір на кордоні між Україною і «цим Донбасом»?

– Ні. З однієї простої причини, – виродків, вибачте, – з обох боків досить, які живуть і працюють за принципом «Кому війна, а кому мати рідна». І поки за контрабанду не розстрілюватимуть – успіху в боротьбі з нею не буде.

– Чи можна сказати, що українські ЗС, як запевняє їхній Головнокомандувач, за ці два роки стали значно боєздатніші і ледь не ввійшли до десятки найкращих армій світу?

– Збройні сили змінилися за два роки. Це факт. Але виключно на рівні батальйонів і окремих бригад. А щодо керованості на рівні Міністерства оборони та Генерального штабу, то на арені все ті ж. Їм зміни ні до чого. Але навіть не це найсумніше. Найгірше те, що, якщо так і триватиме – звільняться всі осудні і тлумачні командири на місцях. І всі їхні навички і вміння, набуті в реальних боях, а не на картах – кануть у лету. На жаль.

– Чи немає у простих бійців внутрішнього протесту щодо того, що на керівних посадах у Міноборони і Генштабі залишилися ті ж люди, що і були. І, власне, так ніхто і не відповів за загибель десантників в ІЛ-76 під Луганськом, котел в Іловайську, здачу Дебальцевого.

– Я вам так скажу: вище командування армії – це її бич. Воно – нарівні з аватарами з «диванно-фейсбучних військ»: ні чіткого планування операції, ні її аналізу потім. Усе набігом, усе нахрапом, усе дуже по-радянськи бездумно, скоєно не рахуючись із жертвами. Хоча, чому я дивуюся: у військових навчальних закладах навчають переважно як і за часів Радянського Союзу. Ті ж викладачі, усе те ж придушення ініціативи і нестандартного мислення, усе та ж боязнь «Як би чого не вийшло не погодженого з вищим командуванням».

А щодо відповідальності, то армія – це, вибачте за банальність, – дзеркало нашого суспільства. І якщо в ній – найбільша проблема – відсутність відповідальності: за невиконані обіцянки, провалені плани, злодійство, корупцію, кумівство тощо, що все бачать і знають, – то чому в армії має бути якось по-іншому?!

Головне в усій цій сумній історії – зберегти ту кількість мотивованих і підготовлених воїнів, які зараз є в Україні. Але через перераховані вище проблеми (з якими в мирний час якось звикається, пристосовується), – в армії, в АТО, на передовій – це б’є. Ще болючіше, ніж ворог.

У моїй роті було 30 людей, які на хвилі цих подій, хотіли залишатися на контрактну службу. На виході залишилося лишень двоє.

– Про воїнів – добровольців. «Добробати», які разом із волонтерами здавалися черговою здоровою рушійною силою суспільства, власне, виявилися «розмиті» між різними структурами. Як воєнізованими, так і політичним. Їхні командири – також. «Маври зробили свою справу – маври можуть йти»?

– Добровільні батальйони були потрібні на початковому етапі. Зараз вони увійшли до складу структур і, на мій погляд, це правильно. І для загального командування, і для керованості військ. Хоча плутанини вистачає. Інше питання, що командири добровольчих батальйонів були більше політиками, ніж військовими, що в підсумку і призвело їх туди, де вони зараз перебувають.

– Чи повернулася держава обличчям за цей час до АТОшників, які потребують різної допомоги? Або все також основний тягар несуть на собі рідні, близькі, волонтери?

– Якщо і повернулося, то точно – не обличчям. Держава в особі недбайливих чиновників, як на вищому рівні, так і на низовому, відверто саботує допомогу їм і обіцяні пільги. Зі законодавчо закріплених 23 пільг учасники бойових дій отримують лише кілька. Це до питання відповідальності. Наприклад, є повсюдні проблеми в отриманні ними землі. Децентралізація порушила питання фактично порожніх бюджетів районів, влада яких з одного боку, може і рада допомогти, а з іншого – не може.

– З якими, конкретно, труднощами стикається ваша організація «Серця кіборгів»?

– Дуже проблемна категорія – вдови з дітьми загиблих в АТО, їхні батьки. Питання оздоровлення, путівки в санаторії. Оскільки від держави вони їх не отримують – ми частково намагаємося ці питання закривати. Ліки для поранених бійців після демобілізації також доводиться шукати.

Фактично все як було, так і залишилося: волонтери і раніше несуть на собі функції держави. І у зв’язку з цим два питання. Перше – риторичне: «А навіщо нам така армія чинуш, яка не виконує покладені на них функції?»

Друге – цілком конкретне. Якщо міністерство соціальної політики за літо нібито оздоровило 5 тисяч дітей з усієї країни, то як ставиться до того, що лише від нашої невеликої організації за літо оздоровилося 312 людей? І це без бюджетних коштів.

А тому ефективність цього та інших міністерств, які нібито «опікуються» проблемами бійців АТО і їхніх сімей, – під великим питанням.

Костянтин Ніколаєв