– Якби вночі 30 листопада не було силового розгону студентів, протести переросли б у щось більше?
– Навряд. Мабуть, у нас нічого тоді не вийшло б. Але рано чи пізно воно все одно прорвало б і закінчилося б цим самим. Лише на це пішло би більше часу, і мали б не «Небесну сотню», а «Небесну тисячу». Клептократія ні до чого хорошого не приводить. Влада закручувала гайки, люди бідніли. Ті, хто знав про стан справ у державі, розуміли, що невдовзі це все закінчиться.
– Де і коли отримали поранення? Можете відтворити по пам’яті події кривавого 20 лютого?
– До Києва ми поїхали 18 лютого. 20 лютого для мене почалося з дзвінка на мобільний. Ми спали з товаришем у машині біля Володимирського собору. Мінялися, щоб погрітися і відпочити. Двоє – у машині, решта – на Майдані. О 6 ранку нас розбудив телефон: «Вставайте і йдіть сюди. Тут щось починається».
Підтягнулися до своїх на Майдан. Трохи покидали каміння, дали міліції відступити. Вони пішли вгору Інститутською. Ми пішли за ними. Підібрав там кілька щитів, зелений ящик з-під світло-шумових гранат, який залишив «Беркут». Повернувся назад. Почали складати барикаду під мостом. Тоді почався рух із боку Жовтневого палацу. Ми пішли газоном. Почався розстріл. Присіли із хлопцями за щитами. Неподалік зірвалася світло-шумова граната. У хлопця вирвало шматок гортані. Я знайшов відео, де ми його виносили. Я на тих кадрах ще ходячий. Потім допомагали медсестрі перелізти через паркан, аби вона надала йому допомогу.
Ті світлини, які відтворюють усе, що відбувалося далі, не відповідають тому, що пам’ятає мій мозок. У мене стріляли, коли був на мосту. У момент, коли розвертався, щоб подивитися, що робиться на майдані, відчув удар у спину. Куля пошкодила хребет, пробила легеню та застрягла біля лопатки.
– Чи знаєте, хто вас врятував і доніс до медиків?
– Маю мобільний чоловіка, одного з шести, що мене несли. Ноги уже не слухалися. Я був при свідомості. Я пробував зателефонувати хлопцям, з якими був. Ні до кого не додзвонився.
Медики поклали у карету «швидкої». Задзвонив мій телефон. Трубку брав лікар. Телефонував брат. Я сказав, у яку лікарню мене везуть. «Швидка» рушила, потім зупинилася. Відчинилися двері і, пам’ятаю, жіночий голос сказав: «Що мені робити? Вони мені його вже мертвого кинули». Запам’ятаю ці слова на все життя.
Далі була лікарня швидкої допомоги. Пам’ятаю, що назвав прізвище, ім’я та по батькові. До мене підійшла жінка-волонтер, каже: «Не говори справжнє прізвище. Видумай щось». Я відповів: «Та мені вже все одно». Я їй віддав документи, ключі, телефон і ланцюжок, який був на мені.
Лікарі спитали: «Де лікуватимешся? У нас чи в Польщі». Я вибрав останнє. Почав виходити з наркозу і чув, що в мене нема шматка легені лівої. Куля пробила. Це була термінова операція. Чув крізь наркоз, як лікарі говорили між собою: «Легеню розширяємо, акуратно зашивай». Потім відкрив очі вже в реанімації. Там провів 7 чи 8 днів. 7 березня полетів на лікування до Ізраїлю.
– Скільки часу зайняла реабілітація в Ізраїлі?
– Провів там більш як три місяці. 26 червня я повернувся до України. Якби не Ізраїль, не знаю, чи тут би мені допомогли. Наші лікарі сказали: «Два місяці треба лежати в ліжку, поки там усе позаживає». В Ізраїлі вже 15 березня я сидів у візку. Завдяки цьому я не втратив м’язову масу.
Нас у літаку до Ізраїлю летіло дев’ятеро. На трьох, зокрема і мені, в Україні поставили крапку. Сказали, що не ходитимемо. Двоє хлопців пішли на своїх ногах. Так, їм ще рік-півтора боляче було, але вони ходять. Воно болить і болітиме до кінця життя, але можна ходити. Я теж вірю, що зможу стати на ноги. Шанс є завжди.
Винних назвуть не скоро
– Чи розслідують вашу справу? Чи порушено кримінальне провадження?
– Я не цікавлюся. З Євгенією Закревською (адвокат родичів Небесної сотні, – ред.) переписуюся через Фейсбук. Був на відтворенні подій на Майдані. У 2014 році, коли я вже був у Луцьку, до мене приїжджали слідчі зі СБУ і Генеральної прокуратури.
– Коли назвуть імена винуватців у розстрілі Небесної сотні?
– У мене таке відчуття, що мине не один десяток років. Як показує історія світу, хто, що, де і як, стає відомо лишень через значний проміжок часу. Яскравий приклад цього – придушення шахтарських маніфестацій у Великобританії. Там теж були розстріли. 10 чи 15 років минуло, перш ніж англійці дізналися правду.
– Звідки вели вогонь по мітингувальниках?
– Я отримав кулю від когось із тих 27 чоловіків у чорній формі з жовтими пов’язками і автоматами. Хтось із них у мене поцілив.
– Мали екіпіровку?
– Хіба мотоциклетний шолом можна назвати екіпіруванням? Бронежилету не мав.
– Мітингувальники мали на руках зброю? Так дехто пояснює втрати зі сторони «Беркута»?
– Якщо зброя і була, то хіба мисливська. Ідентифікувати, чия зброя і хто стріляв не складає проблем.
– Могли бути заслані люди?
– Що хочеш могло бути.
– Кого з героїв Небесної сотні ви знали особисто?
– Василя Мойсея (лучанин 20-річний Василь ¬Мойсей загинув 20 лютого 2014 року від вогнепального поранення в груди на вул. Інститутській у Києві, – ред.). Ми разом із ним виїхали з Луцька на Київ. Він пішов у 36 сотню. Коли вони піднімалися до Жовтневого, Василя смертельно поранили там.
– Чи є зараз передвісники для нової революції? Наскільки повстання можливе?
– Не вважаю, що воно можливе. Одного з бійців-добровольців під час обстеження при мені лікарі запитали: «Куди далі?». Каже: «Назад, на точку нуль, на передок». Йому ставлять провокаційне питання: «А може під Верховну Раду?» Він каже: «Ні, рано. Ми покладемо людей. Ні до чого доброго це не призведе».
Ніхто не казав, що буде легко. Ми сто років будували не відомо що, а тепер хочемо, щоб за 2-3 роки все змінилося. Ми забагато хочемо, але не готові змінюватися самі. Кажемо: «Я проти корупції. Але я за те, щоб кум там десь щось колись міг порішать». Воно гарно характеризує нас зараз. Надіюся, мої діти, коли виростуть, житимуть у нормальній країні.
– Якби зараз відбулася революція, які б це мало наслідки?
– Це знищило б країну. Росіяни не впустили б такий момент. Європа і США від нас відвернуться, якщо зараз почнеться ще одна революція.
– Скільки тривав би третій Майдан?
– Тиждень максимум. Навіть швидше. Кілька днів.
Позбутися СРСР
– Зараз багато хто каже: якби не Майдан, не було б війни на Донбасі та анексованого Криму. Це збіг обставин чи революція всьому виною?
– Війна була б і без Майдану. Вона могла розпочатися ще у 2003 році, коли мали конфлікт на острові Тузла. Ми вже тоді були на межі війни. Про це тепер мовчать. Мені тоді 20 років було. А я вже по-іншому аналізую все, що тоді відбувалося. Росіяни ніколи не полишали надію відтворити СРСР. Поки не відійде покоління, якому нібито було добре жити за Радянського союзу, ми нічого не доб’ємся.
– Які ви покладали сподівання на Майдан? І чи щось із них уже справдилося?
– Ми, напевно, повинні були цю ціну заплатити за свою незалежність. Усім навожу приклад, як під час похорону одного воїна до священика після поховання підійшла родичка покійного і запитала: «Отче, чому?». Відповідь була коротка: «Бо наші батьки не допрацювали у 1991-1993 роках те, що почали».
– Коли закінчиться війна на сході?
– Хочу, щоб вона закінчилася вже завтра. Маю надію, що це трапиться вже наступного року. Треба кожному почати з себе. Треба відсортувати людей, яких відносимо до політичної еліти, відсіяти зайвих.
Крим та тимчасово окуповані території самі до нас повернуться, коли почнемо жити краще і багатше. Але тоді ми повинні переглянути своє відношення до цих людей. Варто було б запозичити принципи реформування у країнах Балтії, де є паспорт громадянина і паспорт негромадянина. Останні не голосують і не впливають жодним чином на суспільно-політичне життя країни.
– Чи берете ви участь у заходах до роковин революції?
– Ні. Беру дітей і племінників, їдемо разом до Василя на могилу.
