Володимир Парасюк про партійну конкуренцію, політичну паранойю та революцію (відео)

Позафракційний депутат з одномандатного округу на Львівщині став одним із символів змін під час Революції гідності. Він не вступив до жодної фракції за два роки роботи Верховної Ради. У списку його законодавчої активності чимало змістовних пропозицій, своїми депутатськими запитами він не дає дрімати чиновникам Львівщині, а останнім часом нардеп дедалі частіше згадує про необхідність створення політичної сили нового зразка.

Politeka дізналася, коли і якою буде партія Володимира Парасюка, чому парламентські вибори необхідні щодва роки та хто може очолити масові акції протестів.

Латати чи ламати систему

– Пане Володимире, нещодавно ви оголосили про створення політичної сили. Якою буде партія Володимира Парасюка і чи вона буде?

– Я говорив не про створення політичної партії, я говорив про те, що мені цікаві платформи для створення молодих політичних еліт. Якщо під такий проект знайдеться здорове фінансування, я готовий його очолити. Не факт, що це буде політична партія.

Ми стоїмо завжди на одному й тому самому, бо не змінюємо відношення до парламенту, влади, грошей. Тому цікаво набрати молодих людей для того, щоб навчити їх правильного відношення до політики і грошей із тим, щоб вони далі використовували різного роду політичні партії, потрапляли в ешелони влади і працювали там на добробут держави. От це мені цікаво. Політична партія, якщо вийде, то це інструмент, а не ціль. Це в Україні дуже часто живуть заради партії, не розуміючи, що партія і створюється заради того, щоб відстоювати державні інтереси із втіленням власного бачення розвитку країни.

– Останні свідчення соціологів вказують на велику кризу довіри до влади. Яким інститутам, на ваш погляд, могли б довіряти українці?

– Люди ще довіряють новоствореним антикорупційним органам. Чим більше ми вливатимемо в цю систему нових органів і свіжих людей, тим більше зростатиме довіра до влади. Реформувати треба все: і парламент, і уряд, і Конституцію. Усе, що було до цього часу, потрібно змінити докорінно. Тоді можна буде говорити про відновлення бодай якоїсь довіри.

Система отримала дуже потужний удар через перемогу Революції гідності і утворилася тріщина. Одні її латають, інші б’ють далі, аби система розвалилася. Тому в нас немає іншого шляху, крім як продовжувати тиснути, аби в той чи інший спосіб цю систему змінити.

– Чи можливо досягти справжнього реформування президента, уряду, парламенту в мирний спосіб?

– Сумніваюся і дуже сильно. Порошенко, Яценюк та інші люди – це політична еліта часів Кучми, вони не бачать іншого способу життя. Їм комфортно на червоних доріжках, із перекриттям доріг, відчуттям власної значущості. Це все треба змі-ню-ва-ти, а їх-то вже не поміняєш. Тому треба спочатку їх відсторонити і більше ніколи в житті до влади не допускати.

Я лише за мирний варіант розвитку суспільства, але деколи потрібно робити революційні ін’єкції, бо вони прискорюють розвиток. Якщо казати про Революцію гідності, то без неї усе, що ми маємо зараз, ми б мали в найкращому разі років за 20. Ми б втомилися десятки років чути про «розвиток опозиційного політика Порошенка».

Сенс перевиборів

– Останні декілька років багато кажуть, що наступною революційною ін’єкцією стане повернення із фронту добробатів, які підуть силою змінювати владу. У такому разі ви їх зупинятимете чи приєднаєтеся до них?

– Точно не зупинятиму, а в чомусь приєднаюся. Річ у тім, що суспільство навчилося розуміти, що розвалити щось дуже легко, а ось будувати дуже важко. Це розуміють і хлопці на фронті. Вони розуміють, що розвиток країни надалі має тривати в тих межах, що й зараз. Хай навіть у корупційних межах, дуже повільних тощо. Але ці межі наразі зберігають нашу єдність як держави.

Запустити зараз хоча б якійсь механізм, який би в мирний і сталий спосіб змінив розвиток держави, це виборча реформа. Вона дуже потрібна.

Навіть якщо змінити у країні 10 тисяч чиновників, це не змінить систему, бо вона корупційна, неправильна і тримається на круговій поруці. З тих людей, які щиро стояли на Майдані і потім потрапили в систему, вона декого зламала, декого підкупила, декого залякала. Тому кажу: складне питання. Боротьбу треба продовжувати, але і розуміти, що за всі часи нашої незалежності саме зараз відбувається реальний тотальний контроль за діями влади. Можливо, перемог немає, але саме контроль є. Тепер його необхідно поширювати на всі галузі та рівні. Це має стати нашим громадянським суспільством.

– Якщо казати про імовірність дострокових парламентських виборів – чи є сенс робити їх, скажімо, у 2017 році чи без запуску виборчої реформи це немає сенсу?

– Є сенс. Вибори в парламент у наших умовах треба проводити щодва роки. Гарний парламент чи поганий, впорався чи ні – кожні два роки. Це рецепт того, як вигнати звідти паразитів і залишити 200-300 депутатів, які б дійсно працювали і були честними-порядними.

Не можна боятися оновлення влади! У нас щоразу ті, хто брали більшість на виборах, потім диктували умови життя всім іншим. От якщо зараз до парламенту зайде сім політичних сил із приблизно однаковою кількістю – це буде здорова конкуренція. Вони ж змагатимуться за голоси на наступних виборах, вказуватимуть на помилки інших і самі робитимуть щось очевидно краще. Це і буде здоровим контролем, який потрібен державі.

Модель великих парламентських коаліцій державі не підходить. Велика кількість політиків випробування владою та грошима не проходить, тому я за вибори щодва роки – це дешевше, ніж тримати ці уряди. Один уряд Яценюка коштував нам п’ятьох парламентських виборів. Ці гроші просто зникли і ніхто не може їх знайти.

– Чому саме два роки?

– Це я собі придумав таку модель: перші два роки ми чекаємо, потім два роки розчаровуємося і останній рік сподіваємося на краще. Саме тому варто залишати парламент на два роки, аби вони ставили жорсткі вимоги до уряду. Не виконали? До побачення, наступні хай пробують.

Мені кажуть, що під час дострокових виборів до парламенту прийдуть адепти «русского міра» і візьмуть більшість. Та ніколи в житті вони вже більшість не візьмуть. Їхній електорат не вміє і не налаштований відстоювати власну політичну позицію і хто б на нас не дивився – з Донецьку, Львова чи Івано-Франківську – вони розуміють, що представники Опозиційного блоку лишень маріонетки Путіна і суто агенти впливу.

– Але соціологи кажуть про певне зростання їхніх рейтингів…

– Нічого в них там не зростає. Можливо, якась популістична риторика на когось впливає. Які вони опозиціонери, якщо голосували за зміни до Податкового кодексу? От кожного, хто читатиме чи дивитиметься це інтерв’ю, я хочу спитати: ви в курсі, що з нового року всі без винятку ФОПи, чи мають вони прибуток, чи не мають, платитимуть 700 грн податків щомісяця? Так от, за цю норму голосувала більшість членів Опозиційного блоку. Потім хай вони далі розповідають, як вони виступають за зменшення податкового тиску.

Такого роду речі – це нищення малого та середнього підприємництва. Я вже сказав Гройсману: «Усі революції відбувалися і мали ефект лише тоді, коли їх підтримував малий та середній бізнес. Цьогоріч ви найсильніше на них натиснули і довго вони цього не терпітимуть».

Відмовитись від заборон

– Під час розпалу так званого «Шатуна» ми робили опитування на порталі щодо лідера, за яким люди готові вийти на вулиці. Абсолютним лідером симпатій став Михеїл Саакашвілі. Наскільки революційні тенденції потужні наразі і хто міг би такий протест очолити? Саме умовний третій Майдан, а не черговий «Шатун»?

– Акції протесту можуть бути і вони можуть мати лідера. Майдан лідера мати не може. Що таке Майдан? Це критична маса людей, які зійшлися в думці, що їм набридло так жити і вони виходять на вулиці. Жоден Майдан не буде дієвим, якщо над ним стоятиме одна людина.

Мітинги може очолити Саакашвілі, Савченко та інші. Але Майдан, якщо люди вийдуть на вулиці, виведе нових лідерів думок, з’являться нові громадські активісти. Це вже буде зовсім інша сторінка історії. Коли хтось намагається нумерувати Майдани – перший, другий, третій, п’ятнадцятий – мені це категорично не подобається. Майдан – це концентрація незадоволення владою на ідеології протесту.

Спроби персоналізувати подібні явища неправильні. Щодо особисто Саакашвілі, я б хотів запитати інше: «Ми всі зрозуміли, що вас незлюбив Порошенко; що вас не показують канали Коломойського, Фірташа тощо; що проти вас вишукувалася вся система; як ви рятуватимете країну з 10-15% в парламенті? Покажіть дорожню карту ваших дій! На одних лозунгах далеко не заїдеш».

Я дуже поважаю Михеїла Саакашвілі як політика, як президента Грузії. Але як українець я хочу почути від нього, яку дорожню карту він має для моєї країни. Я для себе як молодий політик її прописав, хоча і не виголошую, бо розумію, що на все свій час. Чомусь треба довчитися, у чомусь набратися досвіду тощо.

– Можете бодай щось оголосити з дорожньої карти Парасюка: перше, друге, третє? Можете назвати хоча б якісь ідеологічні чи принципові речі?

– Я маю чітке бачення реформування правоохоронної системи та судової гілки влади, це все прописано. Насамперед, на найближчі 5-7 років нам треба прибрати людський фактор із проведення будь-яких конкурсів на державні посади взагалі. Якщо ми як суспільство зараз на це не здатні, бо наше мислення викривила спочатку радянська влада, яка потім переросла в олігархічну, нумо віддаймо функцію відбору держслужбовців процесору. Вкладемо необхідні програми і хай машина контролює наші здібності щороку!

Найважче для мене питання, на яке я ще шукаю відповідь, – це як запустити цей механізм змін, як змінити цю владу, як набрати критичну масу людей, які запустять зміни правил: конституційних, судових, податкових, у всіх сферах діяльності?! Як цю махину запустити?

Як змінити сам підхід людей, які йдуть вчитися в умовну школу СБУ? Серед них лишень маленький відсоток робить це тому, бо любить Україну. Решта апріорі ідуть туди, аби потім конвертувати це у гроші. Будьмо щирими: скільки людей з Академії МВС справді хотіли стати юристами? Та їм навіть батьки казали: дитино, іди повчися, бо потім хабарами відіб’єш усе, що ми на це навчання витратимо. Так само було у прокуратурі, у політиці, та навіть у сільській раді. От моя надмета – змінити саме відношення людей до держави. Ти ідеш не гроші заробляти, не кар’єру робити, а ти ідеш будувати країну.

– Я б хотів би навести приклад із мого особистого життя. У мене є друг, який пішов служити в міліцію не тому, що хотів брати хабарі, а хотів боротися зі злочинністю, бо бандити вбили його батька. Але коли він потрапив у систему, то його поставили в такі рамки, що він сказав: «Я так працювати не можу і не буду». І звільнився. Отже, у нас є інший бік проблеми: система сама по собі пресує людей. Навіть тих, які хочуть її змінити й ідуть це робити…

– Я ж і пояснюю, що ми бачимо реформу патрульної поліції. Вона є, ми бачимо ці автівки з блимавками, ми бачимо нових патрульних тощо. Але проблема в тому, що наразі система почала їх стискати. І я не маю остаточної відповіді на питання: а як побудувати таку систему, яка б не обмежувала себе в розвитку?

Одну з найцікавіших думок я отримав нещодавно в університеті ім. Франка від одного з викладачів. Уся проблема української економіки полягає в тому, що ми дуже багато забороняємо. І це стосується всіх галузей!

У нас і справді вже не знають, а чого б ще заборонити чи обмежити. У нас вся економіка – це монопольні ринки, поміж якими затиснули малих підприємців.

Тому приберімо цих «рішал», знімемо обмеження і ви побачите економічний ривок. Саме тому я борюся за вільний доступ іноземних автомобілів в Україну, аби прибрати з нього монополіста Васадзе.

До мене прийшли підприємці з Фастова, які скаржилися на авансові платежі за світло. Чому вони мають заздалегідь платити олігарху-Ахметову за те, що вони ще не використали? А чому так сталося? Бо підприємець не може взяти електрику в когось іншого, а лишень у Ахметова. Той носить чемодани до Верховної Ради і куди треба, аби залишатися монополістом. Якби ж на ринку була низка маленьких підприємств, які б виробляли електроенергію, ці бізнесмени могли б сісти між собою, випити по 50 і домовитися на взаємовигідних умовах! А так усі вони – заручники ситуації і жодних домовленостей немає. Є ультиматум олігарха. Так у нас скрізь.

– Тобто загалом у вас з’являються, так би мовити, шматки дорожньої карти?

– Не зовсім так. От звідки з’явилися розмови про політичну партію? Бо виконати ті завдання, які я перед собою бачу, – це питання виховання політичних еліт і для цього вже закладені зерна. Тепер ці паростки треба обходити, поливати, чистити від лободи. Вони виростуть і дадуть плоди!

Тому повторюся: мені не цікаві влада чи гроші самі по собі. Мене ця політична параноя, яка перетворюється на маразм, просто дістала. У дитсадках, маршрутках, автобусах, метро – просто скрізь усі говорять про політику! При цьому говорять про одних і тих самих: Тимошенко, Порошенко, Янукович…

Я поставив собі межу в десять років у політиці, три з яких уже минули. Це нульовий відлік до того моменту, коли країна почне по-справжньому розвиватися. Я пов’язую ці надії з тими, хто пройшли Революцію гідності і потім повернулися до звичайного життя. Коли молодь, яка поки отримує гроші від тата і мами, почне цікавитися, чому так важко заробляти та змінювати країну, зрозуміє, що треба в політики іти самим і самим же її змінювати – ми побачимо справжні зміни.

Влад Руденко