Економіст, виконавчий директор Міжнародного Фонду Блейзера Олег Устенко в інтерв’ю Politeka про дорогий державний борг, тіньову економіку та ринок Євросоюзу.
– Польський економіст Лєшек Бальцерович провів ключові реформи в перші 180 днів існування нового уряду. Чому Україна досі не спромоглась на швидкі перетворення?
В Україні ж ситуація не просто не покращилася в порівнянні з першими роками після отримання незалежності, а й погіршилася. Причина – специфічні особливості системи.
З одного боку, об’єктивні помилки в економічній політиці були мультиплексовані, з іншого боку – надвисокий рівень монополізації економіки, приховані інтереси різних політичних груп, які не бажали для країни будь-яких змін. Також приватні інтереси олігархів, які грали свою «власну гру» не на користь українського народу. Усе це у сукупності сформувало ту економічну модель, в якій живемо і яка гальмує розвиток.
Не фарт Фірташа: чому олігарх хоче повернутися до України– Процес перетворення України на олігархічну державу часто асоціюють із періодом правління президента Кучми.
– Загалом, це так. Але підвалини були закладені ще за часів першого президента, коли відбувалося стрімке зубожіння населення.
Переважна частина вітчизняних олігархів отримала карт-бланш у вигляді доступу до природных ресурсів – титан, залізо, вугілля та іншого. Це дозволило їм розбудовувати «власні імперії».
Ніхто з них не придумував Microsoft або Facebook. Їм просто дозволили користуватись всіма ресурсами.
Зберегти своє положення могли єдиним способом – «поріднитися» із владою. Це вони достатньо успішно зробили, відкривши власні політичні проекти, делегувавши своїх людей у владу, купивши засоби масової інформації тощо.
– Чи можна в наших реаліях вважати середній клас – реальним політичним конкурентом влади?
– Безперечно. Адже середній клас – це не лише рівень доходів, а й рівень лояльності до інститутів влади. В Україні, на жаль, середній клас не є потужним.
Половину валового продукту заробляємо шляхом експорту, який до того ж дуже неякісний. Ті, хто веде великий бізнес, прагне отримати надприбутки саме зараз і будь-якою ціною. Їх не цікавить, як тут житиметься простим громадянам.
Друга проблема – маємо дуже несприятливий бізнес-клімат. Західні інвестори у країну з такими високими ризиками не заходять.
– Чому Україна так і не скористалась жодним із «вікон можливостей»? Адже після кожної революції відкриваються безліч перспектив.
– В Україну повірили кілька разів. Спершу – після здобуття незалежності. Опісля – після Помаранчевої революції, коли зуміли отримати прямих іноземних інвестицій – майже $10 млрд. До сьогодні не повторили цього рекордного притоку.
Як і після Майдану, завжди здається, що ось-ось – і розпочнеться розвиток. Минає час, а його ніяк не видно. От і маємо 2-3% зростання. Та й то – при хорошому розкладі, коли ціни на міжнародних ринках ростуть і, відповідно, зростає український експорт.
– Але ж є ще зовнішні чинники, які впливають на порядок денний. Зокрема, тиск Заходу.
– Є дві великі сили, які можуть натиснути на українські «політичні еліти», вивести країну на шлях стабільного економічного росту – на рівень від 5% до 10% на рік. Перша сила – іноземні партнери, які можуть тиснути зверху. Друга – активне громадянське суспільство, яке набирає обертів. Воно тисне знизу. Це може призвести до вистражданих змін, які врешті-решт зруйнують чинний олігархат.
– Хто із великих економічних гравців невдовзі з’явиться на українському ринку?
– Цілком ймовірний прихід Китаю. Це новий чинник. Може зіграти нам як у плюс, так і в мінус.
Нещодавно відбулась телефонна розмова між головою Мінфіну США та головою МВФ. Перший дипломатично порекомендував МВФ розібратися з курсовими політиками, які проводять центробанки в різних державах.
Нікого у глобальному вимірі не цікавить політика НБУ. Радше – це сигнал, що буде здійснено тиск на Китай. Подібні розмови тривають уже давно.
МВФ намагатиметься тиснути на китайців, аби ті зміцнили (підняли курс) свого юаня. Як тільки це відбудеться, китайці стануть менш конкурентними на європейському та американському ринку. Підтвердженням можливого збільшення тиску на Китай були і нещодавні заяви з боку Мінфіну США щодо «країн курсових маніпуляторів».
Нова Холодна війна: США і Китай вступили в боротьбу за світове панування– Але ж Китай – величезна економіка, невже на неї так легко тиснути?
– Економіка Китаю – друга у світі за обсягами. У 2016 році вона виробила біля $12 трлн валового внутрішнього продукту (на першому місці – США, $16 трлн). Для прикладу, ВВП України торік – близько $90 млрд.
Крім того, у Китаї – величезна кількість людей. Після того, як уряд відмовився від попередньої політики «одна сім’я – одна дитина», народжуваність почала різко зростати. КНР не може дозволити собі зростати менше ніж 5% на рік.
Китай існує в іншій парадигмі. Відповідного до свого менталітету живуть у довгостроковій перспективі. Планують на десятиліття наперед свій розвиток. Йдеться про побудову стратегій, чого не скажеш про Україну.
– Яка ключова стратегічна ідея Китаю?
– В останні кілька сотень років їх, безперечно, не покидає ідея щодо відновлення власної могутності. Китайська експансія по всьому світові очевидна. Достатньо приїхати в будь-яке європейське місто, аби знайти там свій Чайна Таун. Звісно, їм потрібно постійно шляхом чогось рости. Тому спробують зайти на інші великі ринки або збільшити свою присутність там, де це можливо.
– Наприклад, на європейському?
– Так. У сукупності ринок ЄС – це більш як $15 трлн за результатами минулого року. Китайці 20% ВВП отримують шляхом експорту. Європа стає такою платформою, де вони зможуть збільшити свою присутність у разі виникнення проблем на ринку США.
Проте є певні нюанси. Відкрити в Європі підприємство для Китаю дорого. Середня зарплата у китайських містах – близько $700. Європейцям ж доведеться платити значно більше.
Звичайний традиційний експорт «з’їдатиме» 10% імпортного мита, яке треба сплачувати при перетині кордонів з ЄС. Те, що ти виготовив у Китаї і довіз до кордону за $10, в Європі уже коштуватиме $11. Тому тут Україна може виявитись ласим шматком. У нас є ЗВТ з ЄС. Отож, є всі можливості виготовляти товари в Україні, а продавати їх в Європі, але без мита. Також українцям можна платити менші зарплати (у порівнянні з Китаєм).
Позитив для України полягає в тому, що почнемо рости більшими темпами, адже буде великий приплив інвестицій. Бізнес платитиме податки, стане краща ситуація з бюджетом, збільшаться темпи росту. Україна може стати своєрідною фабрикою Європи, але власниками цієї фабрики будуть китайці.
– У чому ж тут ризики для України? Адже інвестори в черзі до нас не стоять.
– Тут складно однозначно відповісти. Ні європейці, ні американці не хочуть заходити в економіку, яка має дуже великий рівень ризику.
За рейтингом стратегічного американського дослідницького інституту The Heritage Foundation Україна займає 166 місце із 180 країн за рівнем економічної свободи.
Також у нас – 130 місце із 163 країн за рівнем корупції. Розташовані на п’ять позицій нижче так званого інвестиційного рейтингу. Для прикладу, та ж сама Росія перебуває всього лише на один рівень нижче інвестиційного рівня. Навряд чи можна розраховувати на потік інвестицій за такого розкладу. Тут потрібні реформи. Їх немає.
А от китайцям усе одно – є в нас реформи, чи немає. Їм байдужа якість нашого бізнес середовища. Їхня ціль – 100 років.
Біда може бути в тому, що вони зацементують ось цю жахливу систему, яка в нас є. Українські «політичні еліти» побачать покращення без власних зусиль і, відповідно, зададуться питанням: «Навіщо робити реформи, якщо і так життя непогане?»
– Коли Україна дійсно відчує економічну експансію Китаю?
– Китайський бізнес зайде на наш ринок у дуже близькій перспективі – від нинішнього дня плюс три роки.
Крім того, китайці «не ходять одні». За ними прискіпливо спостерігають корейці та японці. Вони – конкуренти. Уже торік посол КНР кинув пробний шар. Пекін серйозно думає про ухвалення зони вільної торгівлі з Україною.
– А як щодо наших приморських сусідів, наприклад, Туреччини? Адже це також великий ринок.
– Туреччина, звісно, наш потенційний партнер. Але турки не можуть зіграти таку роль, як китайці. Крім того, вони самі мають ЗВТ з Європою. Ми їм не потрібні для збільшення їхньої експансії на ринку ЄС. Внутрішня політика там дуже змінюється. Це небезпечно. Туреччина не була б собою, якби не грала одразу ж на кілька боків – з європейцями, росіянами, Україною.
– В якій точці нині перебуває співпраця України із МВФ?
– В Україні трактують МВФ як інституцію, яка постійно з тебе щось вимагає і витискує. Насправді ж, самі запропонували МВФ, що можемо зробити, аби вернути країну на шлях стійкого економічного розвитку. Зокрема, пообіцяли знизити дефіцит державного бюджету. І це було правильно, адже дефіцит зашкалював.
У нас вичерпались золотовалютні резерви. На лютий 2014-го вони становили $15,5 млрд. На лютий 2015 – $5,5 млрд. Тому в березні 2015 року і відкрили програму співпраці з МВФ. Як наслідок, уже в лютому 2016-го резерви зросли до $15,5 млрд, здебільшого – шляхом траншів МВФ.
Малий і середній бізнес України – еволюція знищення– Чи здатні самостійно вирішувати свої фінансові проблеми?
– Загалом можна обійтись і без МВФ. Але для цього потрібно активніше займатись реформами. У такому разі їхня швидкість повинна бути в рази більшою в порівнянні з тим, про що домовлялися із МВФ. На скільки це реалістично в нинішніх умовах – відкрите питання.
Нещодавно директор-розпорядник МВФ Крістін Лагард заявила на зустрічі у Вашингтоні про важливість боротьби з корупцією. Адже, якщо ти зменшуєш корупцію, значить, у тебе буде більше грошей у державному бюджеті. Тоді не треба запроваджувати драконівські заходи, змушувати за все платити своє населення.
Україні не потрібно займатись пошуком скарбів минулого режиму, чи чекати на $17,5 млрд від приватизації. Відштовхуючись від статистики Мінекономіки, розмір тіньової економіки в Україні – на рівні 35%. Це означає, що торік у тіні були вироблено $30 млрд. Якщо припустити, що корупційний податок складає 20%, то через різні канали в державі щороку рухається близько $6 млрд. А це 7% ВВП.
Цими грішми можна закрити купу питань. Звісно, ніхто не каже, що враз зуміємо геть подолати корупцію. Але якщо її скоротити хоча би наполовину, то залишається десь 3% ВВП – сума, рівнозначна дефіциту бюджету на нинішній рік. Це ті додаткові борги, які Україна може цьогоріч на себе «не вішати».
Усе, дійсно, «має своє фіскальне вираження», як каже Лагард. Ось чому МВФ говорить про важливість боротьби з корупцією.
– МВФ може бути ефективним «наглядачем» над Києвом?
– Він таким і є. Останній транш отримали авансом. Не провели приватизацію, не знизили корупцію.
Сьогодні Україна потребує зовнішнього фінансування в об’ємі $5 млрд. Об’єм нашого внутрішнього і зовнішнього державного боргу гігантський – 81% від ВВП. І не треба говорити, що в Японії об’єм боргу 220%, а у США – 110%. Ключове – скільки ти платиш за обслуговування цього боргу.
Україна платить дуже дорого. Через свій поганий бізнес-клімат не можемо взяти позику під 1-2%, як розвинуті країни. Платимо в середньому 6-8% річних. Це означає, що торік лише 5% ВВП пішло на обслуговування держборгу. Лише на виплати за відсотками. До того ж тіло кредиту ніхто не повертає. Рівно стільки ж ми витрачаємо на оборону та безпеку.
– У Вашингтоні уже заявили про потребу перегляду формату роботи МВФ. Чи варто Україні розраховувати на підтримку свого одвічного кредитора з огляду на зміну політичного керівництва США – ключового інвестора МВФ.
– З приходом нової влади у Штатах прагматизм збільшився в рази. Для команди Трампа Меморандум про співпрацю України з МВФ – це звичайний контракт. Виконав усі зобов’язання – отримав гроші. Не виконав хоч щось – нічого не отримаєш. Тому з погляду українських платників податків, це не так і погано. Можливо, хоч це примусить українські «політичні еліти» серйозніше ставитись до реформ.
Романія Горбач
