Кінець битви за Мосул: що чекає постіділівський Ірак

Із чого все починалося

Три роки тому, в червні 2014 року, бойовики організації «Ісламська держава Іраку та Леванту» захопили півторамільйонний Мосул – друге за величиною місто Іраку та його північну столицю.

Маючи перевагу в чисельності, озброєнні та екіпіровці, іракська урядова армія являла собою погано організовану солянку, яку роз’їдала корупція і кланова ворожнеча. Представники різних конфесій, племен і народностей абсолютно не довіряли один одному; солдати і офіцери йшли в армію через хорошу платню, не припускаючи, що їм узагалі колись доведеться воювати (до цього боротьбою з екстремістами займалися переважно американці, які покинули Ірак у 2011 році). У підсумку іракські війська в Мосулі (як раніше – у Фаллуджі та Рамаді) просто розбіглися, не бажаючи воювати з відомими своєю жорстокістю екстремістами. Буквально кілька днів потому ісламісти так само легко зайняли священне для сунітів місто Тікріт, Байджі з найбільшим у країні нафтопереробним заводом і впритул підійшли до Багдаду.

У Мосулі джихадисти захопили, за різними оцінками, від 2 300 до 6 тисяч американських броньованих джипів «Хамві», бронеавтомобілі, гори стрілецької та протитанкової зброї і боєприпасів до неї; десятки танків, включно зі знаменитими «Абрамсами». Вишенькою на торті стала місцева філія Іракського центробанку, в сховищах якої бойовики виявили до 530 мільйонів американських доларів готівкою. Все це незліченне багатство і дозволило терористам воювати ще багато років ні про що не дбаючи.

Наприкінці червня лідер ІДІЛ Абу-Бакр аль-Багдаді, виступаючи з кафедри Великої мечеті «Ан-Нурі» в старому місті Мосул, проголосив створення «Халіфату». Зрозуміло, з собою на чолі. На захоплених територіях екстремісти встановили небачений у новітній історії терористичний режим, візитними картками якого стали масові страти, тортури, етнічні й релігійні чистки, що включають фізичне винищення всіх, окрім мусульман сунітського штибу (а також тих мусульман-сунітів, які хоч чимось не подобаються терористам).

Для протистояння джихадистам Вашингтон почав терміново перестворювати іракську армію, накачуючи її технікою, зброєю і грошима. Морпіхи почали тренувати бійців новостворених антитерористичних спецпідрозділів, а авіація США – надавати масовану підтримку з повітря. Активно до боротьби з ісламістами підключився також Тегеран, надаючи всебічну підтримку, по-перше, шиїтській міліції, а по-друге, переважно шиїтському уряду в Багдаді. Осібно завжди стояли курди, котрі проявили себе найбільш організованою і боєздатною силою в боротьбі з джихадистською загрозою.

Проте корінний перелом у війні з Халіфатом настав лише минулого року. Так, у Сирії загони переважно курдських Сирійських демократичних сил (SDF) повели рішучий наступ на позиції ісламістів, звільнивши низку населених пунктів і впритул підійшовши до «столиці» ІД – Ракки. Турки, що вдерлися на північ країни, і їхні проксі-сили потіснили екстремістів на півночі країни, зайнявши міста Джераблус і Ель-Баб. Пізніше на позиції іділівців за підтримки Росії та Ірану почала масштабний наступ також асадівська армія, зайнявши в провінції Ракка і Дейр-аз-Зор як мінімум 14 населених пунктів і низку нафтогазових родовищ.

Іракський Сталінград

Події в Іраку розвивалися менш динамічно, але водночас більш ґрунтовно. Восени 2016 року сили антиіділівської коаліції, що включають збройні сили Іраку, проіранську шиїтську міліцію, формування іракських курдів і єзидів, протурецькі сили з-поміж етнічних туркменів, зайняли позиції на підступах до Мосула. Почалася найепічніша битва в регіоні з часів американського вторгнення в Ірак.

Спочатку коаліціанти не мали великого успіху. Джихадисти перетворили велике місто на неприступну фортецю, використовували місцевих жителів як живий щит і перекопали все, що можна, заповненими нафтою ровами (які потім і підпалили, чим істотно ускладнили роботу американській авіації). Але мало-помалу союзники все ж таки видавлювали бойовиків, звільняючи міські квартали один за одним. 23 січня 2017 року всю східну частину міста (тобто нові квартали, що на лівому березі ріки Тигр) було очищено від екстремістів. Менш ніж через місяць, 19 лютого, почався наступ на західний, чи старий, Мосул. 1 березня коаліції вдалося повністю оточити місто, перерізавши останні дороги, що зв’язують економічну столицю Халіфату з зовнішнім світом, і продовжити повільно, будинок за будинком, рухатися вперед.

Останні кілька тижнів були особливо складними для іракських військових. Спочатку повне звільнення міста планували на квітень-травень. Пізніше термін визволення міста спробували приурочити до 11 червня – третьої річниці захоплення Мосула терористами. А коли не вийшло і це, сподівалися на 29 червня – день, коли Абу-Бакр аль-Багдаді в мечеті «Ан-Нурі» проголосив створення Халіфату. Вийшло лише частково: того дня армія взяла під контроль саму мечеть (те, що від неї залишилося: при спробі штурму ісламісти, які там забарикадувалися, підірвали святиню, знищивши видатну 800-річну пам’ятку ісламської архітектури).

Але остаточно оволодіти містом урядові сили того дня так і не змогли: джихадисти чинили відчайдушний опір в останніх районах західного Мосула, а генерали навідріз відмовилися жертвувати солдатськими життями заради того, щоб приурочити звільнення міста до символічної дати. Нарешті, наприкінці червня, політичний тиск на військових припинився, і операція надалі тривала в більш-менш нормальному ритмі.

6 липня треновані американськими командос підрозділи Сил антитерористичних операцій змогли без втрат заволодіти стародавньою ассирійською церквою в кварталі Аш-Шагуан.

Бойовики намагалися підірвати її, але спецназівці виявилися швидшими. Наступного дня звільнили історичні вулиці поблизу ринку коштовностей, а 8 липня силовики вийшли до річки Тигр. 9 числа спецназівці приступили до штурму останнього вогнища опору – офісного будинку в кварталі Баб Аш-Шатт, в якому забарикадувалися приблизно півсотні бойовиків. Штурм виявився невдалим, після чого будинок просто розстріляли з гармат і вертольотів. Після чого один із керівників операції, заступник керівника Антитерористичного центру Іраку генерал-лейтенант Абдель Ваххаб Ас-Сааді, разом із групою військових Федеральної поліції підняв прапор над західною частиною Старого міста. До Мосула екстрено прибув прем’єр-міністр Іраку Хайдер Аль-Абаді. Виступаючи на національному телебаченні, глава уряду привітав народ із перемогою і проголосив кінець «правління псевдохаліфату» на іракських землях.

За твердженням іракських військових, чимало екстремістів збривали бороди і переодягались у цивільне, намагаючись покинути місто під виглядом біженців. Або навіть зустрічали армію «хлібом-сіллю».

Перемога дісталася народу Іраку дорогою ціною. Одна лише «Золота дивізія» – елітний підрозділ іракської армії – втратила в боях близько 55% особового складу. Жертви серед мирного населення взагалі колосальні: штурм вели цілком у дусі битв Другої світової, артилерія била по будь-яких об’єктах, де теоретично могли перебувати терористи. До того ж шиїти, які брали участь у штурмі, та представники інших релігійних груп не дуже турбувалися про сунітське населення Мосула, вважаючи його лояльним до «Ісламської держави».

Якщо до цього додати практику використання терористами цивільних як живий щит, постійні розстріли колон біженців, показові масові страти бойовиками всіх, хто намагався вирватися з міста, використання авіацією західних країн білого фосфору та інших не надто щадних боєприпасів, то картина вимальовується зовсім безрадісна.

За найскромнішими підрахунками, можна говорити про 20 тисяч загиблих лише за час штурму. Хоча багато хто вважає, що ця цифра в кілька разів більша. Приблизно третину міста повністю знищено. Особливо дісталося західній історичній частині Мосула, від великої кількості культурних пам’яток якого залишилося зовсім небагато.

Втрати джихадистів становили від 7 до 10 тисяч, було знищено до половини всього командного складу Халіфату.

Що далі?

Після взяття Мосула основну увагу урядові війська приділили іншим регіонам, контрольованим ісламістами. Насамперед це 200-тисячне місто Таль-Афар у тій-таки провінції Найнава, населений переважно етнічними туркменами, які продовжують зазнавати масштабних репресій. Так, лише 7 липня терористи стратили не менше ніж 200 жителів Таль-Атара, 60 із яких повісили на в’їзді до міста.

Зараз Таль-Афар повністю оточений урядовими військами і проіранськими «Силами народної мобілізації» (значна частина складу яких – місцеві туркмени). Союзники продовжують потроху витісняти таль-афарське угруповання іділівців. Після взяття Мосула операція, найімовірніше, активізується.

До речі, 11 липня в Таль-Афарі спалахнули збройні зіткнення між місцевими та саудівськими джихадистами – кожне з угруповань намагається посадити на «трон» свого «халіфа» замість Абу-Бакра аль-Багдаді. Перед цим стало відомо, що Абу-Бакр загинув 18 травня поблизу Ракки внаслідок авіаудару.

Далі іракський Генштаб розробляє плани наступу на також повністю заблоковане місто Хавіджа в провінції Кіркук. 100-тисячну Хавіджу населяють переважно араби-суніти. Причому низка місцевих племен тісно співпрацювали з «Халіфатом», тож легкої прогулянка там точно не буде.

Ще одним напрямком стане наступ на пустельні райони провінції Анбар на захід від Євфрату, де екстремісти, як і раніше, контролюють низку населених пунктів і де проходить ірако-сирійський кордон. Зараз на пустелю наступають як регулярні війська, так і «Сили народної мобілізації».

При цьому абсолютно очевидно – ні завершення мосульської битви, ні повне вигнання ісламістів ніяк не стане запорукою миру на багатостраждальній землі Іраку. В принципі, в Іраку ніколи не було єдиної політичної нації; та й сама країна стала підсумком перекроювань карти Близького Сходу в колоніальну епоху.

Внутрішня політика країни завжди була результатом взаємодії трьох основних етнорелігійних груп: арабів-шиїтів (які становлять більшість населення), арабів-сунітів та курдів. При цьому шиїти і суніти також не є єдиним цілим, вони мають строкату кланово-племінну структуру. Для повноти картини додамо також споріднених із курдами єзидів; туркменів, які живуть на кордоні з Туреччиною; християн-ассірійців; інші етноси і племена. Додамо сюди фактори зовнішнього впливу: Сполучених Штатів, Ірану, Туреччини, Саудівської Аравії та Катару.

На нетривалий час усіх згуртувала боротьба з кривавим Халіфатом; перемога над спільним ворогом неминуче породить внутрішні чвари і, можливо, війну всіх з усіма.

Постіділівський Ірак ризикує захлинутися у збройній боротьбі за території, нафту, воду і фінансові потоки. Не кажучи про кровну помсту і намір багатьох груп (насамперед шиїтів і єзидів) організувати сунітським племенам «відповідь» за злочини ісламістів. Можлива і дискримінація сунітів центральним урядом, яка цілком може вилитися в нове повстання. Не кажучи про запланований курдами на вересень референдум про включення до складу Курдистану багатого нафтою Кіркука.

Битву за Мосул завершено. Починається битва за мир, переможців у якій, на жаль, складно передбачити.

Максим Вікулов