Телетайп: «пікнік на узбіччі» напередодні цунамі

Яка, власне, диспозиція на полі та тактичний малюнок гри?

Вона піде на зустрічних курсах у гостру атаку. Тобто спроби проривів по центру і з флангів з обох боків — і від влади, і від опозиції. Один прикордонний дриблінг Міхеїла Саакашвілі чого вартий! А Порошенко відповідає йому 144 навісами, тобто успішними реформами, з яких українці про жодну не чули. Через їхню особливу секретність, напевно. Чи Петро Олексійович підконтрольний йому бізнес мав на увазі…

Влада притиснута термінами до своїх воріт. Вона набрала безліч зобов’язань перед зовнішніми партнерами, яким необхідно небагато, але недосяжне: збалансованість наших державних доходів і витрат. Але для цього треба почати заробляти на зовнішніх ринках, а для цього необхідно думати мізками, залучати спеціалістів, робити країну інвестиційно привабливою.

Але якщо піти цим шляхом, то красти з бюджету стане дуже складно з огляду на його прозорість, а представники влади переймаються не наповненням бюджету, а своїх кишень. І така тенденція набуває вже епідемічних масштабів — урвати щось прагнуть скрізь, де є що урвати. А якщо ні, то дуже креативно і нахабно винаходять можливості. Згадаймо намір брати за підключення до газових мереж, тепер планують отримати з нас за експлуатацію цих мереж. І так у всьому згори донизу.

Тому реформи влада трактує як можливість знизити бюджетні витрати, щоб вони хоча б на папері зійшлися з доходами. Це стосується освітньої, медичної та пенсійної реформ. Земельна реформа (відверто кажучи, запуск торгівлі сільгоспземлею) має ту саму мету, але навпаки: намалювати додаткові бюджетні доходи.

Усе це роблять для того, щоб формально задовольнити зовнішніх кредиторів та кураторів у особі МВФ, США та Європи. Ну, і відпиляти побільше від фінансових потоків, що виникають.

Верховній Раді у всьому цьому чумному процесі відведено роль воротаря, якому пробивають післяматчеві пенальті. А щоб воротар навіть випадково м’яч не зловив, його за ногу прив’язують до штанги.

Саме тому Генпрокуратура готує нові подання на депутатів різних фракцій і груп. Саме тому АП лякає їх розпуском Ради без шансів дуже багатьом повернутися під сесійний купол, що вже став рідним.

З освітньої реформи почали, оскільки її всі наші недалекі правителі вважають найпростішою і найменш важливою. Тому за неї проголосували відносно дружно — 255 голосів.

Моя дружина викладає у виші, а сестра – в школі. Я спілкувався майже з усіма міністрами освіти України за роки незалежності.

І відповідально стверджую: реформа освіти — це не символічне підвищення зарплати злиденним учителям, хоча і це давно назріло. І не дванадцятирічне навчання, яке у нас уже було в період Ющенка-Вакарчука. І навіть не можливість визначитися з вектором життя перед останніми класами — це і в Союзі нормально виходило: хорошисти у дев’ятий клас, а двієчники — в ПТУ.

Нам необхідний справді революційний відхід від «постсовкової» системи, яка побудована на придушенні особистості та її творчих поривів. Не чергове переписування підручників під чергову політичну кон’юнктуру, а нова методологія формування вільного, самодостатнього, успішного громадянина України. Який змалку усвідомлює свої права та обов’язки перед сім’єю, перед територіальною громадою, перед країною. Має не набір швидкопсувних, як риба на сонці, знань, а розуміння загальносвітової системи отримання, верифікації та зберігання інформації. І таке інше.

Тому найголовнішим елементом повинна бути реформа підготовки педагогів із різким підвищенням вимог до них і, відповідно, зростанням їхнього престижу та матеріального забезпечення. І таку реформу слід було запускати відразу після Майдану, щоб нові педагоги зараз були вже на підході, готові змінити нинішніх нездар, хабарників, кар’єристів, пристосуванців і просто старих маразматиків, які становлять значну частину педскладу.

Чи забезпечує це запущена реформа? Питання знущальне. Хоча б тому, що неможливо, щоб в єдиній системі влади в освіті відбувалася прогресивна революція, а в усьому іншому — ретроградна імітація.

Подальші реформи — медична, пенсійна й особливо земельна — більш антагоністичні та викличуть напругу як серед депутатів, так і в суспільстві. А там на підході ще й дуже неоднозначний закон про ОРДЛО, неспроста нас до нього почали готувати заздалегідь.

Але президент Порошенко продавлюватиме потрібні рішення через парламент. Бо йому потрібно відповідати за попередні зобов’язання і — найголовніше — демонструвати, що він керує ситуацією в країні, саме з ним треба взаємодіяти будь-яким зовнішнім партнерам.

Петро Олексійович узагалі готовий запресувати депутатів до стану нервової гикавки і всілякого нетримання, щоб вони погодилися на конституційні зміни, що дозволяють обирати президента України в парламенті. Зі збереженням його неосяжних повноважень, але при віртуальній відповідальності.

Це навряд чи, звичайно, але варіант у роботі.

А поки наші можновладці вважають себе вершителями доль, у світі відбуваються події, здатні повністю змінити ігрове поле і правила геополітичної гри.

У братів Стругацьких у «Пікніку» запропоновано геніальний образ: представники позаземної цивілізації зупинилися перекусити біля дороги, залишили після себе купу сміття, а земляни, як мурашки та інші дрібні комахи, повзають по цих консервних банках та поліетиленових пакетах із недоїдками, не усвідомлюючи свою нікчемність перед зовнішніми силами.

У нас — трохи схоже.

Росія провокує ядерну війну, допомагаючи несамовитому і нікчемному режиму Північної Кореї в його фатальному протистоянні зі Штатами. Кремль продовжує чекістські ігрища, намагаючись виконати свої гегемоністські завдання чужими руками. Але в ядерному вогні, якщо він, не дай Бог, спалахне, згорять мільйони, без розбору — свої або чужі.

При цьому Україна, потім Сирія, а тепер Північна Корея — це все елементи одного сценарію, лише з постійним підвищенням ставок. І перерватися він може саме там, де почався — в Україні.

Тепер самі вирішуйте, наскільки наша дріб’язкова користолюбна влада адекватна тому геополітичному виклику, який постав перед Україною.

Нас переконують, що де-де, а на міжнародній арені ми на чолі з ПОПом — гарні, як Мерилін Монро в басейні. Тоді чому Петро Олексійович більше ніж півроку міркує про ООНівських миротворців на Донбасі, а ось відповідну резолюцію за командою Путіна подає чомусь Росія? І абсолютно очевидно, що вона там намалює про «громадянський конфлікт в Україні».

Наше МЗС під егідою президента тему тривіально протупило чи це узгоджений розподіл ролей, тобто змова?

Розумієте, жодна реформа не є актуальною, якщо виникає загроза суверенітету України у разі втиснення нам Донбасу, керованого Кремлем. Жоден матч не можна виграти, якщо не з’явитися на гру.

P. S. Якщо ви думаєте, що бачили все, то почитайте вже схвалений профільним комітетом законопроект №6556 про правові підстави діяльності Нацгвардії. Стає зрозуміло, чому президент побоюється подавати руку командувачеві Національною гвардією.

Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, спеціально для Politeka