За офіційними даними, участь у маневрах візьмуть 13 тис. солдатів. Однак, прогнозують у НАТО, у навчаннях візьмуть участь близько 100 тис. військовослужбовців двох країн.
Також на тлі нових загроз на західних кордонах України досі актуальним залишається питання східних меж держави. Зокрема, введення миротворців ООН на окуповані території Донбасу та встановлення там миру.
Про Білорусь як нову військову базу РФ, «зелених чоловічків» у країнах Східної Європи та миротворчу місію ООН в інтерв’ю для Politeka розповів військовий експерт Олег Жданов.
– Чому Росія вирішила провести військові навчання «Захід-2017» саме на території Білорусі?
Плюс – не запрошують іноземних спостерігачів, верифікаційні групи та ін. Хочуть показати, що збройні сили РФ здатні виконувати будь-які військові завдання – як наступальні операції, так і оборонні. Мовляв, із Росією жартувати не можна, треба лише домовлятись.
– Для України у цій ситуації є ризики?
– Для нас – це постійна військова загроза. На перспективу 5-10 років – так точно, поки не вирішимо конфліктної ситуації на Сході України та з Кримом. Тому нам потрібно від цього відштовхуватись у сенсі підвищення обороноздатності країни. Зокрема, звикати жити в умовах агресивного сусіда.
Проте не варто перебільшувати рівень загрози. На сьогодні всі ці навчання «Захід-2017», попри гучні заяви, проводять практично з останніх сил, які є в РФ.
– Із чого такі висновки?
– Армія в РФ – не гумова. Вона розтягнута зараз по всіх гарячих точках. Тридцятитисячний контингент стоїть на Далекому Сході, на кордоні з Північною Кореєю.
55 тис. зосереджено навколо України. Плюс 13 тис. дали на Білорусь для участі в навчаннях. Ще п’ятнадцятитисячний контингент стоїть уздовж кордону країн Балтії. За оцінками нашої розвідки, це все, що є у них на сьогодні.
Війна і «Мінськ»: три роки гібридного мируДля того, аби збільшувати чисельність армії до масштабів військового часу, треба проводити мобілізацію та розгортання частин. Згідно з законом РФ, заявлено про 400 тис. сухопутних військ. Проте Росія мобілізацію не оголошує.
Фактично з 2015 року формування та укомплектування російських збройних сил триває на мінімальному рівні – для забезпечення тих частин, які є.
Із листопада 2016 року Дума визнала поправку в законі про росгвардію, збільшила її кількість до 400 тис. Тобто і росгвардія, і сухопутні війська – це 400 тис. У травні цього року Путін, розуміючи, що набрати зараз таку кількість військових – нереально, видає указ, яким підпорядковує збройні сили Росії Національній гвардії. Плюс Смоленську танкову армію, яка стояла на прикритті Москви, висуває до кордонів України. Це уже останні ресурси.
– Іще кілька років тому уявити «зелених чоловічків» у Криму було вкрай важко. Яка ймовірність, що вони можуть з’явитись у країнах Балтійського регіону, зокрема Польщі?
– Вони там не з’являться. Європа, особливо країни НАТО, не наступає двічі на одні й ті самі граблі. У разі появи «зелених чоловічків» на цих територіях їх просто відстрілюватимуть.
Усі в світі прекрасно розуміють, хто це, звідки вони приходять і хто ними керує. Ні в кого ілюзій немає. Тому вживатимуть найжорсткіших заходів задля їхньої нейтралізації.
– Проведення військових навчань на території Білорусі збіглись із загостренням російсько-американських відносин.
– Це один і той самий спектакль, який ми бачимо між Росією та країнами членами Альянсу на чолі з США. Протистояння в рамках Холодної війни за версією 2.0.
На сьогодні для Штатів важливо зберегти гегемонію в світі, залишитись країною номер один у світі. І дуже важливо не допустити, аби країною номер два стала РФ.
У Москві ж, навпаки, переконані, що мають повернути собі цей статус та повернутись до вирішування проблем разом із США – світ на два, біполярний варіант. Це все вкладається в одну спільну картину.
– У кого з них більше шансів на перемогу?
– Переможця вже визначено. Це США. Адже їхній економічний стан значно перевищує російський стан справ. Питання лише в тому, що США не збираються вбивати РФ швидко та безболісно. Наприклад, завдяки відключенню від світової системи SWIFT. Це можна ж було зробити ще в 2014 році. Вирішили піти довгим шляхом. Хочуть економічно задавити РФ, змусити її сісти за стіл перемовин на умовах США. При цьому працюють ювелірно та обережно. Основне, чого вони бояться – це розпаду РФ.
– Звідки цей страх?
– Розпаду Росії США не допустять ніколи. Будуть гальмувати, послаблювати тиск, чекатимуть, де треба. Є дві на те причини. Перша – розпад Росії призведе до втрати образу ворога. Тоді гегемонія США може рухнути в одну мить. Та ж Європа скаже, якщо загрози немає, то НАТО – до побачення. З ким тоді боротись, від кого захищати бідну Європу?
Другий аспект – ядерна зброя. Кількість ядерних боєголовок у РФ на рівні 7-8 тис. одиниць. За прогнозами, Росія може розпастись на 39 суб’єкти міжнародного права. У кого і скільки буде цієї ядерної зброї? Хтось може нині собі це уявити?
Ось через ці два критерії весь спектакль розігрується – дуже повільно та обережно.
– Наскільки Москві цікаво ще гратись у війну на Донбасі, зважаючи на її геополітичні інтереси?
Слабкий імунітет: як президент і Рада розіграють карту недоторканності– Росія завжди веде тактичну гру, в якої немає заднього ходу. Гляньте, як це відбувається в Сирії, з Північною Кореєю – гар в одні ворота.
Що ж до України, то тут у неї є життєво важливі інтереси. Не може втратити політичний вплив над нами, інакше це може спровокувати її розпад.
По-друге – це політична смерть для президента та його команди. Тому сподіватись, що вони залишать Україну колись у спокої – безумство. З ними доведеться боротись. Як саме – військовими чи дипломатичними методами – покаже час та політична воля нашого керівництва. Але те, що нам доведеться відбиватись від них силою – беззаперечний факт.
Якщо залишаємось в орбіті Кремля, тоді нас, як і Білорусь, спіткає доля аншлюзу.
– Але ж Білорусь поки що незалежна країна – принаймні формально.
– Звісно, навряд чи буде питання приєднання Білорусі до РФ. Її розглядають як Крим. Це буде потужна військова база, на території якої розміщуватиметься доволі велика кількість російських військ, аби створювати військову загрозу в трьох напрямках. На Північ – це країни Балтики, на захід – Польща, а також південь – Україна.
Окрім того, якщо Україна підтримає курс США і тут буде їхній протекторат, то Росія розуміє, що транзит по нашій території буде дуже ускладнений та дорогий. Тому мати прямий кордон з ЄС дуже зручно.
Із погляду внутрішньої політики, для Путіна Білорусь під тиском російських військ може увійти в рублеву зону, про що вже давно говорять, або ж підписати новий союзний договір із РФ. І це може стати новою політичною платформою для передвиборчої програми Путіна – «збирача земель руських».
– Наскільки Лукашенко влаштовує Путіна, чи не шукає той йому заміну?
– Лукашенка взагалі не варто розглядати як політичну фігуру. Він повністю маріонетка Кремля. Всі кредити Білорусі взято в РФ. Усі енергоносії отримують також звідти. Навіть єдиний атомний реактор, який у них є, і той побудований та обслуговується росіянами.
В Лукашенка є два шляхи подальшого перебування при владі. Або він з усім погоджується, або ж починає висувати національні ідеї і зразу вилітає. За такої кількості військ, яка там зараз є, організувати пару мітингів «Лукашенко, йди геть» – узагалі не проблема.
– Західний вектор руху України може захистити нас від «російського протекторату»?
– У нас немає вибору. Мусимо дрейфувати в бік Заходу. Не маємо свого Шарля де Голля, аби стати суб’єктом міжнародного права та виторгувати якісь преференції з цієї ситуації. Маємо приткнутись до ЄС (про членство в нинішніх реаліях не доводиться говорити).
Протестний градус росте: чого чекати восениДля Росії – це смертельно. Адже втрачатиме політичну вагу в світі. Тоді заяви Путіна, щ він на пострадянському просторі «бог і цар», розсиплються в пух і прах. Відповідно, інші республіки, дивлячись на Україну, будуватимуть свою політику з переконанням, що Кремль не такий уже й всесильний.
Можуть спровокувати також певні процеси всередині РФ. Та ж Чечня. Кадиров – перший, хто побіжить, піднявши стяг ісламу, аби змити з себе той сором, коли зачищав Чечню під Путіна.
– Повертаючись до українських реалій. Ідея із введенням миротворців ООН на Донбас – які тут приховані течії?
– Ідея, яку озвучив Порошенко (про введення миротворців на всю територію Донбасу) – популістська та нереалістична.
Аби в цьому переконати – варто відкрити устав ООН та подивитись, в яких випадках направляють збройний контингент ООН для проведення місії. Ми не підпадаємо під ці критерії, оскільки у нас офіційно немає війни.
Заява з боку Путіна (розміщення миротворців на лінії розмежування) з погляду геополітики – розумний крок щодо перехоплення ініціативи.
Щодо України його позиція не змінилась узагалі. Він не збирається щось міняти. Заздалегідь пропонує неприйнятні для нас умови. Мовляв, ось вам миротворці, але є певні умови. При цьому розуміє, що ні ми, ні наші партнери ці умови не приймемо.
Тепер при винесені на голосування двох резолюції на Радбезі ООН РФ Москва блокуватиме нашу резолюцію, оскільки ми не голосуватимемо за їхню. Це політичний крок.
– Чи можливий компроміс між Києвом і Москвою?
– Росія ніколи не зважиться на жодні компроміси. Будь-яке введення миротворців, навіть на лінію розмежування, означатиме зупинку вогню. Одразу ж наступає етап політичного процесу, переговорів. Нам це не підходить.
– Який можливий вихід із цієї ситуації?
– Або ми згоджуємося на умови РФ, або ж треба вступати в політичну конфронтацію – оголошувати війну війною, виносити це питання на Генеральну Асамблею Ради безпеки ООН.
Якщо хочемо миротворців, то треба відповідний статус окупованим територіям. Передовсім – змусити самих себе виконувати норми міжнародної Конвенції про статус окупованих територій. Йдеться про торгівлю, переміщення вантажів та цивільних.
Треба захищатись, а не рахувати втрати та хоронити убитих. Тобто – жорстко відповідати. Адже досвід військових конфліктів показує, що коли жорсткий вогонь у відповідь, то перемир’я досягають значно швидше, ніж у режимі «ні війни, ні миру». Питання – чи готове наше керівництво на такі кроки?
Президент чекає, коли США розберуться з Росією. Америка, використовуючи нас, намагається натиснути на Москву, але в своєму контексті. Просто зараз наші політичні курси збігаються. США потрібно зайти на європейський ринок, витиснувши звідти РФ, зокрема з ринку газу. Але колись ці інтереси можуть і розійтись.
– Як із летальною зброєю?
– Це винятково політичний інструмент. Мовляв, не підете на поступки, дамо Україні зброю. А будь-яке збільшення боєздатності нашої армії для РФ – абсолютно неприйнятне. У них зменшуються тоді шанси на військовий шантаж.
– Введення миротворців – це ефективна практика для досягнення миру та стабільності?
– У принципі, так. Світова практика показує, якщо місію ввести, то наступає перемир’я. Потім буде зачистка території в плані локалізації та роззброєння будь-яких збройних формувань. Якщо вони не здаються, то їх беруть штурмом. Далі вводиться міжнародна тимчасова адміністрація, яка виконує роль місцевих рад. Готує цю територію і соціум (як період реабілітації) до місцевих виборів. Такий період може тривати від 3 до 5 років. Потім проводяться вибори, але уже в правовому полі країни, до складу якої ці території повертаються.
Якби миротворчий контингент зайшов на всю територію Донбасу і взяв під контроль державний кордон між Україною та Росією, то затухання цього конфлікту розпочалося б дуже швидкими кроками.
– Скільки Європі коштує утримання такої місії?
– В Європи немає сил і засобів, аби вводити місії. Вона настільки скупа, що ніколи навіть на поліцейську місію не погодиться. Рахують свої гроші. З горем пополам ми домоглися від них збільшення до 1500 осіб місії ОБСЄ. Це все, на що вони сьогодні готові піти.
Георгій Чижов про миротворців ООН та російську гру на ДонбасіЩо ж до ООН, то там є 160 членів. Усі сплачують внески. Бюджети у цієї організації мільярдні. Виділення таких миротворчих місій для ООН – одне з ключових завдань. Йдеться про підтримку миру на Землі. Тому затрати ляжуть рівномірно на всіх членів ООН.
Звісно, будь-яка війна – це дуже дорого. Для України фінансово місія ніяк не відчується, окрім того, що й надалі сплачуватимемо свої внески, як і решта членів ООН.
– Ми бачимо, яка у нас ситуація з кордонами – як на сході, так і на заході. Що у нас із національною безпекою?
– Основна проблема нашої країни полягає в тому, що у нас не працює закон. Починаючи від Конституції. На жаль, президент – перший, хто це все порушує. Наприклад, якби він не створив усю цю правову колізію з громадянством Саакашвілі, то всієї цієї ситуації з кордоном не було б. Адже це потягнуло за собою ланцюжок невиконання закону – як із боку офіційних осіб, так і з боку поліції, нацгвардії, прикордонників. Останні, згідно з протоколом, мали навіть застосувати зброю.
На сході де-факто кордону не існує. Західний кордон нічим не відрізняється. Крім того, у нас там ніби всі друзі, безвіз тощо. Що ж до національної безпеки, то тут у нас катастрофа. Держава, яка не контролює свої кордони, не може гарантувати безпеку своїм громадянам.
– Чи можливо такий стан справ змінити?
– Якщо дивитись глобально на ситуацію в країні, то наша державна машина перебуває в стані розпаду.
Поки що на автопілоті котимось до якогось колапсу, наслідки якого можуть бути непередбачуваними: починаючи від параду суверенітетів, закінчуючи повним розпадом країни.
На жаль, влада не вживає жодних заходів, аби забезпечити правовий режим та захистити людей. Живе у своїх реаліях, а народ – у своїх.
Романія Горбач
