Рік під знаком Трампа: палацові війни, невдачі всередині країни та наростання світового хаосу

У ніч із 8-го на 9-те листопада всупереч прогнозам соціологів і розрахункам сильних світу цього, для яких президентство Гілларі Клінтон здавалося вирішеною справою, всі «хиткі» та низка помірно-демократичних штатів упевнено забарвлювалися в червоний колір – колір Республіканської партії.

Розгубленість змінилася невизначеністю. Куди поведе Америку новий лідер? Чого чекати її громадянам? Зараз, через рік, можна констатувати: певної концепції, як внутрішньої політики, так і поведінки на міжнародній арені, у 45-го президента США так і не з’явилося. Постійна конкуренція в оточенні глави Білого дому; перманентна війна членів команди Дональда Трампа за доступ до «тіла» породили відвертий безлад, в якому важко знайти місце цілісній стратегії.

Уся президентська рать: конкуренція всередині адміністрації

Усупереч американським традиціям, коли новообраний президент представляє ключових членів своєї майбутньої команди буквально протягом декількох днів, формування адміністрації Дональда Трампа безбожно затягнулося.

Спочатку деяким спостерігачам здавалося, що президент, замість формування єдиної та монолітної команди, конструює систему стримувань і противаг. Що було дещо дивно, враховуючи заявлені наполеонівські плани нового лідера, але все ж таки цілком допустимо та нормально.

Реальність, однак, виявилася значно сумнішою: концепції створення цілісної команди у Дональда Трампа не було взагалі. В результаті людей на ключові посади підбирали зазвичай методом тику. Про жодну системну та злагоджену роботу, зрозуміло, не могло бути й мови. Крім того, багато призначень і запропонованих кандидатур украй неоднозначно зустріли в політикумі та суспільстві.

Єдиною людиною, чия кандидатура отримала одностайне схвалення, став керівник Пентагону Джеймс Меттіс. Генерал, який має репутацію хороброго солдата, видатного воєначальника і військового інтелектуала, не лише отримав повну підтримку Сенату, а й спеціальний виняток із закону, що забороняє військовослужбовцям обіймати посаду міністра оборони протягом семи років після завершення служби.

Значно менш райдужно законодавці та преса зустріли претендента на посаду державного секретаря екс-керівника нафтового гіганта ExxonMobil Рекса Тіллерсона, над яким тяжіли занадто тісні зв’язки з людьми з найближчого оточення Володимира Путіна. Втім, Тіллерсон все ж таки пройшов горнило Сенату, згодом наочно продемонструвавши, що побоювання щодо його проросійськості не мають жодних підстав.

Водночас Держдеп та інші системні структури в часи президентства Трампа значно менше залучені до вироблення концептів як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Від самого початку каденції нового президента ключові рішення проговорювали в найвужчому колі, куди спочатку увійшли глава адміністрації Рейнс Пібус, радник із нацбезпеки Майкл Флінн, головний стратег Стівен Беннон, донька новообраного президента Іванка Трамп і її чоловік старший радник Джерад Кушнер.

Флінн, основний апологет перезавантаження відносин Вашингтона з Москвою, недооцінив токсичність останньої й упав першою жертвою звинувачень у несанкціонованих контактах з російськими дипломатами.

Приховавший від громадськості факт спілкування з послом РФ Сергієм Кисляком, та ще й дезінформувавший із цього приводу віце-президента Майка Пенса, генерал Флінн був змушений звільнитися після 23 днів на посаді, встановивши абсолютний антирекорд за терміном перебування на одній із ключових посад у Білому домі.

Падінню свого конкурента Майкла Флінна зрадів старший радник президента і його головний стратег Стів Беннон. Приблизно на місяць лідер американських альтернативних правих повністю монополізував вплив на президента, проштовхуючи власну концепцію внутрішньої і зовнішньої політики та розставляючи власних людей на ключові посади. Водночас, зосередивши в своїх руках колосальний вплив, Беннон примудрився завалити практично всі напрямки, за які брався.

Проколами Беннона із задоволенням скористалися його численні недруги, щоб обмежити гіпертрофований вплив «американського Леніна» на главу держави. Зрештою, спільними зусиллями Джерада Кушнера і Герберта Макмастера лідер ультраправих залишив Білий дім та вирушив у вільне плавання.

Зараз найбільший вплив на президента має Кушнер, який разом зі своєю дружиною Іванкою намагаються брати участь у формуванні зовнішньої політики Сполучених Штатів на китайському, мексиканському і близькосхідному напрямках. Водночас наразі «сім’ю» помітно витісняють системні політики: Джеймс Меттіс, Рекс Тіллерсон і Герберт Макмастер, а також – нещодавно призначений зусиллями останнього керівник адміністрації Джон Келлі.

Рашагейт

Дивні заяви, в яких новообраний президент дуже схвально відгукувався про російського лідера Володимира Путіна, намір влаштувати перезавантаження відносин із Москвою та наявність у команді Дональда Трампа персонажів із відверто проросійським кейсом відразу ж стали основним головним болем американського істеблішменту. Після відставки Майкла Флінна, американські законодавці створили спеціальну комісію з метою розслідування можливих зв’язків команди Дональда Трампа з росіянами. Втім, особливих успіхів конгресмени й сенатори так і не досягли, але в березні до розслідування «російського досьє» Дональда Трампа підключилася ФБР – що викликало неймовірне роздратування президента і досить скоро призвело до звільнення останнім директора відомства Джеймса Комі.

17 квітня заступником генпрокурора було призначено спеціального прокурора (яким став інший екс-директор ФБР Роберт Міллер), який покликаний розслідувати втручання Москви в американські вибори, зв’язок окремих людей Трампа з росіянами, та й узагалі, докопатися, наскільки глибоко агенти Кремля просочилися на капітолійського пагорби.

Перші серйозні успіхи люди Міллера продемонстрували минулого тижня – було взято під домашній арешт політтехнологів Віктора Януковича та Олега Дерипаски Пола Манафорта і Ріка Гейтса. Щоправда, звинувачення більше стосуються не російської активності в США, а ухилень від сплати податків і відмивання грошей. Проте очевидно, що знаменитий консультант Манафорт знає не так уже й мало про українських, та й російських можновладців.

Окрім того, ФБР затримала колишнього радника передвиборної кампанії Дональда Трампа Джорджа Попадопулоса, ідеєю-фікс якого була організація зустрічі Трампа з Путіним з метою «нормалізації» відносин між Росією і США. Після арешту Попадопулос зізнався, що до того нахабно брехав «федералам», а також клятвено пообіцяв співпрацювати зі слідством. Цілком можливо, показання Попадопулоса і Манафорта виведуть Мюллера на справді велику рибу – на кшталт Картера Пейджа, Майкла Флінна або навіть всесильного Джареда Кушнера. У всякому разі, процес очищення Вашингтона від агентів традиційного супротивника західного світу запущено.

Розуміючи, що відносини з Москвою – дуже важлива тема, щоб повністю залишати її на відкуп Дональду Трампу, американські законодавці вирішили взяти ініціативу в свої руки.

Наприкінці липня було ухвалено закон, який істотно посилює санкційний тиск на Росію. Оскільки конгресмени під час голосування продемонстрували рідкісну одностайність, президент був змушений підписати білль. Однак із запровадженням передбачених законом санкцій тягнув до останнього.

Внутрішня політика: фестиваль невдалих починань

Звинувачення у симпатіях до одвічного суперника Сполучених Штатів серйозно послабили позиції Дональда Трампа всередині країни, результатом чого стала відверта пробуксовка практично всіх починань нової адміністрації. Так, прокурори мають відверто ворожу позицію щодо указу президента з обмеження міграції в США, а суди швиденько його скасували. Та сама доля спіткала і новий, значно краще виписаний указ, дію якого заблокували суди Гаваїв і Меріленда. У зв’язку з чим Дональд Трамп поскаржився на відверте свавілля судової гілки влади. Відстояти свою позицію Трамп зміг лише у Верховному суді – 12 вересня указ все ж таки набув чинності.

Настільки ж незавидною була доля й обіцяного республіканцями скасування обамівської реформи охорони здоров’я. Здавалося б, тут жодних проблем не мало виникнути – і Білий дім, й обидві палати Конгресу під контролем республіканців, для яких скасування Obamacare – справа честі. Але ні: консервативно налаштовані конгресмени-республіканці вважали трампівський варіант скасування реформи занадто гнучким. Іншим, навпаки, здалося, що низку соціальних гарантій, закладених у обамівському варіанті, потрібно все ж таки залишити. Розуміючи, що для скасування банально не вистачить голосів, адміністрація то відкликала законопроект із Конгресу, то вносила його знову. Нарешті, в липні сенатори відхилили остаточно одну з базових ініціатив нового президента.

Еволюція зовнішньої політики: від ізоляціонізму до неоконсерватизму

Новообраний президент ішов на вибори з очевидно ізоляціоністськими гаслами – про вихід з угод про зони вільної торгівлі, зменшення американської військової присутності в Європі, зниження ролі НАТО. Однак зовнішньополітичні реалії, а також осудні радники, які поступово беруть верх у Білому домі, неухильно коригували позицію нового лідера.

Так, відношення Дональда Трампа до Північноатлантичного альянсу еволюціонувало від повного скепсису до підтвердження своїх союзницьких зобов’язань. Особливо виразно президент заявив про це під час липневого візиту в Польщу, де його вітали захоплені натовпи варшав’ян. Там само Трамп виголосив свою найзнаменитішу промову, присвячену ключовим викликам сучасного Заходу. До речі, там само, у Варшаві, особливо виразно прозвучали постулати енергетичної політики нової адміністрації. Трамп заявив, що США стають одним із найбільших експортерів енергоносіїв і мають намір істотно потіснити традиційних постачальників. До речі, такі наміри (як і новий санкційний закон) не на жарт стривожили ключові країни західної Європи, що вклали мільярди доларів у будівництво газотранспортної інфраструктури з Російської Федерації.

На азіатському напрямку нова адміністрація спочатку припустилася просто колосальної помилки, одним махом убивши одне з ключових досягнень Барака Обами – угоду про Транстихоокеанське торгове партнерство, фактично штовхнувши країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону в обійми Китаю. Хоча пізніше відносини з ключовими союзниками було відновлено, вже на двосторонній основі.

Утім, незважаючи на американо-китайське суперництво, що набирає обертів, Вашингтон дедалі більше потребує підтримки Пекіна. Причина – неадекватна поведінка Північної Кореї, яка цього року зовсім «випряглася», проводячи випробування за випробуванням, створюючи нові й точні ракети і загрожуючи перетворити США та їхніх союзників, говорячи словами класика, на «радіоактивний попіл». Білий дім наполягає на максимальному економічному бойкоті режиму чучхе. Пхеньян же і далі брязкає зброєю, користуючись тим, що цивілізований світ не може зважитися на ядерну війну і пов’язані з нею людські та економічні втрати. Наразі вирішення північнокорейської проблеми, на жаль, не видно.

А от сподівання Кремля на нове перезавантаження, на щастя, повністю канули в лету. Дональд Трамп повністю втратив свободу маневру; відносини з Москвою стали ультратоксичними; та й країни стали прямими конкурентами на енергетичному ринку. Тон вашингтонських чиновників і дипломатів повільно, але неухильно стає дедалі жорсткішим; призначення критика російського реваншизму Курта Волкера посланцем із вирішення українсько-російського конфлікту, санкційний закон і тривала робота спецпрокурора Мюллера краще від будь-яких інших індикаторів показують марність кремлівських надій на «договірняк» із Трампом за спиною американського народу.

Що ж до нашої країни, то тут ми з другого півріччя каденції Трампа спостерігаємо істотний прогрес: зустрічі американського президента і віце-президента з Петром Порошенком, візити до Києва Рекса Тіллерсона, демонстративна присутність Джеймса Меттіса на військовому параді 24 серпня; закупівля пенсільванського вугілля для потреб української енергетики; можливі постачання летальної зброї вітчизняним збройним силам – усе це свідчить про істотний прогрес в українсько-американських відносинах. І потрібно розуміти, що відносини могли бути ще кращими – якби не тотальна корупція мешканців Печерських пагорбів, постійні чвари між вітчизняними небожителями і, як наслідок, – тотальний безлад, що охопив країну.

Максим Вікулов