Рулетка для двох: чи зможуть Путін і Обама домовитися про Сирію

Це щиголь по носі передовсім американської адміністрації, якій дали зрозуміти, що не беруть її до уваги. Москва відкрито демонструє зневагу до Барака Обами, якого вважає не вартим уваги слабаком. У розумінні Кремля тепер серйозні розмови можливі лише з новим президентом і державним секретарем США.

Що й казати – дуже небезпечна гра. Путін, як гравець, який зарвався, в очікуванні зриву банку, весь час підвищує ставки в сподіваннях – що у західних лідерів не витримають нерви. І вони заради миру погодяться на новий Мюнхен спочатку в Сирії, а потім – і в Україні.

Ставка на військову перемогу

Практика попередніх домовленостей про припинення вогню переконала російських генералів та їхніх сирійських клієнтів в тому – що опозиціонери використовують цей час для переформування та накопичення сил. Те, що цей процес відбувається і з сирійською урядовою армією, якось оминають увагою.

У Кремлі вважають, що доки противник не отримав достатньої кількості зброї, а турецька армія відволікає на себе повстанців – слід нанести опозиціонерам рішучу поразку. Найперше в Алеппо, східну частину якого контролює опозиція.

Зараз ставка в наступі на Алеппо – дуже висока. Якщо він буде успішним, дипломатичні позиції Башара Асада зміцняться, а Москва з Тегераном зітхнуть із полегшенням. Єдина проблема для Кремля – як цього домогтися.

Для Росії важливо не лише витіснити опозиціонерів із Алеппо та прилеглої території, а й гарантувати безпечний рух стратегічними шосе в напрямку турецького кордону. З утриманням захопленої території також виникнуть великі проблеми. Адже урядова армія й раніше відсувала  повстанців, але тільки-но її основні сили йшли на інші ділянки фронту – вони одразу поверталися.

Узагалі сирійська армія за всі роки існування держави не здобула жодної перемоги. Войовничу риторику Асада – не беремо до уваги. Всі війни з Ізраїлем вона програла з ганьбою. Одного разу ізраїльські танкові підрозділи фактично були в передмістях Дамаска, і не увійшли до міста з лише політичних причин.

Найуспішніше з опозицією ведуть боротьбу так звані іранські добровольці, які фактично перебувають в складі Корпусу вартових ісламської революції (КВІР). А також шиїтський ліванський рух Хезболла, який фінансує і озброює Іран, плюс добровольці-шиїти з Іраку і хазарейці з Афганістану. Власне ж сирійська армія здебільшого веде оборонні бої в опорних пунктах і не хоче виходити з них.

Плюс масове дезертирство з початку повстання 2011 року, коли значна частина старших і середніх офіцерів, а також сержантського складу або пішли до опозиціонерів, або взагалі покинули країну.

Решта військовослужбовці мають низький бойовий дух і не горять бажанням захищати батьківщину. Додамо до цього недостатнє укомплектування особовим складом, озброєнням і військовою технікою. Як пише військовий оглядач інтернет-видання «Газета.Ру» Михайло Ходаренок, зараз вона становить не більше за 50%.

Звісно, військову техніку Башару Асаду може постачати Іран і Росія. Однак у сирійській армії практично немає фахівців, яким можна було би довірити її використання. В таких умовах основне військове навантаження в сирійському конфлікті – на патронах Асада.

Найперше це Іран, а віднедавна – і Росія.

Воронка участі

Для Москви Сирія перетворюється на аналог Афганістану часів СРСР.

Спочатку здавалося, що варто там з’явитися російській військовій авіації та підтримати Асада з повітря – і перемога на полі бою забезпечена. Проте не дуже зрозуміло, на чому базувалися ці шапкозакидальні уявлення.

Після «виведення» основної частини російського військового контингенту, про що довго віщали московські пропагандисти, кількість військових РФ у Сирії неухильно зростає. Зокрема, про це свідчать дані ЦВК щодо виборів до Держдуми, які відбулися 18 вересня. Як було зазначено, в голосуванні взяли участь приблизно 4 тисяч осіб. Отже, «до виведення» російський контингент в Сирії був значно меншим.

Зараз до берегів Сирії та ширше – до східної частини Середземного моря прямує єдиний російський авіаносець “Адмірал Кузнєцов”. У рептильній московській пресі лунають крики радості: мовляв, нарешті РФ буде що показати знахабнілим янкі.

У Москві заявляють, що мета походу авіаносця – нанесення ударів   терористичним угрупованням. Про це сказав на засіданні колегії Міноборони РФ глава відомства Сергій Шойгу.

«Наразі до російського корабельного угруповання в східній частині Середземномор’я входить не менше шести бойових кораблів і трьох-чотирьох суден забезпечення зі складу всіх флотів. Для нарощування бойових можливостей в угрупованні плануємо включити до його складу корабельну авіаносну групу з крейсером «Адмірал Кузнєцов», – заявив він.

На борту авіаносця базуватимуться нові види літаків – винищувачі МіГ-29КР і МіГ29КУБ. Перші готові завдавати ударів як по надводних, так і сухопутних цілях. Також на кораблі плянують розташувати вертольоти Ка-52К, які планували базувати на «Містралях», які відплили.

Тимчасом у цього важкого авіаносного крейсера дуже важка доля. Всі моряки знають – як корабель назвеш, так він попливе. Як пише швейцарська газета Tages Аnzeiger, проблеми корабля почалися з назви. Спочатку він мав називатися «Радянський Союз», потім «Рига», пізніше йому дали назву «Леонід Брежнєв». Коли ж корабель зійшов зі стапелів  1985 року, він уже називався «Тбілісі».

Із України – а будували його в Миколаєві – авіаносець відправили на Північний флот і вкотре перейменували. Так він отримав свою нинішню назву «Адмірал Кузнєцов». Хоч навряд чи прославлений морський офіцер зрадів би такій честі.

У стрій після 10 років будівництва корабель став  1995 року, і після кожного виходу в море його доводилося ремонтувати. У 2009-му він став причиною розливу масла біля берегів Ірландії, а в 2012 році зупинився біля узбережжя Франції.

Який технічний стан російського авіаносця нині – сказати складно. Про неможливість бути 4-5 місяців далеко від своїх баз свідчить велика група супроводу, а також буксири в її складі. Після аварії біля берегів Франції передбачали завершити його ремонт 2017 року. Але пришвидшилися, оскільки дуже вже Володимиру Путіну не терпиться показати свої «можливості».

Іще одна проблема, про яку пише навіть російська преса, це підготовка льотчиків. На початку вересня командувач Морський авіації ВМФ Ігор Кожин попередив, що випробування оновленої авіагрупи «Адмірала Кузнєцова» завершаться лише наприкінці цього року. З його слів випливає, що пілоти будуть готові до бойових вильотів не раніше грудня. Та й проходили її вони здебільшого на тренажерах, що жодним чином не може замінити повноцінних навчальних польотів.

Навіч очевидне підпорядкування військової доцільності – політичній. Окрім того, військові в РФ відкрито вимагають більше грошей, а економічний блок уряду наполягає на скороченні витрат на безпеку. Грошей немає – і навіть Путін, який для Росії все, не може цьому зарадити.

Глухий кут в Алеппо

Путін хотів би швидко домовитися щодо Сирії з США – і не лише для порятунку режиму Асада та закріплення в східній частині Середземного моря. За його уявленнями, така домовленість має стати моделлю для переговорів також і щодо інших конфліктів. Передовсім стосовно України. А в підсумку за допомогою Сирії Путін хоче вернутися до клубу вершителів доль світу, а Росія – повернути собі статус наддержави.

Водночас активна войовничість Кремля значною мірою базується на небажанні Заходу встрявати в збройний конфлікт із Росією. Другою причиною є наближення виборчого циклу в провідних державах – Німеччині, Франції та США. З огляду на це, Путіну слід поспішати.

У Москві Барака Обаму зневажають, вважають безхребетним і нездатним на серйозне протистояння. Водночас перемога Дональда Трампа не видається Кремлю гарантованою, а з Гілларі Клінтон пов’язані найсумніші для Москви перспективи не лише щодо Сирії – а й щодо Україні. Тому Путін поспішає досягти домовленості з США щодо Сирії, доки ще біля керма нинішня адміністрація. Після січня наступного року це зробити буде значно складніше.

Однак невідомо, як на змову Москви і Вашингтона реагуватимуть Тегеран, Анкара, а також столиці монархій Перської затоки.

Іран розглядає Сирію як арену протистояння із Саудівською Аравією, та готовий воювати до останнього сирійця. До того ж, тут є можливість знайти належне застосування силя для найагресивніших бійців із КВІР. І йдеться навіть не про власне Сирію. Поразка Ірану негайно вплине на Ірак, де поки що правлять підтримувані Тегераном шиїти. Відхід із Сирії Ірану стане основою для включення Іраку до орбіти Саудівської Аравії.

Цього іранське керівництво допустити не може. Тому Тегеран не влаштовують будь-які домовленості щодо Сирії, якщо вони не означають розгрому опозиції. І тут Москва, а тим паче Вашингтон, просто безсилі.

Другий гравець, Туреччина здійснила військове вторгнення на північ Сирії для вирішення власних завдань. Найперше – придушення руху курдів і можливості створення навіть не їхньої держави, а широкої автономії. З цих міркувань Анкара в Сирії – надовго, оскільки інакше з курдами їй не впоратися.

Третій гравець «сирійської рулетки» Саудівська Аравія. Тут ми маємо дзеркальну позицію Ірану. Ер-Ріад готовий воювати в Сирії до переможного кінця. З урахуванням його великих фінансових можливостей, він може дозволити собі робити це досить довго. І має в своєму розпорядженні безліч способів порушити будь-яку домовленість Москви і Вашингтона.

Усе це робить практично неможливим досягнення в доступному для огляду часі будь-яких домовленостей щодо деескалації сирійського конфлікту. У цьому сенсі звинувачення Москви в тому, що Вашингтон не може впоратися зі своїми клієнтами, так само стосуються і її самої.

Єдине, що залишається незбагненним: чи розуміють на Заході, передовсім в Європі, весь взаємозв’язок війни в Сирії та на Донбасі. Як Берлін, так і Париж могли би бути значно наполегливішими в нормандському процесі та на Росію дедалі більше тиснути. На жаль, поки що все відбувається навпаки – українським дипломатам все тяжче домогтися продовження санкцій проти Москви.

Найближчі місяці для нас будуть дуже важкими. В усіх сенсах.

Юрій Райхель