Життя після пекла: як у Колумбії перемогла партія війни

Від 1964 року в Колумбії діють кілька лівих організацій, що ведуть збройну боротьбу з урядом. На противагу їм праві створили парамілітарні об’єднання, які протистоять лівим. Колесо війни здійснило новий оберт, протистояння загострилося.

За роки збройного конфлікту в Колумбії загинули понад 200 тисяч осіб, виросли покоління, які взагалі не знали мирного життя. Країна розділилася на частини, які майже не пов’язані між собою. В горах і важкодоступних районах при владі ліві партизани, у великих містах – уряд, на великих територіях – усе хистко і непередбачувано.

Автомат породжує владу

Збройну боротьбу з урядом тривалий час веде найбільша ліва організація Революційні збройні сили Колумбії – Армія народу (Fuerzas Armadas Revolucionarias de Colombia – Ejercito del Pueblo, FARC-EP, FARC – ред.). Мета її дій сформульована цілком зрозуміло: “Ми – військово-політична організація, яка в опозиції керівному режиму Колумбії. Нас ведуть ідеї Маркса, Леніна і Болівара. Ми боремося за соціалістичне суспільство, щоб відновити справедливість на всій планеті, почавши з нашої батьківщини”.

Уся ця лівацька комуністична “тріскотня” не повинна відвертати увагу від того факту, що за роки протистояння FARC перетворилася на найбільшого наркокартеля, що виробляв понад 60% кокаїну, який щорічно ввозять на територію Сполучених Штатів.

За деякими оцінками, річний бюджет FARC становив близько $600 мільйонів. У недалекому минулому чималий дохід бойовикам приносили викрадення людей і отримання за їхнє звільнення викупу. Особливо великими грошима мали відкуповуватися іноземці, на яких було організоване справжнє полювання. Найвідомішою була Інгрід Бетанкур, колишня кандидат на посаду президента Колумбії, яка мала ще й французьке громадянство. Її бойовики FARC викрали в 2002 році, і до звільнення значних зусиль докладав президент Франції Ніколя Саркозі.

Як зазначив колишній президент Колумбії Альваро Урібе, «ці люди давно борються не за ідеали, а за наркотрафік… Окрім назви, від революціонерів у них уже нічого не залишилося».

Організація контролювала 10-15% території країни. У період розквіту чисельність бойовиків FARC становила 17 тисяч осіб. Зараз за даними самих партизанів, у організації – 5765 осіб. Кількість ополченців – озброєних селян, які надають підтримку партизанам в разі необхідності – близько 1500 осіб.

У контрольованих бойовиками районах скасовано гроші, селяни об’єдналися в пеану подобу комун. Із ними кожного дня проводять політзаняття, де роз’яснюють завдання боротьби і поточні події. Як неодноразово заявляли лідери повстанців, вони в колумбійській сельві побудували комунізм без приватної власності та майнової нерівності.

Соціальною опорою ліваків є знедолені верстви селянства і маргінальні верстви в містах. Перші страждають через відсутність землі, яка належить їм, другі – через неможливість здобути освіту і якось влаштуватися в житті.

Водночас зовсім не все колумбійське селянство підтримує бойовиків. У деяких регіонах організовували, за підтримки уряду, загони селянської самооборони, які успішно боролися з бойовиками.

За президентства Альваро Урібе, який правив із 2002 до 2010 рр., за підтримки США розробили «план Богота», або ж «план Колумбія». Армія почала планомірно наступати на повстанців в умовах певного поліпшення економічного становища.

Зовнішній фактор

Незважаючи на всю прибутковість наркобізнесу, настільки тривала боротьба лівих бойовиків із урядом була би неможливою без зовнішньої підтримки. За часів СРСР Москва через Гавану надавала матеріальну підтримку лівим у Колумбії та Болівії. Потім головним у цьому став президент Венесуели Уго Чавес.

Поранені бойовики проходили реабілітацію на Кубі. Табори FARC були не лише в Колумбії, а й в Еквадорі, Венесуелі, Панамі. На початку березня 2008 року колумбійська авіація бомбардувала табір бойовиків FARC на території Еквадору поблизу кордону. Після цього з вертольотів там висадилися командос, які ліквідували всіх бойовиків, окрім жінок. У бою убили другу людину в FARC – Луїса Едгара Девіа, який відоміший як Рауль Рейес.

Під час операції колумбійські військові захопили значну кількість документації бойовиків, з аналізу якої випливало, що президент Венесуели не лише мав тісні зв’язки з терористами, а й фінансував їхню діяльність. У червні того самого року на колумбійській території захопили офіцера венесуельської армії, який віз зброю повстанцям.

Уже тоді Уго Чавес зіштовхнувся з дипломатичною ізоляцією. Навіть ліві президенти Чилі та Бразилії виступили з осудом. Довелося венесуельському команданте оголошувати відбій. У своїй телепередачі Alo presidente в червні 2008 року Чавес виступив зі зверненням до тодішнього лідера FARC Альфонсо Кано. «Партизанська війна стала надбанням історії, – сказав він і, зробивши невелику паузу, повторив, – стала надбанням історії».

Безсумнівно, це було серйозним ударом для FARC. Обсяги венесуельської допомоги постійно скорочувалися, а після падіння цін на нафту взагалі стали майже близькими до нуля. Ще складнішим стало становище в Еквадорі й на Кубі. Та й сусіди після рейдів колумбійських командос на табори повстанців стали обережнішими. Нариватися на відкритий конфлікт із добре підготованою колумбійською армією, яка має бойовий досвід, не входить до планів лівих президентів сусідніх країн.

Безперечно, кардинальна зміна політичної конфігурації всієї Латинської Америки (йдеться про відкат лівої хвилі) змусило лідерів FARC погодитися на переговори з урядом. За ними уважно спостерігали з інших великих партизанських угрупувань.

Проміжний крок до миру

Чотири роки тому, спочатку в Осло, потім у Гавані, тривали переговори між лідерами FARC і урядом Колумбії. Чималу роль як посередник відіграв нинішній президент Куби Рауль Кастро. І от, здавалося б, мету досягнуто. Довгоочікувану угоду підписав президент країни Хуан Сантос і лідером повстанців Родріго Ечеверріа (спадковий комуніст, випускник московського університету імені Лумумби), які пройшли підготовку в югославській армії за часів Йосипа Броз Тіто. Він відомий також на прізвисько Тимошенко, яке він привласнив на честь радянського маршала. В іспанській мові немає звуку і букви ш, тому він підписується як Тимоченка. Документ підписали кульковими ручками, зробленими зі збройних гільз.

Як партизанам, так і уряду Колумбії, винесення угоди на консультативний референдум здавалося простою формальністю. Начебто ніхто не проти мару з повстанцями. Це, так би мовити, стратегічно. Вся проблема в тім, що le bon Dieu est dans le detail – чорт криється в деталях.

Підписана угода щодо інтеграції бойовиків у мирне життя містить шість пунктів.

Перший передбачає проведення «загальної сільськогосподарської реформи». Селянам передають близько 7 мільйонів гектарів покладу або необроблюваної землі, а також землі, що належить поміщикам, які довго не платили податки.

Другий пункт гарантує можливість для FARC перетворення на легальну партійну структуру і участь у політичному житті країни. Кожен партизан, який демобілізувався, отримає $684 разової виплати. Також протягом двох років колишній повстанець отримуватиме 90% від мінімальної заробітної плати. На сьогодні це близько $211. Якщо колишній армієць захоче зайнятися бізнесом, то зможе отримати для свого проекту $2720.

У третьому пункті погоджено остаточне припинення вогню і ворожих дій між збройними силами держави та FARC. Бойовики повинні під контролем ООН здати всю зброю.

Четвертий пункт стверджує, що для досягнення миру необхідно вирішити проблему з нелегальним виробництвом і продажем наркотиків. Сторони зобов’язалися спільно боротися з цим національним злом. Також уряд профінансує заміну посівів кокаїнових кущів (за даними ООН, вони в Колумбії займають до 96 тисяч гектарів) на інші агрокультури.

П’ятий пункт передбачає відшкодування збитку жертвам збройного конфлікту.

У шостому пункті йдеться про створення спеціальної комісії з членів уряду і FARC, метою якої буде відстеження виконання пунктів угоди.

Начебто все правильно, але відразу знайшлися противники угоди на чолі з колишніми президентами Альваро Урібе і Андресом Пастораном. Напередодні референдуму перший заявляв, що всі колумбійці хочуть миру, але угоду необхідно «відкоригувати».

Прихильників Урібе не влаштовувало в угоді те, що воно надає занадто багато преференцій повстанцям. Відповідно до досягнутих домовленостей, члени угруповання повинні отримати місця в парламенті країни і регіональних радах. Зокрема, місця в парламенті відразу на два терміни отримають 10 колишніх партизанів – по п’ять місць у палаті представників і сенаті. Ще 16 осіб призначать до парламенту з регіонів, які найбільше постраждали від війни. На території, підконтрольній повстанцям, офіційна Богота зобов’язалася зберегти форму влади, вибудувану FARC.

Стосовно договору немає єдності й серед відомих латиноамериканських інтелектуалів. Класик світової літератури перуанець Маріо Варгас Льоса, наприклад, говорить, що якби він був колумбійцем, то підтримав би на референдумі досягнуту угоду.

Його син, Альваро Варгас Льоса, дотримується іншої думки. Він передбачає, що венесуельські правителі з нетерпінням чекають, коли колишні повстанці увіллються в політику, обіймуть в уряді і конгресі ключові посади, а Колумбія стане їхнім другом та союзником.

У країні значна кількість людей, які або самі постраждали від бойовиків, або втратили родичів і друзів. Батька Урібе в 1983 році убили повстанці. Ці люди незадоволені амністією і вимагають суду над найодіознішими польовими командирами, відомими своєю жорстокістю.

Що далі

Напевно, уряд Колумбії занадто сподівався на прагнення до миру, тому й недооцінив силу опору партії війни, точніше супротивників безоглядного включення лідерів бойовиків до політичного життя. Занадто свіжі рани війни. Можливо, прихильники угоди вважали, що справу зроблено, і просто не пішли голосувати. А от противники угоди були активними. Їхнє гасло No nos rendiremos (Ми не здамося) припало до душі дуже багатьом. У результаті – вони перемогли з перевагою 57 тисяч голосів із 13 мільйонів виборців.

Як президент Сантос, так і лідери повстанців, висловили розчарування результатом референдуму і заявили, що дотримуватимуться угоди про припинення вогню. Формально референдум був консультативним і не мав обов’язкової сили. Проте небажання більше половини населення країни просто так вибачати насильство бойовиків занадто очевидне, щоб його не враховувати.

Президент Сантос після оголошення результатів референдуму заявив, що він – перший, хто визнав результат цього референдуму. “Але я не збираюся здаватися. Як глава держави, я є гарантом стабільності в країні. Режим припинення вогню в силі. Він діятиме й надалі» – стверджує він.

Очевидно, що має пройти певний час, щоб була можливість зрозуміти, як розвиватимуться події. До того ж, окрім FARC, є й інші бойовики, хоч і менш чисельні. Вони себе ні до чого не зобов’язували, з ними угоди не підписували.

Хоча Колумбія дуже далеко від України, але до того, що сталося там, слід придивитися. Проблема інтеграції Донбасу є, і не слід вважати, що вона така проста. Одного українського прапора над будівлями органів управління – недостатньо.

Війна завжди є причиною озлоблення, і оговтатися від нього жертвам та їхнім родичам непросто. Колумбійцям поки що це не вдалося. Так чи інакше Донбас знову буде українським, починати роботу з його інтеграції потрібно вже зараз. Наскільки це важко – показує досвід Колумбії. Врахуймо ж помилки інших, щоб не нам припуститися їх!

Юрій Райхель